Якось довелося спілкуватися з 22-річним австралійцем. У розмові зачепили вічну тему: «Батьки-діти». Мет, ніби між іншим, сказав, що його батьки, ймовірно, зустрінуть старість у будинку для літніх людей. Я не встигла стримати рефлекс «великі очі» і вголос висловила здивування. На що Мет відповів приблизно так: в Австралії це цілком нормально, батьки самі хочуть потрапити до цього особливого закладу, аби не навантажувати дітей. У цивілізованих країнах і молодь, яка досягла повноліття, і літні люди вважають неприродними будь-які варіації сидіння на шиї одне в одного.
Молодому вкрай складно утримувати крім дружини і дітей ще й батьків. Тож найстарші члени сім’ї віддають перевагу комфортному проживанню у будинку, де їм буде зручно, спокійно, де спілкуватимуться з однолітками, відпочиватимуть або присвятять себе хобі, на яке раніше не вистачало часу, і підтримуватимуть контакти з дітьми й онуками. І жодних тобі сімейних драм.
Українська душа скоріш за все відреагує на «забугорні» звичаї протестом, обуренням і нерозумінням: як можна за живих-здорових, молодих та енергійних дітей (онуків) віддати рідних неньку чи татка (та хоч напівбожевільного прапрадідуся) в якийсь там пансіонат, до чужих людей! У нас, українців, менталітет такий: за сім’ю в нас болять і серце, і розум. За неї в нас совість не спить. А ще ж висока моральність і відповідальність, а як ні - то бодай страх перед людським осудом. Але тут питання не стільки в моралі, скільки у сприйнятті й розумінні слів «будинок пристарілих», «пансіонат (чи інтернат) для людей похилого віку» тощо.
Для наших вух ці слова стереотипно негативну, оскільки візуалізуються картинами побуту: старезні ліжка, що пам’ятають «совок», байдуже ставлення персоналу, заспокійливі уколи - словом, жахливі умови та ще й чужі люди навколо. Та навіть коли щось із цього й близьке до правди, не це є вирішальним: у нашій країні, як правило, до будинку пристарілих потрапляють ті, хто на якомусь етапі життя залишився без близьких, хто не може самостійно пересуватися, не спроможний мінімально дати собі раду, тяжкохворі, люди із психічними відхиленнями або ж ті, в кого перервалися стосунки із сім’єю (стався конфлікт або діти мігрували за кордон чи переїхали кудись далеко). Всі вони у переважній більшості (надати точні дані не маємо змоги, тож покладемося на логіку) перебувають у глибокій депресії, час від часу почуваються самотніми, безпорадними й непотрібними, а отже - джерелом негативу. То чи захоче хтось віддати свого кровного родича у царство смутку, хвороб і старості?
Україна, як жодна інша держава, потребує налагодженого функціонування будинків пристарілих та пансіонатів. За даними Державного комітету статистики, в Україні сьогодні понад сім мільйонів людей, яким «за шістдесят п’ять». За даними Міністерства охорони здоров’я, кожна п’ята літня людина - самотня, а серед самотніх багато неспроможних подбати про себе. Тим часом до будинку для літніх людей не так уже й легко потрапити: закладів не вистачає на всіх, хто потребує соціального захисту. До того ж, потрібно щедро заплатити. А гарантій, що якісно доглянуть, немає.
Директор Департаменту соціальних послуг Міністерства соціальної політики України І.Тарабукіна наводить такі дані: «Мережа стаціонарного соціального обслуговування налічує 324 будинки-інтернати, з них 74 будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів і 39 пансіонатів для ветеранів війни та праці. У стаціонарних закладах на даний час проживає майже 55 тис. громадян похилого віку, інвалідів і дітей-інвалідів, з яких понад 9 тис. осіб - у будинках-інтернатах загального профілю і майже 8,4 тис. - у пансіонатах для ветеранів війни та праці і в геріатричних пансіонатах.
Черга на влаштування до будинків-інтернатів загального профілю на початок поточного року становила по Україні 53 особи. Потреба населення у стаціонарному догляді задовольняється майже повністю. Незначна черга на влаштування виникає у зв’язку з бажанням особи бути поселеною до конкретного будинку-інтернату, що вирішується у стислі терміни».
Елла Лібанова, Директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.Птухи НАН України, має дещо інший погляд на ситуацію: «Інтернатів для літніх людей не вистачає. У селах часто роль цих соціальних центрів відіграють лікарні. Має відбутися перепрофілювання. Одиноких літніх людей в Україні дуже багато, особливо жінок (існують навіть цілі села, де живуть самі бабусі). Стан будинків для літніх людей - це аж ніяк не першорядне питання. Їх просто не вистачає, люди радіють будь-яким умовам».
Що ж до фінансування мешканців будинку пристарілих, то зі слів І.Тарабукіної, відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 05.11.91 №311 будинки-інтернати належать до комунальної власності областей і фінансуються з місцевого бюджету. А отже, питання перерозподілу фінансування цих закладів є компетенцією місцевих органів виконавчої влади. За оперативними даними, стаціонарні заклади за шість місяців 2011 року профінансовано в середньому на 90% від затверджених асигнувань.
Розмір коштів, виділених на перебування однієї особи у стаціонарному закладі, не залежить від розмірів її пенсії. Розрахунковий показник видатків на утримання будинків-інтернатів обчислюється відповідно до формули розподілу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом та місцевими бюджетами в частині визначення видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення. Додаткові бюджетні кошти на утримання стаціонарних закладів виділяються в тільки деяких областях, зокрема Донецькій.
