20 років безплідних спроб знайти національну ідею, яка б об'єднала українців у побудові затишного дому, надійного і безпечного для кожного його мешканця... 20 років без орієнтирів, достойних лідерів та справжніх героїв... За 20 років ми перетворилися в не пов'язаних між собою індивідів без спільної історії, героїв, мети, майбутнього. Атомізоване суспільство -людський пил, будівельний матеріал для нового світопорядку. Поки що незрозуміло, якого...
Різноманітні експерти стверджують: суспільство хворе, воно не бажає бути відповідальним, очікуючи месій, і починати потрібно з себе. Суспільство відповідає: "Риба гниє з голови"... Симптоми проявляються різкіше, коли захворювання набирає гострих форм. Художня література й кінематограф часто використають образи душевнохворих, які страждають на марення інтерметаморфози, тобто вживаються в роль того або іншого героя. Марення міфологічне, але його тематика не є власне ознакою захворювання і залежить від соціально-психологічних, а також культурних та політичних чинників, у рамках яких перебуває хворий. Якщо раніше душевнохворі уявляли себе наполеонами, сталіними та іншими "героями", котрі відіграли значну роль в історії, то сьогодні, за словами психіатрів, міфологічність відходить у минуле, і марення інтерметаморфози переходить у зону надможливостей. Люди більше не приймають на себе той або інший образ. Вони наділяють себе надздібностями. Практикуючі психіатри змогли згадати всього один випадок за останній десяток років, коли пацієнт вважав себе Нео з "Матриці". Навіть у душевнохворих більше немає "героїв". Могили колишніх розграбовані, затоптані і безнадійно поросли бур'яном, тож їх уже не знайти... А нових... немає?
Серед маленьких українців посилюється одвічний для будь-якого суспільства запит на робінгудів та героїв селянських повстань, які обіцяють відновлення справедливості тут і тепер і поєднують функції месій та народних месників. Для частини суспільства дедалі привабливішими стають анонімні образи полковників кольтів і капітанів лінчів, які всіх урівнюють у правах.
2012-й ознаменувався кількома жорстокими злочинами, що отримали в суспільстві надзвичайно сильний резонанс. Принаймні три з них (історію Оксани Макар, караванського стрільця та вбивство сім'ї судді у Харкові) об'єднує те, що в очах значної частини суспільства злочинці, котрі їх скоїли, виявилися майже героями.
1. З чим пов'язана така дивна реакція суспільства?
2. Чи потрібні Україні герої? Якщо так, то якими вони мають бути?
3. Ваші герої-2012?
Про це ми запитували наших експертів - психіатрів, соціального психолога й соціолога.
Галина Пилягіна, професор кафедри дитячої, соціальної і судової психіатрії НМАПО ім. П. Шупика:
1. Ідея щурячого короля. Це ж не вигадка Гофмана, а реальний, хоча й досить рідкісний факт. Коли щурят надто багато, вони зв'язуються хвостами, створюючи громіздкого нежиттєздатного монстра, який не може нормально рухатися, добувати їжу, ховатися від ворогів. Відчайдушні й хаотичні спроби розв'язатися ні до чого не приводять (хвости затягуються ще тугіше), роблячи боляче й породжуючи агресію.
На мій погляд, у зв'язку з тим, що людей дуже багато і їхні множинні реальності нічим не об'єднані, агресивність інколи проявляється в моторошних формах. Це - по-перше. Ну, а по-друге, - жодних обмежень. Подвійна мораль, як з'ясувалося, - аж ніяк не прикмета виключно радянського суспільства.
Не хотілося б узагальнювати, але в мене є відчуття, що цей ефект нежиттєздатності виникає тому, що скріплюється правильне і неправильне, зрозуміле й незрозуміле.
Хіба раніше не було жорстокості? Люди не вмирали і не хворіли? Але, хоч я й не виправдовую СРСР, тоді все було
досить зрозуміло. У Росії до 1913-го були інші орієнтири, але вони були чіткими - релігійний, ідеологічні та відповідний державний лад.
