У громадян, які втратили через війну домівки, наближення осені викликає обґрунтовану тривогу. При цьому не помітно, щоби проблема з проживанням внутрішньо переміщених осіб вирішувалася системно на державному рівні. Хоч і були розмови про грошові виплати, а також масове будівництво та викуп у забудовників десятків тисяч квартир до кінця року. Доки у владних кабінетах вирішують, чия програма відновлення краща, ситуацію рятують волонтери та просто небайдужі люди, котрі з власної ініціативи допомагають знайти житло тим, кому не під силу зробити це самостійно.
Ми розповімо кілька історій, герої яких — волонтери — залучають активних людей з усієї України до ремонту приватних будинків та будівель соціальної інфраструктури, у яких потім безплатно розміщують переселенців. Так, лікарка і двічі переселенка Оксана Мироненко, в якої навесні під обстрілами загинула мама, спільно з однодумцями допомагає облаштовувати житло літнім і маломобільним людям із прифронтових територій. Активіст із Дніпра Стас Теплов викуповує дачі в селах області і безплатно заселяє туди батьків із дітьми, оплачуючи за них комунальні послуги. Такі історії далеко не поодинокі і свідчать про розвиток громадянського суспільства в Україні.
Коли нікуди йти
Необхідність у підтримці. «Будуємо Україну разом» (БУР), виникла ще 2014 року як волонтерська акція з відновлення будинків, знищених війною на сході України. Нині учасники проєкту працюють над ремонтом житла в різних областях, зокрема на Сході. В організації розповіли, що акцент роблять передусім на ремонті порожніх будівель соціальної інфраструктури, в які можна заселити багато людей. Ремонтують також приватні порожні будинки й заселяють людей туди. При цьому основна стратегія — тривале проживання. Одним із великих проєктів БУР став ремонт поверху студентського гуртожитку в Дрогобичі. За словами піар-менеджера організації Владислава Крупка, на завершення проєкту пішло п'ять заїздів (тижнів), під час яких постійно трудилося 40 людей. Такі масштабні ініціативи проводили в Івано-Франківській, Київській та інших областях.
Привести будинок у житловий стан непросто. На першому етапі створюється кошторис, потім за рахунок організації (фінансують вітчизняний бізнес і міжнародні донори) закуповують необхідні матеріали. За потреби можуть залучати профільних фахівців. Однак основну некваліфіковану роботу виконують волонтери. Переважно це енергійна молодь із різних куточків України, багато їх їдуть допомагати під час своїх відпусток. Мотивація в усіх різна. Одні хочуть зробити соціальний внесок, іншими рухає бажання опанувати нові професійні навички чи прагнення знайомств. Але чимало добровольців під обстрілами самі втратили житло і тепер хочуть допомогти таким самим, як вони, переселенцям.
«Слова назад не забираю»
Мікрохірург і травматолог-ортопед Оксана Мироненко з початком війни на Донбасі 2014 року переїхала в Бучу, а після повномасштабного вторгнення 24 лютого разом із двома дітьми та чоловіком виїхала в Івано-Франківську область. Її батьки теж намагалися залишити Бучу, але автомобіль, у якому вони їхали, потрапив під обстріл. Унаслідок чого мама загинула на місці, а батько отримав серйозні поранення. Нашим журналістам Оксана зізналася, що пережити трагедію їй допомогла активна громадська діяльність.
Спочатку жінка допомагала переселенцям із гуманітаркою. Згодом на неї вийшла одногрупниця, що працювала начмедом в одній із лікарень на сході країни, і попросила прийняти й розподілити по лікарнях 18 людей похилого віку, потім їх кількість зросла до 51. Спільно з однодумцями Оксана допомагала пенсіонерам із медикаментами й лікарями, займалася оформленням статусу ВПО, отриманням пенсій. Однак основною її роботою залишається пошук та облаштування житла.
«Багато людей сьогодні живуть у тимчасових шелтерах, звідки потім їх усе одно виселять. У мене в команді (Оксана очолює благодійний фонд «Наш сокіл», створений на честь мами. — О.К.) є переселенці, та й у моєму житті це друга війна. Тому я чудово розумію, як це, коли в тебе немає житла», — розповіла вона.
Волонтери зосереджені на пошуку порожніх приватних будинків, у яких роблять косметичний ремонт. Також під житло для переселенців обладнують інфраструктурні об'єкти — порожні будівлі колишніх шкіл або лікарень. Після ремонту туди завозять меблі, деяку побутову техніку. Крім того, людям видають їжу та одяг. Згодом будівля надходить на баланс місцевої об'єднаної територіальної громади. Що стосується фінансової підтримки, то кошти на облаштування житла виділяє БФ «Восток SOS».
За час своєї волонтерської діяльності Оксана Мироненко спільно з однодумцями забезпечили житлом понад пів тисячі переселенців. Причому допомогу надають як літнім людям, так і сім’ям із дітьми, хоча старі — все-таки основна частина. Мироненко каже: так уже склалося, що волонтери, які надають підтримку в евакуації пенсіонерів, звертаються по допомогу саме до неї, бо знають, що вона виконає обіцянку.
«Якщо вже я пообіцяла, то слова свого назад не забираю», — підсумувала Оксана. Вона підкреслює, що досі жодної людини на вулиці не залишила.
Життя на дачі
Відомий у Дніпрі громадський активіст Стас Теплов на власні кошти викупив більше десятка дач за 30–40 км від міста, де безплатно поселив переселенців, переважно сім’ї з дітьми. Для підготовки «об'єкта» чоловік наймає працівників і разом із ними робить ремонт.
