Ця чудова фраза «спливла» серед відповідей 186 учнів початкової та старшої школи, які погодилися взяти участь в опитуванні «Я і Україна», що проводилося спеціально для нашого видання. Дівчина, яка її написала, як і 99% молоді, представляє досить поширений нині формат «аверсно-реверсного» ставлення до своєї національної самоідентифікації, до українців, України. Скажемо чесно, одержавши з рук шкільного психолога анонімні анкети учнів, ми планували розкласти їх на великі й маленькі, жовто-блакитні, біло-синьо-червоні тощо стосики. Не вийшло. Чому? Надто вже неоднозначними ці відповіді вийшли. Наприклад, один 17-річний хлопець, який пов’язує своє майбутнє з нашою країною, відповідаючи на запитання «Чи можете ви назвати себе патріотом України?» сказав: «Ні, я не патріот, але люблю свою батьківщину і поважаю тих, хто живе в ній». А 15-річний юнак, що вважає себе патріотом і готується до армії, написав, що виїхав би з України в Італію або Німеччину за першої ж нагоди... Цей матеріал грунтується на відповідях реальної молоді, для однієї частини якої бути українцем означає «смітити і їсти сало», а для іншої - бути first number one, «витримувати всі суспільні зломи» і бути до всього готовим.
Після того, як ми вчиталися в анкети менших і старших учнів, відразу ж оприявнилися всі мінуси анонімного опитування. Безперечно, схотілося зазирнути в очі дівчатам і хлопцям, які, відповідаючи на запитання «Назвіть, із чим асоціюється у вас Україна?», писали, що вона асоціюється в них з безкрайнім жовтим полем, свободою та національно-визвольною боротьбою, з мамою, квітучими каштанами, співучими людьми, величним Дніпром, родючими землями, традиційними стравами, козацтвом, а ще з небом і варениками. Попри те що 60 з 90 опитаних тинейджерів 14-17 років поза школою розмовляють російською мовою («так легше й зручніше», «я так звик», «російською я розмовляю з дитинства»), а двадцять дев’ять із цих дев’яти десятків ніколи б не ходили у вишиванці по вулиці («це соромно», «цей національний одяг не відповідає сучасності», «не хочу ганьбитися»), більш як половина всіх опитаних учнів таки пов’язують своє майбутнє з Україною. Правда, відповідаючи на останнє запитання - про майбутнє, багато хто з них писав не тільки так/ні, а й «хотілося б», «анальгін, дайте анальгін!», «у жодному разі...», «думаю, що так, але не гарантую» тощо. Тобто навіть у рамках простих запитань примудрялися ефектно лавірувати.
Утім, далеко не всі відповіді старшокласників були такими бешкетними. Так, відповідаючи на запитання «Яким ви бачите найближче майбутнє України?», 80% тих, хто зараз повинен палко бажати змінити геть усе, писали: «...якщо влада буде такою ж, як тепер, то в України майбутнього взагалі не буде, а то й самої України не буде». Більшість опитаних учнів бачать найближче майбутнє нашої країни сумним. Правда, в одних це проявляється через апатію і тотальний пофігізм, а в інших - через жорстокість. Щоб не бути голослівними, процитуємо тих, із ким завислі на 90-х роках минулого століття піарники збираються «йти у світле майбутнє».
Отже, відповідаючи на це непросте запитання, підлітки писали: «Ніяким. У країні апатія серед людей через недобросовісну владу»; «Убогу країну. Наші політики нічого не роблять»; «Не буде ніякого майбутнього. Хіба що Україна якось підніметься за рахунок Євро-2012»; «Навіть не хочу замислюватися про це»; «Я б хотів, щоб воно було яскравим, але з нашою економікою і людьми, які колються і п’ють, воно таким не буде»; «Велика інфляція та економічний провал»; «Не бачу зовсім - піднімайте ціни частіше...»; «...ВІЛ - цар, люди - раби»; «Сумним, не знаю чому»; «Я не бачу нічого в майбутньому України, тому люди й залишають цю країну»; «Поки що в України немає майбутнього. Можливо, потім вона процвітатиме»; «Вважаю, що через 5-10 років в Україні буде революція...»; «Смітники і раби навкруги...»; «Я сподіваюся, що рівень життя поліпшиться, але не можу бути в цьому впевнена, оскільки з кожним роком усе тільки погіршується»; «Це буде запущена, неприбрана країна, по вулицях якої ходитимуть бандюки. Міліція їх підтримуватиме. Як чорний квартал».