Сьогодні орієнтири втрачено, ідеології немає. Відповідно, немає й героїв, створюваних тією чи іншою ідеологією. Ідеологія людині допомагала... Правда, у цьому було інше лихо.
Я, наприклад, виховувалася на ідеологічному героїчному романтизмі, подоланні заради якоїсь ідеї. Сьогодні молодь уже не знає, хто такий Олексій Маресьєв (герой "Повісті про справжню людину" Б.Полєвого).
І ось сидить переді мною 20-річний хлопець. Розумний, добрий, класний. Він хоче померти, вважаючи, що йому ні для чого жити. Він не бравірує, це не демонстрація, не маніпуляція й не шантаж. Мислячий юнак із високим рівнем освіти логічно приходить до думки, що його життя безглузде. Він - один із героїв нашого часу. Яку альтернативу йому запропонувати? Несправедливість, незрозумілість, брехню, роботу з 9:00 по 18:00 за смішні гроші? Жорстокість?..
Безумовно, альтернатива завжди є. Але людина повинна знайти її сама. З рівня популяції, держави альтернатива знижується до менш масштабних спільнот. Коли немає ідеологій, з'являються ідеї. Чіткість, зрозумілість і ясність переходять із популяційних (ідеологічних) і державних масштабів (де надто багато неправди) на масштаби, які можна "помацати". Це близькі люди - сім'я, професійні та інші спільноти. Але тоді стається інша біда - одночасно починається роз'єднаність: люди погано спілкуються, знайомляться, з'єднуються. Люди капсулуються в собі, захищаючись від велетенської кількості брехні, болю, жорстокості, незрозумілості, безглуздості. Парадоксально, але сьогодні часто відчути себе живими людей примушує біль. Певною мірою у спотвореній формі цей самий ефект дала й жорстокість резонансних убивств.
2. Так, звісно, потрібні.
Це завжди успішні люди. Приклади мають бути особистими, до яких можна доторкнутися зараз, а не звернутися по них в історію.
Сьогодні ж люди публічні й успішні демонструють повне
ігнорування соціальних інтересів. Тому в нас герої - ті, хто багато заробляє і багато бере собі - влади, грошей. Не той, хто ділиться й віддає знання, сили тощо, а той, хто бере.
Не дається чітка зрозуміла позиція успішності. Є тільки її ілюзія. І тому на всіх рівнях люди не готові брати на себе відповідальність за дітей, повсякденні справи, роботу. За те, що здається банально простим, а отже неуспішним. Інколи людині легше визнати себе психічно хворою, ніж узяти на себе відповідальність і визнати: "Це я не здатний змінитися" або "Насправді я хочу не цього, а чогось іншого". Казкарі...
І навряд чи можна по-лермонтовськи намалювати один портрет героя нашого часу. Тепер час множинних особистостей і множинних реальностей. Ми дуже різні. А тому й герої будуть множинними. І в розвитку цих полярності та багатоликості, напевно, є своя логіка і правда. Щось із цього все ж таки вийде. Але це щось, швидше, народжуватиметься знизу, ніж згори. І буде, мабуть, таким же множинним. Це на сьогодні єдиний спосіб чітких і зрозумілих критеріїв, цілей, прагнень і смислів життя.
3. Для мене герої нинішнього року - паралімпійська збірна. Це реальні люди, а не павлики морозови і якісь канонізовані образи. Це люди, котрі, незважаючи на і всупереч, уміють радіти і об'єднуватися. Напевно, саме тому паралімпійський рух тепер так розвивається. Тому що всупереч. На жаль, тепер усе всупереч. Ось це - герої.