«Ми проводимо воду, перевіряємо електрику, я складаю і фарбую простенькі меблі, купую постільну білизну, посуд, штори, електрочайники, плитки, телевізори й потім віддаю ключі від будинку переселенцям. Я селю їх безплатно і без жодних умов. Ідея не нова, я її підгледів у добрих людей. Комунальні я теж сплачую», — зазначає Теплов.
Про ідею викупу дачі замість орендувати він пояснює: це потрібно, щоб звести до мінімуму процес погоджень та можливих розчарувань. Від орендодавців завжди можна очікувати, що вони розірвуть договір і людей попросять звільнити приміщення. Про мотиви, які спонукали до дорогого варіанту підтримки переселенців, Теплов воліє публічно не розповідати.
«Усе, що я роблю, я роблю за власний кошт, і піар мені в цьому не потрібен», — пояснив він у коментарі нашим журналістам.
У кожного свій мотив
Під час війни в Україні з'явилося багато людей, готових жертвувати своїм часом і коштами задля допомоги. Завідувачка відділу дослідження становища дітей, сім'ї та молоді Державного інституту сімейної та молодіжної політики Ілона Рашковська пояснює це тим, що деяким громадянам властиве підвищене відчуття соціальної відповідальності.
«Можливо, в дитинстві цим людям бракувало такої підтримки, і вони хочуть своїми діями стосовно інших людей компенсувати цю потребу. Або, навпаки, в дитинстві вони бачили позитивний приклад своїх батьків і тому сприйняли це як правильну модель поведінки. Є й інший мотив. Під час війни в людини виникає велике бажання зробити щось значуще для перемоги, оскільки ж вона — не воїн, то намагається наближати перемогу, організовуючи й доставляючи медикаменти, надаючи психологічну допомогу тощо. Війна — це, безумовно, велике горе, однак це й шанс для багатьох людей проявити себе. Серед волонтерів багато людей, які досі особливо не знали, чому присвятити свої сили, і тут для них випала така нагода», — розповіла вона ZN.UA.
Не можна скидати з рахунків і бажання мати преференції від волонтерської діяльності, оскільки для окремих людей публічне волонтерство може стати підмогою в кар'єрі. З іншого боку, чи так уже важливо, чим керується людина, якщо вона готова безплатно допомагати іншим?
Волонтери не замінять державу
Утім, хоч би якою серйозною була допомога з боку міжнародних і вітчизняних волонтерських організацій, а також багатьох небайдужих громадян, замінити собою всебічну державну підтримку вони не можуть. І найбільше тривожить, що ситуація в Україні поки що не змінюється на краще. З цим згоден і директор Українського інституту політики Руслан Бортник.
«Досі немає ефективної програми переселення з окупованих територій, забезпечення виїзду цивільного населення, фахівців, молоді з цих територій, надання їм житла, соціалізації. Таке враження, що в нас на цьому напрямі знову 2014 рік. Держава виявилася нездатною забезпечити робочими місцями людей, котрі виїжджають із зони бойових дій. Тимчасом українці за кордоном отримують на порядок більше допомоги, ніж в Україні, тому й виїжджають. У мене стажується група політологів із Національного університету імені Тараса Шевченко, тож із усієї групи в Україні залишилося двоє, решта виїхали за кордон», — розповів нам експерт.
Він підкреслив, що в умовах війни загострилася ситуація з безробіттям та рівнем життя соціально незахищених категорій, однак у цьому питанні не проводиться системна фінансова, адміністративна й інфраструктурна підтримка. Що стосується гуманітарної допомоги, яку державі, слід віддати їй належне, вдалося скоординувати, то цей процес усе-таки має несистемний характер.
«Занадто жорстка централізація призвела до того, що багато міжнародних організацій і великі волонтерські проєкти не прийшли в Україну й не розгорнули тут свою діяльність через централізацію в питаннях поставок, перетину кордону», — зазначає Руслан Бортник.
Шляхи вирішення
Експерт уважає, що для підтримки населення в нинішніх умовах влада має вжити низки заходів.
- Перейти до моделі безумовного базового доходу, тобто щомісячних виплат незаможним. І в держави, на думку Бортника, є для цього можливості.
- Передати повноваження в органи місцевого самоврядування разом із фінансуванням.
- Лібералізувати надання і поставки волонтерської допомоги з-за кордону в частині перетину кордону людьми, перевезення вантажів тощо.
- Також є сенс створити державне агентство з гуманітарної допомоги, яке б займалося не регулюванням, а координацією всіляких громадських, бізнесових, внутрішніх та міжнародних ініціатив. А ще — допомагало б зрозуміти активній частині суспільства та міжнародним донорам, у чому найбільша потреба.
Що стримує соціальні перетворення у країні?
Безумовно, на підтримку потрібні фінанси, однак головне все-таки — коригування державних пріоритетів. Згадаймо, як у довоєнний час в Україні всі преференції спрямовувались у бік розвитку великого бізнесу, тоді як для населення підвищували тарифи, ускладнювали отримання субсидій, при цьому соцвиплати й пенсії не встигали за зростанням цін.
Нині ситуація потребує перегляду на користь якщо не поліпшення, то бодай збереження умов життя простим українцям. Ресурс нової реальності — не наявність фінансів і корисних копалин, а мотивований громадянин, заточений на позитивні системні перетворення у своїй державі.
Більше статей Олександра Кітраля читайте за посиланням.