Достатньо? Лише 20% опитаних учнів написали, що хочуть бути оптимістами, і тому вірять у світле майбутнє України. Особливо нас вразили відповіді трьох хлопців - одного 14-річного і двох 16-річних. Перший сказав, що майбутнє бачиться йому хорошим, оскільки Україна - серце всієї землі, другий написав, що бачить тільки сьогодення, тому що майбутнє ми творимо самі, а відповідь третього була така: «Після Євро-2012 Україна розбрунькується й розквітне...».
Собака, дуб, Колобок чи сині дзвіночки?
З учнями восьми-десяти років, яких у нашому опитуванні брало участь 96 (54 хлопчики й 42 дівчинки), середньостатистичного показника, на щастя чи на жаль, теж не вийшло. Відповідаючи на запитання «З якою рослиною, твариною чи казковим персонажем асоціюється у вас Україна?», діти називали лева, рись, бурого ведмедя, верблюда, вовка, лелеку, собаку, кота, кобилу, бика й кита, калину, дуб, проліску, троянду, козаків, ромашки, соняшники тощо. Найкрасивіший і найніжніший асоціативний ряд належав, звичайно ж, дівчаткам. Вони писали, що Україна асоціюється в них «...із трояндою, бо вона дуже гарна, а ще з котиком, бо він ласкавий», «з колосками й українками», «з лілією, бо вона ніжна, гарна», «з гарними деревами, кульбабами, чистою травою, козаками й розбійниками», «з трояндами й синіми дзвіночками» тощо. Втім, троє хлопчаків восьми й дев’яти років нас теж приємно здивували. Для одного з них Україна - це горіх, який ніхто не може зірвати, для другого - гарна їжа і Колобок, а третьому наша країна взагалі уявляється аватаром.
На тлі такого теплого асоціативного ряду відповіді молодших школярів щодо носіння вишиванок спочатку пролунали дисонансно. Добре, що ми відразу ж попросили їх пояснити своє «так/ні», інакше вийшла б сумна картина. Річ у тому, що половина дітей, за їхніми словами, у жодному разі не стала б ходити у вишиванці по вулиці. Коли ж ми вчиталися в аргументацію дітей - були вражені чистотою та прозорістю дитячої логіки. «Якби в мене була вишиванка, - писали вони, - я б у ній по вулиці не ходив(а)», бо «так я її забруднив б», «це трохи нерозумно - весь час у ній ходити», «по вулиці ходять у звичайному одязі», «можна зачепитися за що завгодно й порвати її», «у ній холодно», «вона гарна, біла, швидко забруднюється», «вона не дуже зручна, а мені потрібне щось зручне - на вулиці я бігаю», «я могла б її забруднити, і мене мама лаяла б». У варіанті «так» було не менше позитиву. «Якби в мене була вишиванка, - написала одна дівчинка, - я носила б її на свято щодня»; «якби вона в мене була - я носила б її на «трудову працю», - написала інша. Втім, хлопчики не поступалися дівчаткам креативністю мислення: «я її носив би, бо це власноручна робота», «я сорочку носив би, адже в ній тепло, коли холодно» тощо.
Сало, борщ, вареники...
Що стосується мови - 15 із 42 молодших школярів і 26 з 54 старших за стінами школи розмовляють російською. Українська мова є по-справжньому рідною тільки для 13 дівчат і п’яти хлопців. Решта «олівців» призналися, що розмовляють або двома мовами, або використовують універсальний формат - суржик. Утім, треба розуміти, що ні вишиванка, ні бездоганне знання мови ще не робить українця Українцем. «Маленькі діти - це дзеркало сім’ї, - каже шкільний психолог Володимир Лисюк, завдяки якому й стало можливим проведення цього опитування. - Як сім’я дивиться на навколишній світ, так само дивляться на нього й підростаючі в ній діти. Нині дуже мало сімей акцентують увагу на тому, що вони українці. Тому виокремлення себе серед інших націй якщо й відбувається, то в старшому віці.
- Як молодші діти відповіли на запитання, в якій країні вони хотіли б народитися?
- Учні початкової школи практично в усіх відповідях писали «тільки в Україні». Чому? Їм тепер добре живеться з батьками, а батьки де живуть? В Україні. Тому оцінки інших держав у них іще немає. Їм ні з чим порівнювати Україну. Цікавіша ситуація вийшла з українськими казками. Виявилося, що малята їх просто не знають. У відповідях вони називали російські народні казки, російських авторів, казки народів світу. Загалом, які завгодно - тільки не українські.
- Але чому?!