Олег Покальчук, соціальний психолог:
1. Я б назвав це соціальним мазохізмом, при якому демонстративно приділяється увага сумнівним (в усіх смислах слова) персонажам. Спроба перевернути вісь добра і зла, розгойдати човен, затанцювати в карнавалі, де все поставлено з ніг на голову, - для цього він і карнавал. Зараз маятник віри і цінностей упевнено пішов в інший бік. Якщо установка на розумне, добре, вічне і хороших позитивних громадських діячів за останні 20 років не дала нічого, крім досвіду, незатребуваного у зв'язку з масовою недоумкуватістю, то народ став замислюватися: може, варто поставити свічку в іншому місці? Якщо персонажі із крильми і німбами своєї місії не виконали, то, може, варто поклонятися іншим, пошукати головного лиходія? Але не повного буку, а трохи романтичного антигероя.
Будь-який застій чогось призводить до деформації - або меж зовнішньої структури, або ущільнення внутрішнього середовища, змін у морфології. Оскільки структура у нас зламатися чи лопнути не може (суспільство не може видозмінитися, оскільки поміщене в жорсткі рамки, у т.ч. й зовнішні у вигляді Сходу і Заходу, яких така ситуація влаштовує), то з'являється ущільнення середовища. І, як при будь-якому опорі матеріалу, на певному рівні високого тиску виникають інші молекулярні зв'язки і починаються різні фізико-хімічні процеси іншого штибу. Пошук антигероя - з того ж ряду. Якщо його справді знайдуть природним шляхом, із народного середовища, то всі ми швидко зрозуміємо, у чому первісний смисл слова "радикалізм". Але такі довго не живуть.
2. Україна, швидше, вітає героїнь, ніж героїв. Так безпечніше. Героїні - медаль, герою - пам'ятник. І всі задоволені. Загалом, героїзація - властивість архаїчного мислення, прикмета минулих епічних часів і, безперечно, ностальгія за поділом світу на чорне і біле, щоб усе було всім зрозуміло з першого разу, якщо ми говоримо про колективне мислення. В індивідуальному - ідеалів, звісно, ніхто не скасовував. Вічний пошук героя - це варіант богошукання в тих колись релігійних народах, де церква перестає виконувати свої старовинні функції. Але потрібно розділяти культурний простір, де завжди є ностальгія за минулим, і соціальний вимір. Культура і соціальна динаміка в таких країнах, як наша, мають між собою мало спільного. Культурні тренди, процеси - міфологічні, героїчні і патріархальні. А соціум вимушено відповідає на зовнішні виклики. Навіть коли тупить. Усі спроби створювати героїв через культуру вилилися у практичне фіаско. Тому тут, швидше, уже пошук вождя, але не героя. Поводиря, але не пастиря.
Це вигадки культуртрегерів, що суспільство буцімто орієнтоване на пошук істини. Нічого воно не шукає. У суспільства немає мозку. Суспільство, як сукупність індивідуумів, не має того, що заведено вважати колективним розумом. Якби він був, ми б жили в іншій країні. Суспільству властиві стадні інстинктивні реакції. Тому будь-яка поведінка лідера, яка підтримує в масах інстинкт самозбереження, - для суспільства позитивна. А така, що штовхає маси на ризик, - негативна.
Державі, чиновницькому апарату конкуренти у вигляді героїв не потрібні. Вона сама собі герой. Мумія державного героя має лежати в мавзолеї, щоб лякати нею піонерів.
Україні образи героїв не потрібні. По-перше, немає такого синтетичного поняття, яке б можна було вмістити в один образ. По-друге, локальні герої й так існують для різних регіонів України. А сучасні герої дуже швидко дегероїзуються, тому що завжди є бажання обгидити живого діяча. Мертвим же набагато простіше поставити пам'ятник, ніж вивчати, що вони там насправді накоїли в історії.
Ну а підростаюче покоління виховувати треба на прикладах батьків. І якщо в тих немає мізків, грошей, а головне - бажання і поняття, що таке виховання, то, звісно, дитину насамперед поведуть до спеціального пам'ятника, щоб вона упала перед ним на коліна. Православна церква, до речі, цей дикий фетишизм і породила. Це підміна понять. Дитину потрібно спочатку виховувати на історії роду, у контексті історії країни, світу. А вона потім уже сама собі вибере спосіб проекції свого ідеалу. Інакше це ознака тоталітарної держави, коли відповідальність перед родом замінюється суспільством, а сила духу - ідеологією. Ореол цінностей створюється для того, щоб щось комусь продати. Тому завжди треба дивитися, кому це вигідно, хто це каже і який він сам.