З огляду на це, перебування у будинку для літніх людей (пансіонаті) - має багато переваг: постійний догляд, три-чотириразове харчування, лікування та спілкування. Стареньким не потрібно купувати продукти, прибирати, думати про одяг і взуття, хвилюватися через погане самопочуття. Деякі пансіонати дбають навіть про психологічний комфорт утримуваних: час від часу їх відвідує психолог. Усього цього не може дати молоде подружжя, що майже увесь день працює, аби утримувати себе, дітей та батьків. Можна забігати до стареньких до і після роботи, можна забрати їх до себе, можна найняти доглядальницю. Та всі варіанти приховують безліч нюансів: фізичне знесилення, брак часу на себе і дітей, порушення комфорту проживання, ймовірні конфлікти через житлову площу та побутові незручності, можливе недобросовісне ставлення доглядальниці тощо. До того ж в окремих випадках, коли мають місце психічні розлади, людину похилого віку не можна залишати вдома саму, оскільки це небезпечно.
З особистого досвіду: коли моя бабуся залишилася без чоловіка, через деякий час її фізичне та психологічне здоров’я значно погіршилося: вона забувала наші імена, плутала родичів, не могла самостійно користуватися побутовою технікою і повноцінно доглядати за собою. Про те, щоб віддати стареньку до будинку для літніх людей, не було й мови. Батьки приїжджали через день, приносили їжу, забирали прання, стежили за її гігієною тощо. Щоправда, для бабусі завжди найголовнішим було спілкування: не їжа, і тим більше не прибрана кімната. Вона годинами хотіла розмовляти, а після робочого дня ми не завжди могли потішити її цим, до того ж ці розмови, беручи до уваги її психічний стан, були не з приємних.
«До будинку-інтернату (пансіонату) за власним бажанням приймають на державне утримання осіб похилого віку, які досягли пенсійного віку, та інвалідів першої і другої групи віком після 18 років, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги, яким згідно з медичним висновком не протипоказане перебування у будинку-інтернаті та які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати за законом, - стверджує директор Департаменту соціальних послуг при Міністерстві соціальної політики України. - Як виняток, до будинку-інтернату можуть приймати осіб похилого віку та інвалідів, які мають працездатних дітей або родичів, зобов’язаних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо останні з об’єктивних причин не можуть цього робити. У такому разі щодо кожного окремого випадку, на підставі підтверджувальних документів, ухвалюється рішення колегії відповідно Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління праці та соціального захисту населення Київської, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міських держадміністрацій. За наявності вільних місць до будинку-інтернату можуть приймати осіб, які мають працездатних дітей або родичів, котрі відповідно до чинного законодавства зобов’язані їх утримувати, за умови відшкодування будинку-інтернату витрат на їх утримання».
Немає сенсу, рвучи на грудях сорочку, виголошувати промови з гаслами про моральний обов’язок, осоромлювати тих, хто віддав когось із рідних до спеціального закладу. Адже іноді - це найкраще рішення. За статистикою, в Україні знижується фінансова спроможність сімей піклуватися про батьків. Свою роль відіграють як демографічні чинники (зниження народжуваності, старіння нації), так і індивідуально-особистісні (брак часу, відстань, обмеженість ресурсів - усе-таки всі ми люди, а не роботи). Інший бік проблеми - у самій сутності пансіонатів, де співробітники - часто за копійки - доглядають стареньких, іноді геть безпомічних. А це дуже виснажлива праця, яку можна порівняти з доглядом за немовлям. Тільки набагато тяжча, бо в одному випадку - початок, а в іншому...
Якщо стоїть питання догляду за пенсіонером, то державні пансіонати оформляють на себе пенсію людини, нараховують собі від 75 до 90% від неї, а решта надходить на рахунок того, кого утримують. Одні пансіонати роблять акцент на родинній атмосфері, інші - розташовані в екологічно чистій зоні, де люди похилого віку можуть виходити на прогулянки. У цих закладах дбають про безпеку пересування, про відносно активний і різноманітний відпочинок: можливість пограти в настільні ігри, користуватися бібліотекою, відвідати концерт… Виходить, що певною мірою ці заклади забезпечують більш різноманітний і яскравий побут, ніж можуть запропонувати вдома. Ідеальний варіант: поєднання чуйного догляду, лікування, родинної атмосфери з відвідуванням мешканців пансіонату родичами. Відносно легко адаптувавшись до нового середовища, люди читають тут книжки, відвідують культурні заходи, навіть працюють і створюють сім’ї. Якщо подивитися на це «австралійськими» очима мого знайомого, уявивши райський куточок, де людина похилого віку може досягнути гармонії, спокою, відсторонитися від метушні й пізнати всі радощі похилого віку (адже в кожному віці є свої принади), то будинок пристарілих вже не видається суцільним злом. Так ми повертаємося до одвічного «все - в нашій голові», а точніше - в нашому ставленні. Проте до позитивного ставлення ще потрібно прийти. Адже людям похилого віку тяжче звикнути до нових умов, щоб не почуватися самотніми серед чужих людей.
Україна - не Австралія і навіть не Європа, ні в плані менталітету, ні за рівнем соціального захисту населення. Та все ж хотілося б, щоб у нашій країні заклади для людей похилого віку сприймалися не як місце «доживання», а як куточок відпочинку й насолоди поважним віком, коли можна відпочити за себе і порадіти за інших. Мусимо викорінити стереотип, що будинок пристарілих означає розрив стосунків з родиною (адже можна поєднати одне з іншим). Адже найстрашніше для літньої людини - соціальна ізоляція.