UA / RU
Підтримати ZN.ua

Чужа провина

Саме дитячі образи бувають причиною деформації особистості. А шкільні прорахунки у вихованні — причиною формування соціально пасивної людини.

Автор: Лілія Соколова

Сонце світило по-літньому привітно. Примружилася, підняла обличчя до світила й потонула в казковому сяйві. Розплющила очі - повернулася в іще похмурішу реальність. У школу йти не хотілося. Згадала вчорашній день, як сиділа за першою партою біля вікна, мовчки капала слізьми у відкритий зошит. За спиною - 40 із лишком пар очей однокласників, учнів 4-А, які ненавидять її.

Усе сталося на фізкультурі. Це був перший урок у навчальному році і, як водиться в теплу пору року, був він просто неба. Юлька любила висіти на турніку, зачепитися однією рукою, другою, перекинутися вниз головою. Але випало їй чергувати, стерегти розкидані по столах портфелі. Зазирнула в клас опасиста Лорка, не любила «фізри». Павлович, так називали позаочі фізрука, прогорлав одного разу спересердя: «До фізичних вправ не здатна, але навчив хоч ноги розставляти, у житті придасться». Юлька слів не зрозуміла, але запам’ятала.

«Хочеш, сходи в буфет, я посиджу», - послужливо запропонувала Лора. Скільки разів Юля потім жалкувала. Повернулася - в класі нікого. А вже на наступному уроці всі знайшли у своїх щоденниках найгірші оцінки. «Розбір польотів» був недовгим, - класна вчителька, забігши між уроками, заявила, що зробити це могла тільки чергова. Боязкого зауваження Юльки, що була не одна, ніхто й не слухав.

Шкільні дні потягнулися повільною каторгою. Здавалося, всі говорили тільки про неї, і, звичайно, погане. Отримала першу «двійку» з улюбленої літератури від учительки на заміні (в школі називали її «качкою» за великий живіт, який «перевалювався» при ходьбі, маленьке обличчя й пташиний ніс, і за те, що любила пліткувати). «Діти, а де це наша «зла училка»? - почала вона урок. - Давайте-но її сюди, ми її зараз поспитаємо, чи така вона найрозумніша». Юля йшла до дошки, як по палубі в шторм: усе пливло й гойдалося. Крізь туман подивилася на клас і не змогла видушити ані слова. «Качка» задоволено крякнула: «Ну ось, що й було потрібно…»

Образа з роками притлумилася. Але щоразу, коли в школі щось траплялося, на Юльці, як на злодії, горіла шапка, вона хвилювалася й червоніла: «раптом знову подумають, що то я».

А кілька років по тому, такого ж сонячного дня, як той нещасливий вересневий, поверталася вона з однокласницею після школи додому.

- Чуєш, Світлано, а пам’ятаєш історію із щоденниками? - запитала для самої себе неочікувано, можливо в надії, нехай і з запізненням, але реабілітуватися.

Світлана подивилася здивовано і з докором.

- Але ж це була ти…

Юля посміхнулася винувато й сказала втомлено:

- Так, я…

…Дорослі відрізняються від дітей тим, що на несправедливість навчилися реагувати на кшталт: «А ніхто й не каже, що життя справедливе». До вчинків оточуючих ставитися як до погоди: звичайно, приємно, коли світить сонечко, але якщо піде дощ - розкрию парасольку. Дитині цього доводиться вчитися. І часто «шкільні роки, прекрасні роки» стають іноді не наукою, а мукою.

«…ти звинуватила мене в крадіжці брошки, а я її не чіпала».

«…ви домовилися зі мною не розмовляти? Усім класом, без причини, просто так…»

«…викинули мої фантики...»

«…сміялися, коли я посковзнулася й упала в грязюку…»

- Ми згадуємо і сміємося, сподіваючись, що вже не болить, - пише у своєму блозі психолог Ірина Шевцова, - але біль раптом спалахує з новою силою - дитячі образи живучі, хоча нічого трагічного начебто не сталося…

«…брошку знайшли через кілька років за підкладкою пальто».

«…бойкот тривав усього тиждень, а потім, як нічого й не було».

«…я перестала збирати фантики. І взагалі більше нічого не збирала».

«…я сміялася разом із вами. І навчилася ховати свою образу».

Про дитячі образи

Викладач кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету, кандидат психологічних наук Людмила Малимон, з якою вдалося поговорити на одному з журналістських семінарів, зазначила, що саме дитячі образи бувають причиною деформації особистості. А шкільні прорахунки у вихованні - причиною формування соціально пасивної людини. Дитячі психологічні травми можуть даватися взнаки все життя, бо саме в дитинстві закладається ставлення людини до життя. По суті, всю психологію можна звести до однієї -дитячої. Якщо в характер людини в ранні роки закласти почуття провини, вона все життя займатиметься самомазохізмом, жити у внутрішньому конфлікті. З почуття провини розвивається невпевненість і занижена самооцінка.