3. Звісно, моя дружина. Тільки героїчна людина може мати таке неймовірне терпіння.
Семен Глузман, голова Асоціації психіатрів України:
1. Гадаю, що через наші внутрішні проблеми, яких жодним чином не вирішує влада (вдаючи, що вирішує), суспільство, постійно і всюди наражаючись на несправедливість, звіріє. Я свідомо уникаю проблеми бідності, бо звіріють якраз не тільки бідні, а й так званий середній клас. Тому я думаю, що ми, або принаймні частина з нас, втомилися від влади (неважливо - цієї чи попередньої), нами обраної. Щоразу ми очікуємо якихось конструктивних рішень. Але закінчується це зазвичай деструктивно. Мільйонери і мільярдери багатіють, а звичайні громадяни не отримують можливості жити спокійно й комфортабельно. Скільки розмов було, приміром, про єдине вікно! Недавно мені довелося побачити, як знущаються з цих маленьких підприємців. Озвіріння відбувається, бо все це накопичується, а потім витісняється в такий спосіб. Єдине, з чим я не погоджуюся, то це з тим, що таких злочинів, і навіть жорстокіших, раніше не було. Тобто були. Однак суспільство не реагувало на них таким чином. І навіть не тому, що не знало. Але саме у 2012 році суспільство дійшло до стадії озвіріння, коли ці жорстокі злочини знайшли свою зацікавлену аудиторію, якщо можна так сказати. Адже хоч би якими були Оксана Макар, охоронці з "Каравану" і харківський суддя, вони не заслужили такої жорстокості.
2. Ні. Я хочу жити в країні, де образи героїв не потрібні. Тому що це погана країна, якій потрібні образи героїв. Не люблю слова "герой". Воно дуже схоже і близьке за смислом до слова "фанатик". Я хочу жити в країні, де ні герої, ні фанатики не потрібні. Хай вони без кисневої маски підкорюють вершини якихось гір, піднімаються на Говерлу або опускаються на дно Маріанської западини.
Позитивний образ для мене - це громадянин, котрий чесно сплачує податки і відмовляється від конвертів. На жаль (я підкреслюю це слово), я зараз не отримую конвертів. Хоча мені це подобалося. І я не хочу бути першим у списку тих, хто відмовився. Хочу, аби першими стали люди зі списку українських мільярдерів. Хай вони стануть героями. Добре, щоб Ахметов, Пінчук і решта раптом стали героями й сказали: "Все, хлопці. Ми йдемо з офшорів, тримаємо гроші в українських банках і платимо податки сповна".
3. Дякувати Богу, ніхто. Чи на жаль. Навіть не знаю. Може, я став забудькуватим і когось пропустив.
Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ:
1. Я читав коментарі з приводу вбивства сім'ї судді в Харкові. Це просто страшно, коли радіють такому жаху. Але це наслідок 20-ти років розчарувань і, зокрема, нездійснених надій у зв'язку з єдиною спробою повірити в людей, котрі прийшли у владу. Це наслідок 20-ти років людської ницості, що була при владі, і людської дурості, що була під владою. Серед цих закономірностей - ВО "Свобода", за яку голосують мої колеги. Це знавіснілий обиватель, що не витримав 20-ти років важкого, болісного, не завжди достойного і багато в чому невдалого життя. І торжество з приводу вбивства людей, і вибір "Свободи", у т.ч. й значною частиною української інтелігенції, - все це реакції знавіснілого обивателя, незалежно від рівня його освіти.
