Поява ізраїльського прем'єра в товаристві кремлівського покровителя антисемітів, та ще й декорованого огидною смугастою ганчірочкою, викликала чималий подив не тільки в корінних мешканців зомбоящика, а навіть у бувалих аборигенів соціальних мереж.
Зрозуміло, що скороспеченим до 9 травня фахівцям з історії Другої світової війни важко було так одразу стати експертами з поточної близькосхідної політики. Але одна річ - швидко розібратися з Іраном, Трампом та ядерною угодою. Тут нічого складного. Інша - з ексцентричним прем'єром країни, де "на четверть бывший наш народ", як співалося в одній старій пісні. Тут можна і в ноти не попасти. Тим більше що одночасних громадян України й Ізраїлю в нас у країні значно більше, ніж, приміром, Ірану. А отже, це істотна електоральна величина. Чим незалежніший у нас блогер, тим скрупульозніше він дотримується вказівок свого партійного начальства, яке щосили намагається не спалитися на передвиборному фальстарті. А тут така тема.
Із самою "колорадкою" все зрозуміло, вона як загальноприйнятий маркер недалекоглядних ідіотів, вживлений саме в цій іпостасі професійними негідниками.
З кремлівським "еле-еле поцом", як кажуть в Одесі, теж усе склалося, у загальносвітовому масштабі.
Ізраїль - сильна і впливова держава, його лідерів їхній Б-г точно розумом не обділив, що доведено всією історією становлення та розвитку країни.
Очікуваний простий пазл із цього ніяк не складається. Точніше, складається він у складне й цікаве питання про межі допустимого в політиці. Інтерес у тому, що ця тема прямо впирається в наші власні "зрадо-переможні" баталії. Їх полемічна напруга вщухла (оскільки в такому вигляді всім набридло), але суть претензій перемістилася в конкретні політико-правові сфери з цифрами і фактами, що дає шанс на раціональні висновки.
Ізраїль - країна, вистраждана і створена єврейськими націоналістами, які втілили в життя ідеологію сіонізму. Якщо прибрати на другий план власне релігійно-етнічну складову, цей націоналізм нічим не відрізняється від будь-якого іншого націоналізму націй, котрі до початку ХХ ст. не мали своїх держав.
Тільки зарозумілість Симона Петлюри ("А чим ви збираєтеся воювати? Ножами шевців і ножицями кравців?") не дозволила розвинути позитивний діалог із Зеєвом Жаботинським про створення єврейських загонів у складі армії УНР, хоча Жаботинський пропонував.
Як і будь-який націоналістичний рух, сіонізм не зупинявся у виборі засобів заради вищої мети - створення національної держави. І, як будь-який націоналістичний рух, сіонізм був повністю єдиний лише в цьому цілепокладанні. Але вкрай різнорідний у виборі союзників та попутників, а також у виборі засобів. Не кажучи вже про теж досить типове - про наявність лівосоціалістичного і праворадикального крил. Які, відповідно, контактували зі світовими лідерами лівої і правої ідеологій, поки ті не взялися за фізичне винищення євреїв, підтверджуючи тезу, що ворог твого ворога - зовсім не обов'язково твій друг.
Історія держави Ізраїль значно ближча й повчальніша для нас, ніж нескінченне очікування "Вашингтона з новим і праведним законом". Наприклад, країни, які підвищують національну самооцінку за рахунок України, називають ОУН терористичною організацією й істерично верещать, що іменами героїв національно-визвольного руху в ній називають вулиці. У зв'язку з цим можна згадати праворадикальну єврейську організацію "Іргун Цваї Леумі" як ідеологічний аналог ОУН. (Хоча за перекладом повної назви - "Національна військова організація" - вона ближча до петлюрівської попередниці ОУН УВО, "Української військової організації").
"Іргун" героїчно воював, як і в нас, на два фронти - проти арабів і англійців, що вважалися окупантами. Тому не тільки офіційна британська влада, а й журнал "Тайм" офіційно нарекли їх терористами. Втім, цього було мало, і "Британіка" у 1947 р. назвала організацію "заснованою на фашистських принципах". (Ну, цим нас теж особливо не здивуєш). На час Другої світової війни, коли стало зрозуміло, що нацисти все ж таки гірші за британців, бойові дії припинилися, проте з 1944 р. під керівництвом Менахема Бегіна британців знову трішки почали вбивати.
