"Вищі військові чини, що не мають ані найменшого уявлення про військову справу; високі представники флоту, що ніколи не бачили корабля; відомчі сановники, що ніколи не відали жодними справами; служителі церкви, поблажливі до всякої скверни мирської, безсоромні, облудні словом і хтиві поглядом, що потонули в розпусті, - усе це були люди геть не придатні для того звання, яким вони були наділені, і всі вони з ранку до вечора вправлялися в брехні, прикидаючись придатними".
Чарльз Дікенс "Повість про два міста"
Мутації термінів, як і біологічні мутації, - це не просто спотворення в результаті сильного впливу. Це зміна, яка може спадкуватися.
Наше слово "активіст" у цьому сенсі вже наближається до його загальноєвропейського еквівалента, що означає специфічний різновид вуличного хулігана, який проявляє свій вандалізм не коли заманеться, а за певними датами або резонансними подіями.
Мутація ще не завершилася, тому цікаво буде подивитися, як саме цей тип асоціальної і водночас ніби просоціальної поведінки сформувався.
Здавна існували т.зв. громадські активісти. Зазвичай люди похилого віку, з досвідом і компетентні в певній сфері, яким було нудно на пенсії. Деякі з них бралися вести безоплатно якісь дитячі гуртки, студії, майстерні. І робили свою справу іноді настільки добре, що це дратувало штатних педагогів, які писали на них доноси.
Та в основному маса "громадських активістів" брала участь у незліченних і різноманітних профспілкових та компартійних масовках, що оспівують радянський суспільний лад. Це було б безневинною старечою дурничкою, якби періодично "від імені трудового народу та творчої інтелігенції" вони не підписували брудні колективні листи із цькуванням інакодумців. Якщо зовсім старі комуністи робили це ще з особистого переконання або за завданням партії, то при пізньому "совку" кістяк "громадських активістів" становили вже абсолютно безпринципні молодші негідники.
Тому "перевзуватися" вони почали не раптово, 1991-го, а заздалегідь. І орди крикливих учорашніх комсомольців у вишиванках були зовсім не швидкою реакцією суперкмітливих людей. Якби в Україні взагалі на щось справді були швидкі реакції, вона давно була б іншою країною.
Ці люди кількома роками раніше відчули за поведінкою своїх кураторів, що мутагенні фактори посилюються, що ремісії не буде, і що виживуть не всі. Виживуть ті, хто буде спроможний надати очманілим громадянам хоч якусь подобу розуміння ситуації. І головне - демонстрацію цим усім розгубленим особистого оптимізму й безжурної бадьорости духу.
Потім вони удавали "громадянське суспільство", допоки Джордж Сорос з месії-просвітителя не перетворився на міжнародного афериста.
Молодь, яка стрімко рвонула за ними, різко пригальмувала, коли знахабнілі від безкарности менти відпиляли голову нещасному Гонгадзе. Частково це врівноважилося генералом Кравченком, який "двічі вкоротив собі віку". Але зрештою при Януковичі публічна соціальна динаміка, здавалося, взагалі втратила будь-який сенс. А те, що запит на неї просто пішов углиб, показав Майдан.
Нічого не зникає з живої природи й нікуди не дівається, хай що вам ліплять політики та їхня клієнтела. Якщо ви чогось не бачите, це означає, що воно просто у вас за спиною. Поділ на військових добровольців і цивільних волонтерів відбувся штучно. Адже спочатку це було одне ціле, і, якщо я не правий, киньте в мене військовим прокурором. Про те, як влада ламала голову, що ж з усією цією публікою робити (і зрештою зламала), написано досить багато. І що зробила - теж написано. Адже недарма інстинкт самозбереження вважається базовим. У підсумку волонтер виявився людиною, яка робить щось хороше безоплатно. І, як правило, ця діяльність не мала нічого спільного ні з його (її) кваліфікацією чи роботою.
Тут дуже важливий момент, що стосується питань таймінгу й компетентности. Коли вам справді фізично погано, наприклад на вулиці, ви приймете елементарну допомогу від кого завгодно. Ви не будете запитувати, якщо ви не ідіот(ка), за кого голосувала людина, яка вам допомагає, якої вона віри та сексуальної орієнтації, коли вам реально дуже кепсько. Ключове - елементарна, тобто некваліфікована допомога. Надана вчасно, вона рятує життя. Так сталося і з країною, яка поступово оговталася. І почала ставити волонтерам оці самі запитання про віру й орієнтацію. Почасти в цьому був сенс, бо завдання ускладнювалися, вимагали професіоналізму, а допомога залишалася аматорською.
Однак в основному це був цинічний інструмент ліквідації конкурентів, які володіли самоочевидною моральною перевагою проти можновладців. І щоб суспільство цього не помітило і не почало ставити владі незручних запитань (воно й почало, але було вже традиційно запізно), стрілки перевелися в площину "а ти хто такий?". Пам'ятні збори волонтерів у Будинку офіцерів, де Порошенко 2015 року заявив, що Україна "перемогла б і без волонтерів, хоча це було б важче", завершили процес інкорпорації у владу найспритніших мутантів. І залишили за бортом наївну босоту, яка щиро вірила, що цар їх не помітив випадково, і яка продовжувала оббивати пороги міністерств і відомств із планами порятунку України ще зо два роки. Маю право на подібний сарказм, бо сам оббивав ті самі пороги, хоча й не так довго.