- У читанці не акцентується увага на тому, яка саме це казка - українська, російська чи якась інша. На тій же «продльонці» дітям ставлять диснеївські мультики. Втім, українських мультиків, крім «Петрика П’яточкіна», і немає. До речі, коли в старшій школі я запитав про українські казки - у нас навіть почався диспут, який потім переріс в інтелектуальну гру. І діти з російських казок почали виводити українські. Різниця між цими казками є. Вони по-різному формують особистість. Утім, це складне питання. Навіть якщо дорослу людину запитати про різницю між українською та російською народною казкою, вона не завжди її сформулює. До речі, найчастіше старшокласники згадували українську «народну» казку «Фарбований лис» Івана Франка, тобто те, що проходили за програмою. Можливо, якби в школах було більше просвітительської роботи з боку таких організацій, як «Пласт», які несуть українцям українське й пробуджують навіть у маленьких якісь глибинні речі, відповіді на запитання в школярів були б іншими.
- Володимире Михайловичу, а з якими казковими персонажами асоціюється в малят Україна?
- Казкових персонажів молодші школярі майже не називали. Чому? Напевно, тому, що в Україні життя - не казка.
- Я цього, чесно кажучи, не очікувала...
- До того ж уява в сучасних дітей погано розвинена. Чому? Мультики, фільми цьому не сприяють. Діти мало читають, а чим менше дитина читає - тим гірше працює її уява.
- Хіба в них є на це час і сили? Шкільна програма так напхана «ментальними гранатами», що їм уже не до уяви...
- Ну не знаю. Навіть якби вони слухали аудіокнижки, це було б набагато краще, ніж інертний перегляд якогось фільму. Сучасні діти споживають готовий продукт, тому самі у створенні сюжетів, образів участі не беруть... За що мені було по-справжньому прикро, так це за відповіді на запитання «Що, на ваш погляд, можна вважати «фішками» України?». Старшокласники писали: сало, борщ, вареники. У якийсь момент між хлопцями навіть виникла суперечка - чи є десь іще таке сало, як в Україні.
- Який жах... Чому, як ви думаєте, всі як один написали про їжу?
- Напевно, це перше, що спало їм на думку, і не тому, що вони були голодні. Щодо яскравих українців теж цікаво вийшло. Багато хто написав Хмельницького, а коли я запитував: «А чому ти думаєш, що він яскравий українець?», мені відповідали: «Так він же на купюрі є». Взагалі, учням було цікаве це опитування. Їм хотілося показати себе. Тим більше що вони знали: їхніх відповідей ніхто не оцінюватиме, не засуджуватиме. Один старшокласник, який не потрапив на це опитування, потім навіть спеціально прийшов до мене, щоб відповісти на запитання. До речі, у відповіді на запитання «Яким ви бачите майбутнє України?» цей спокійний, урівноважений хлопець написав, що через п’ять років очікує революції. Це говорить про те, що сьогодні зовсім різні люди розуміють: щось не так у нашій Україні».
«Я люблю, коли мене називають українкою!»
Більшість дітей початкових класів дуже гарно мотивували свою любов до України. Ми запитали: якби була можливість вибирати місце свого народження, де вони хотіли б народитися і чому. Більшість із них назвали Україну. Бо - «мені подобається наша мова - вона мелодійна, її ще називають солов’їною. І ми найкраще робимо хліб», «мені тут подобається, і назва «Україна» дуже гарна», «у ній росте моє улюблене дерево - вишня. Мені подобається мова, одяг, а люди в цій країні (особливо в селах) дуже відкриті», «я люблю, коли мене називають українкою!», «мені подобається краса, родючість цієї країни, її мелодійна мова, стародавні й молоді міста, всі вони по-своєму гарні», «вона дуже квітуча, багата й велика, як на мене», «наша країна співуча, у ній багато зелені. Тут є голос природи», «в Україні дуже гарно, у ній світло», «вона гарна, тут люди розмовляють українською мовою, і я хочу розмовляти українською», «тут є багато таких тварин, яких в інших країнах немає. Для мене вони найкращі. Є й шляхетні люди, які саджають багато рослин, які мені дуже подобаються. Для мене вони найкрасивіші. В Україні є люди, які мають велику любов до близьких і не близьких». Правда, гарно? І, можливо, не варто, шановні батьки, вчителі, власною незадоволеністю, песимізмом і нудьгою вбивати такі почуття до багатостраждальної України? Можливо, якщо ці дорогоцінні зерна любові й поваги до своєї країни в дітях зберегти - до 40-ї річниці незалежності в нас справді буде прекрасна держава.
А поки що вже двадцятий рік поспіль ми передаємо підростаючим дітям той самий імпринт: бути українцем - означає бути або зомбі, або аватаром. І це справді так. «Борітеся! Поборете!», правда ж? І чудово, що сучасна молодь, даючи визначення тому, що означає нині бути українцем, ще здатна писати «це - залік», «це означає завжди бути на позитиві», «бути готовим до всього, витримувати всі суспільні злами», «це означає бути first number one! Справжнім, яскравим». Такий настрій ближче до прийняття відповідальності за свою долю і розуміння того, що майбутнє ми творимо тільки самі.