Однак у войовничій "Іргун" теж виник свій "бандерівський" розкол, який назвався у 1940 р. "Борці за свободу Ізраїлю" ("Лехі"). Вони вважали, що перемир'я з британцями - зрада національних інтересів і що в антигітлерівської коаліції шансів небагато, тому треба якось домовлятися з нацистами. На їхньому рахунку, зокрема, вбивства британського міністра Уолтера Гіннесса в 1944-му, посередника ООН графа Фольке Бернадота у 1948-му. Отож наші виконавці атентатів могли б трішки позаздрити як масштабу акцій "Лехі", так і резонансу.
До речі, це невелике (трохи більше тисячі бійців), але дуже активне угруповання вважали терористами навіть більш помірковані сіоністи. Прибічники "Лехі" були впевнені, що "Хагана" у 1942 р. здала їх британській поліції.
Це драматичні історії, які, як і всю історію сучасного Ізраїлю, дуже корисно вивчати в деталях. Ну хоча б для того, аби зрозуміти без конспірології, чому в них усе закінчилося створенням країни, а в нас - сибірськими концтаборами.
Можливо, тому, що в усього сіоністського Опору, як згодом і в державних діячів (Іцхак Шамір, один із лідерів "Лехі", двічі був прем'єром Ізраїлю; Менахем Бегін, теж екс-прем'єр, керував "Іргун"), як свідчить навіть неакадемічне ознайомлення з історією, завжди була миттєва ситуативна реакція, коли справа стосувалася захисту інтересів нації і країни.
Ця реакція була: а) швидкою, б) безкомпромісною, в) абсолютно не зважала на думку решти світу, якщо йшлося, повторю, про національні інтереси.
Якими саме національними інтересами керувався прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін (Бібі) Нетаньягу, намагатися визначити немає сенсу. Факт - те, що вони були і що син особистого секретаря Жаботинського дотримується їх, незважаючи ні на що.
Так, нам це не дуже приємно. Але для того, щоб нам робили політично приємно, треба пристойно поводитися.
Ізраїль засудив анексію Криму, коли хтось ще не в курсі. Що у відповідь зробила Україна? Нагадаю. Події були з інтервалом буквально в кілька днів.
Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй 23 грудня 2016 р. прийняла резолюцію з вимогою до Ізраїлю припинити поселенську діяльність. Тобто вся історія кібуців, уся історія відвоювання й захисту своїх історичних земель була оголошена ООН незаконною. І Україна за це проголосувала. Навіщо нам зовнішньополітичні вороги, якщо в нас власне МЗС є?
Ви скажете, що 2016-й - це було давно, і такий складний час тоді був? Та годі вам.
У питанні про визнання Єрусалима столицею Ізраїлю в грудні минулого року Україна підтримала резолюцію, запропоновану Єгиптом та іншими арабськими країнами, - ніякого вам Єрусалима.
Ви все ще вважаєте, що наша чутлива українська душа незаслужено постраждала від "колорадки" на лацкані Бібі? Це не було спрямоване проти нас. Нас просто немає. України не існує як настільки значущого суб'єкта міжнародної політики, щоб із нею годилося рахуватися в дрібницях.
Ми теж ніколи не дізнаємося, якими саме й чиїми особисто інтересами викликані ті чи інші зовнішньополітичні зигзаги української політики. Але ми точно знаємо, що це саме зигзаги, від Гілларі до Трампа, наприклад.
Жадібність політиків, хоч би якою великою вона була, ніяк не може підмінити собою принциповість. Принципи - це поведінкове втілення ідей. Якщо у вас немає ідеології, вам взагалі не місце в політиці, бо ви будете поводитися як безпринципний негідник, незалежно від кількості прочитаних книжок або вкрадених грошей. Ідеологія (будь-яка), якої так істерично бояться ліберали, дозволяє уникнути черепашачої "багатовекторності", але вона ж робить особисту відповідальність вимірюваною. Політик зобов'язаний робити все, що йому не подобається особисто з будь-яких міркувань, якщо ця дія сприяє торжеству його ідеї.
І, до речі, зверніть увагу, що нас найчастіше закликають зупинитися й задуматися, вибирати слова, засоби, звуки й запахи саме ті, хто всім цим успішно нехтує в інтересах своїх країн.