- Звичайно, слід було б відразу попрацювати з дитиною психологу, який би допоміг розібратися в ситуації й не культивувати провину, а разом із нею й неприйняття світу. Це два пов’язані між собою комплекси: «я винен» і «світ мені винен, - каже Людмила Малимон. - На жаль, найчастіше допомога вчасно не приходить. І почуття провини розвивається в зацикленість на неадекватній самооцінці й неприйнятті себе. Точніше, прийнятті тільки позитивних своїх рис і неприйнятті негативних. У нормі в людини є розуміння в собі як хорошого, так і поганого. Здорова людина сприймає себе в цілому, довіряє, любить себе, а заразом і навколишній світ таким, яким він є, з чеснотами й вадами, відкривається світу й чекає від нього того самого.

Людині з уже вкоріненим комплексом провини, - зазначає Людмила Малимон, - потрібна допомога психотерапевта, психолог може тільки підштовхнути до розуміння причини. Усвідомлення її може бути половиною вирішення проблеми. Але зробити самому це непросто. Можна використати такий трюк, порадила психолог, - погодитися, що проблема існує, помістити її в кулю, зім’яти, як папір, і підпалити. Коли ми дивимося на вогонь (а в душі всі ми язичники), розслаблюємося і відчуваємо полегкість. Однак із поверненням до реального життя все повертається знову. Тому, - каже Людмила Малимон, - краще навчитися жити зі своєю недосконалістю, за принципом «наші недоліки - продовження наших чеснот». Тільки таке усвідомлення веде до звільнення й особистісного розвитку.

Почуття провини також можна спробувати подолати прощенням. Спробувати зрозуміти своїх кривдників, їхні спонуки й поведінку, адже й вони були колись маленькими й кимось неправильно виховані, та й ми самі, можливо, не все зрозуміли, як було насправді. Зрозуміти насправді - означає вибачити.

Батьки і школа формують у дитині психологію пасивної жертви

- На жаль, виховання в наших школах дуже розходиться з досягненнями сучасної психології, яка однозначно вказує: в дитинстві треба формувати довіру до навколишнього світу, щоб світ сприймався не як те, із чим треба боротися, а як те, із чим треба співпрацювати, - каже Людмила Малимон.

Саме школа, на її думку, сформувала в нас так званий комплекс завченої (набутої) безпорадності, характерний для сучасного українського громадянина: бути непримітним, не займати активної позиції. Виробила психологію пасивної жертви. І тепер дітей навчають так: краще відсидітися, відмовчатися, дивись - і пронесе.

- Ідеальної педагогічної системи немає. Але в школах Європи дедалі більше намагаються вчити на заохоченні, спонуканні до позитиву, відмовляються від жорстких обмежень, вимог і правил. У наших же школах і далі практикують суворість, вчать на негативі, на почутті провини та обов’язку. «Ти в чомусь винен і ти щось повинен» - ці настанови зведено в культ. І навчання, як і раніше, побудоване не на прагненні перемоги й лідерства, а за принципом «не висовуйся!».

На довірі до дітей мають будуватися й стосунки батьків, які повинні приймати дитину такою, якою вона є, і в будь-якій ситуації її підтримувати.

- Коли я чую, як батьки обзивають своїх дітей, хочеться поставити їх до стінки і сказати: «Зупинись!». Скажи дитині тричі «дурень», і вона виросте дурнем: «Ну так, я такий і навіть не намагатимуся бути розумним, бо ви самі кажете, що нічого з мене не вийде». Або в ній зародиться агресія, протест, неприйняття ні сім’ї, ні соціуму. Або в дорослому житті вона сховається в сім’ю, як равлик, від інших людей та недосконалості світу, навіть не намагаючись щось у ньому виправити. Дитину потрібно хвалити: за все хороше, що зробила й не зробила, але, зрозуміло, зробить. Мені в цьому імпонують євреї, в них навіть спеціальний термін є - «хуцпа» (він не має точного перекладу з їдиш іншими мовами), який означає виховання особливого різновиду гордості, що спонукає до дії. Дитина тут - центр сім’ї і всесвіту. Заохочується демонстрація дітьми всіляких талантів перед рідними й близькими, навіть якщо таких талантів немає.

У кожній нації діти - це запорука майбутнього. Якщо ми хочемо змінити життя в нашому суспільстві на краще, мабуть, треба міняти підходи до виховання і в сім’ї, і в школі. Інакше й далі наші діти або пасивно миритимуться з несправедливістю, або йтимуть із життя. За статистикою, Україна посідає одне з чільних місць у Європі за кількістю самогубств. За даними Державного комітету статистики, на 100 тисяч людей в Україні припадає 22 самогубства. Причому більшість із тих, хто зважився на такий крок, - підлітки віком до 14 років, які живуть у розвинених промислових районах. На відміну від західних країн, національної програми з превенції суїцидів в Україні немає.