«Ти не розумієш. Ми нічого не можемо. Ми ж фактично самі під окупацією Росії. Що ти пропонуєш — на протести виходити? Від мобілізації відмовлятися? Ти, взагалі, була в нашій шкурі?».
Розмови з моїми знайомими з Білорусі до болю нагадують такі самі розмови з моїми знайомими з Росії зразка 2014 року. Приблизно з такою самою результативністю. «Ми маленькі люди. Від нас ніщо не залежить. Вибачте нам. Ми не хочемо з вами воювати. Але нам доводиться. За нас усе вирішили. Від нас ніщо не залежить. Вибачте».
І я б вибачила. І зрозуміла б. І пожаліла б, мабуть. Якби вірила в те, що від однієї людини ніщо не залежить. Але я не вірю. Понад те, я точно знаю, що навіть одна фраза, сказана вчасно, може викликати ефект лавини в горах. Або ефект метелика, якщо комусь так зрозуміліше. Навіть не дія. Одна фраза.
Я розумію, що мої співрозмовники можуть цього не пам'ятати. Але приблизно дев'ять років тому уряд Азарова (пам'ятаєте такого персонажа?) несподівано оголосив, що ми призупиняємо підготовку до вступу в ЄС. А натомість починаємо з надією дивитися у бік Митного союзу. Інакше кажучи — навіщо нам ці європи, коли є братні народи, з якими ми ого-го як заживемо. Що може бути природнішим за союз між Білоруссю, Україною та Росією? Спільне коріння, спільна мова, спільна культура, спільні цінності й ось оце ось усе...
Того дня більшість знайомих мені сімей обговорювали приблизно одну й ту саму думку — це кінець незалежності. Ми нічого не зможемо зробити. У країні немає згуртованої опозиції й немає можливості оперативно її організувати. Надто свіжа в пам'яті Помаранчева революція, яка відкрила нелімітований кредит довіри до нової влади, благополучно спущений в унітаз у рекордно стислі терміни. Надто велике розчарування та його супутниця апатія. І відчуття неминучості того, що відбувається, було таке сильне, що залишалося тільки вирішити: жити тут статистом чи спробувати виїхати до іншої країни й почати життя заново заради дітей. І про це говорили теж у більшості знайомих мені сімей того дня...
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, хороший настрій та друзів». Пост Мустафи Найєма в контексті того, що відбувалося, здавався чим завгодно, тільки не відправною точкою подальших подій. А ви ж пам'ятаєте, що відбулося далі, так? На випадок, якщо забули, я дозволю собі пунктирно нагадати. Далі був тихий і дуже мирний студентський протест. Який, можливо, вичерпався б сам собою, коли б не впевненість влади у власній безкарності. Кривавий нічний розгін мав переконати суспільство в безглуздості опору, та натомість послужив спусковим гачком для справжнього протесту. Не за ЄС, не проти Митного союзу. І навіть не проти чинної влади. Проти сваволі. Із загальним настроєм: «З нами так не можна».
Далі ви вже маєте пам'ятати. Революція. Перші смерті. Точка неповернення. Втеча Януковича. Північний сусід, який, не отримавши країни мирно у складі незрозумілого союзу, злетів із котушок. Крим. Донбас. Вісім років спроб видати те, що відбувається, за громадянський конфлікт. Повномасштабне вторгнення. Світ ошелешено спостерігає за тим, як маленька країна день у день люто опирається другій за величиною армії світу. Світ спочатку такий упевнений у неминучості нашої загибелі, що в перші дні навіть не обговорює підтримки України. Зникнення з карти країни населених пунктів, окупація, тисячі й десятки тисяч смертей, сотні тисяч тих, хто залишив країну. Проте опір такої сили, що світова спільнота, вийшовши зі ступору, навперебій починає впроваджувати санкції, підтримувати і будувати віртуальні паркани між цивілізацією та дикунами. Планета вступає в нову фазу. Фазу, де повністю руйнується звичний порядок і гарячково розбудовуються нові зв'язки та нові системи безпеки. І так, це не війна між Росією та Україною. Це Третя світова.
Тому, коли наступного разу ризикнете розповідати мені про маленьких людей, від яких ніщо не залежить, згадайте про те, як пост у Фейбуці на два речення став відправною точкою для зміни всього світового порядку. А коли згадаєте — починайте щось робити. Бо свободу ніхто не принесе вам на тарілочці з блакитним обідком. За все в житті треба платити. І чим жаданіша мета, тим вища ціна. Але повірте, що Свобода того варта. Перевірено Україною.
Більше статей Лесі Литвинової читайте за посиланням.