Приблизно в цей час на інформаційну арену виходить - ну як виходить, просто розквітає новими кольорами - нова мутація "експертів". Тут треба всістися зручніше з попкорном, бо це суто телевізійне явище. Ні гостьовому редакторові, ні редакторові програми, ні тим паче ведучому не потрібно жодною мірою сіяти розумне, добре, вічне. Їхнє сукупне завдання в умовах падіння ринку реклами та звуження сегмента медіа в цілому - створити незабутню атмосферу скандалу. Що він мерзенніший, то краще запам'ятається. У цих обставинах людина, яка може допомогти в створенні такої атмосфери - або за намовою, або через недомисел, - і є той найбажаніший експерт.
Експерт сьогодні - це людина, яку запрошують коментувати все що завгодно. І яка жодним м'язом обличчя не покаже, що вона в цій конкретній темі - повний ідіот. Окремі динозаври компетентности ще залишилися, тільки вони або партійні, або натура, яка вже відходить.
Однак експерт з телевізора кількісно незначний і ситуативно боягузливий, обличчя всі знайомі, і тексти у принципі теж заздалегідь відомі. А ось вулиця - інша річ.
Перший прояв нинішнього тренду активізму я пам'ятаю після Помаранчевої революції. Ще кілька років по тому біля парканів сумнівних (а інших у нас немає) забудівель можна було бачити намети й написи - КУПР (Комітет учасників Помаранчевої революції). Під цим брендом виникали "движухи" й усіляка нетравматична штовханина, але значного соціального розвитку це не мало.
Усі ми також пам'ятаємо термін "тітушки", яким у підсумку називали будь-кого, допоки це всім не набридло. Та й термін начебто був образливий, який позначав збіговисько найнятих вуличних харцизяк. У міру того як поліція все ж таки наловчилася пакувати цих "спортсменів", фізична борзість вуличних маніфестантів помітно пішла на спад. Люди нікуди не поділися, але поведінка змінилася. Відбулося схрещування тітушок з експертами, у результаті чого з'явилися на світ нинішні активісти. Відразу застережу, що йдеться не про позаштатників, які вдають волонтерів. Це така окрема соціально-політична функція, у якій ти граєш ніби "слугу народу", але цілком сам собі суверен.
Які особливості нинішнього активізму?
Насамперед, це дрібногрупова діяльність. Активіст не буває сам по собі, це вимираючий вид волонтера. І він не може бути у великій "движусі", тому що там фактично дисципліна множить на нуль його особисті понти й псевдохаризму. Це група приблизно з десятка людей, зі стихійно сформованою корпоративною етикою, де всі небезпідставно претендують на лідерство, бажано в масштабах країни.
По-друге, активізм завжди має політичного хазяїна, найчастіше теж дрібного. Великим політичним гравцям не потрібна думка вулиці, навіть штучна. Вони самі формують порядок денний. Найчастіше руйнівний і саморуйнівний, але дізнаються про це лише на виборах.
Активісти у великих гравців є на підхопленні, але в двох іпостасях. Або це корисні дурні, якими можна пожертвувати (і трагікомічні крики з приводу непотрапляння до списку улюбленого вождя - приклад цього, у всіх партіях без винятку). Або це позаштатні люди, просто посади для них не знайшлося, і вони продовжують не безоплатно думати, що ось-ось знайдеться.
Третій момент - це погроза насильством. На відміну від тітушок, які швидко діяли й швидко відгрібали, а тому загубилися як вид, активісти складають загрозливі проскрипційні списки або публічно обіцяють когось до них включити. Задав тон цьому процесу колись грізний "Миротворець", що поступово перетворився на політичний аналог журналу "Перець".
Була така мадам Дефарж, героїня роману Дікенса "Повість про два міста". Тип безжальної фанатичної революціонерки. Під час засідань Конвенту вона складала список аристократів та інших ворогів Французької революції, зашифрований у стібках її в'язання. Оце саме воно, у стібках фейсбучного в'язання активістів ми постійно бачимо списки ворогів нашої Революції.
У цей чудовий час загального самобичування і самовикриття в активістів намічається наступна перспектива. По-перше, можуть з'явитися нові групи з абсолютно новими самоназвами, якісь українські хунвейбіни або цзаофані. Вони розпочнуть власну "культурну революцію", і гасло "вогонь по штабах!" може виявитися зовсім не поетичним перебільшенням. Ці групи розправляться зі старими, але без свавілля.
Можуть ними прирости різні "корпуси" й "дружини". Хлопці ж хороші, чого добру пропадати.
Ну й на активістів можуть звернути увагу й великі гравці. Судячи з ситуації, що складається, тема пошуку і покарання винних (у будь-чому) буде ключовою. А зважаючи на ситуацію в законодавчому полі, протилежні вектори стримування від ЄС і США, і, м'яко висловлюючись, сум'яття в силових структурах, нікого з головних серйозно не каратимуть, видно зі справи Гандзюк.
Однак активісти тут цілком знадобляться для випускання пари. Пам'ятаєте всі ці гучні народні люстрації з обливанням зеленкою, катанням невгодних чиновників у вуличних сміттєвих баках під камеру? Ну й що? Де тепер ці люстратори, а де ті невгодні чиновники?
Де всі ці горді мікроорганізації Майдану, і де нині ті, кого вони погрожували повісити? (І про компетентність - більшість навіть шнурків на взутті як слід не зав'яже, не те що зашморг на шибениці).
"Гільйотина стала символом відродження людства, вона замінила собою хрест. Хрести познімали з шиї і на грудях носили маленькі зображення гільйотини; їй вклонялися, у неї вірували, як колись вірували в хрест", писав Дікенс у "Повісті про два міста". Сучасні активісти стануть такими символічними гільйотинками на шиях можновладців.
І натяк нібито на щось серйозне, й елегантно.