2. Героїзм - це не цілком адекватний стан. В історії як правило героїзували зовсім не тих, хто виявив індивідуальні мужність та гідність. Про них, на жаль, пам'ятали недовго. А пам'ятали тих, хто вбивав і під будь-якими гаслами вмів втягнути у ці вбивства десятки й сотні тисяч інших людей. Не потрібна нам героїзація. Це абсолютно неадекватна стратегія.
А ось позитивних образів Україна дуже потребує. Але річ у тому, що їх немає. Є люди, які когось рятують; є такі, хто справді готовий заступитися за інших у дуже простих, конкретних ситуаціях. Але чим займаються ЗМІ, особливо телебачення, що пропагує нам зразки абсолютно порожніх людей, незрозуміло на чому вихованих, без нічого, крім дешевої популярності в суспільстві кітчу?Втрачено моральну основу. І тому наш сьогоднішній герой, на жаль, зовсім порожній. Навіть єдина спроба зробити героями помаранчевих революціонерів завершилася дуже сумно, - сьогоднішня влада вже має імунітет від будь-яких способів впливу на неї з боку людей достойних.
Насправді кожен може бути героєм в одному - у тому, щоб жити за власними принципами (навіть якщо вони не завжди правильні), незважаючи на те, чого хочуть влада, начальство, оточення, і не делегуючи тим самим відповідальність за себе комусь іншому. Природа людини непогана. Мої колеги проводили тести на доброту. Виявилося, що по-справжньому злих людей усього 10-13%. Якби люди, нікого не боячись, реалізовували хоча б власну сутність, то торжество добра було б абсолютним. Але вони делегують свої повноваження тому, хто за визначенням ниций і корисливий, хоч би під якими гаслами він ховався. Ми схильні вірити в героїв-месій. І це псевдомесіанство відвертає нас від побудови власного життя за елементарно моральними нормами - протистояти людській ницості й мати відвагу обстоювати свою думку в будь-якій ситуації і перед будь-якими вищими за рангом. Питання про те, хто справжній герой - Сталін чи Бандера, - відволікає суспільство від реальних проблем. Це взагалі псевдопроблема для нього.
Чим ми відрізняємося від європейців? Тим, що там поступово відбувається феномен десакралізації героїв, котрі проповідували насильство - робесп'єрів, наполеонів тощо. А ми досі шукаємо героїв, які нищать, ламають, гвалтують. Коли у Великобританії опитували, хто є справжнім героєм ХХ століття, то ним виявився навіть не Черчілль, його звання розділили Ганді і мати Тереза - люди, які проповідували ненасильство. Якщо такого роду персонажі стануть нашими героями, то, повірте мені, нам дуже недовго залишиться долати шлях пустелі від нашого стану до цивілізованості.
3. 24-річний севастополець Павло Бондарєв, який ціною власного життя виштовхнув з-під коліс автомобіля двох школярів. Оце єдиний гідний прояв людського героїзму.
* * *
Для мене одним із таких героїв, позитивних образів, що його, як кажуть наші експерти, "можна помацати", є Ірина Кожухарова, колишній співробітник Кримського державного університету, потомствений біолог, а нині мама великої прийомної сім'ї із Сімферополя, у якій зараз виховується семеро дітей (а всього - 19). Людина, котра не боїться брати на себе відповідальність за "неуспішну роботу". Її ДБСТ з'явився в Україні одним із перших - наприкінці 80-х. І Вероніка Кожухарова, відома нині не тільки в нашій країні, а й за її межами саксофоністка, одна з вихованок Ірини. Мама великої родини вважає, що "герої потрібні будь-якому суспільству. Герой - це людина, котра рятує життя іншому, не замислюючись при цьому про власну зручність і навіть життя. І вони сьогодні є серед нас. Принаймні я знаю кількох. Це мама ДБСТ з Волині Наташа Бучковська, що бере діток із ДЦП і виховує їх з відвагою, гідною наслідування. Це Людмила Волинець, що, ризикуючи багато чим, перевернула всю систему виховання сиріт в Україні. І багато інших. Ось на прикладах цих людей я й виховую дітей".
А ваші герої? Хто вони?