Більше ста років людство говорить про трагедію "Титаніка". Його назва стала не просто ім'ям загальним катастрофи - невблаганної, що відбувалася на очах самих жертв. А й синонімом технократичної самовпевненості і тріумфу фаталізму, обожнення непередбачуваних подій.
...А в айсберга ж теж була своя трагедія.
Жив він 3 тис. років у Гренландії. Почувався невід'ємною частиною величної льодовикової імперії. Дозволяв тинятися по собі білим ведмедям, полярним вовкам, пінгвінам і, може, навіть північним хутровим звіркам з нехорошою назвою, яка в наш час теж стала мемом.
А біля кордонів хлюпався океан. У ньому, на відміну від льодовика, життя вирувало й закликало до системних змін. І ось потроху почали траплятися зміни клімату, які нібито в цілому льодову імперію не зачіпали. Але на периферії температура підвищувалася, і під впливом такого бурхливого сусідства позначилися природні лінії розлому.
Та й сам льодовик після столітніх роздумів вибрав західний вектор і став рухатися до Північного Льодовитого океану. В один із припливів (приблизно років за два перед зіткненням) льодяна гора відкололася, перетворилася на суверенний айсберг, який і почав свою подорож в історію.
Я поясню, чому образ України як айсберга доречний у розглядуваному контексті подій. І чому з допомогою цього порівняння можна спробувати дати оцінку та прогноз у середньостроковій перспективі.
Є важлива особливість айсбергів, про яку всі чули. Близько двох третин льодяної гори перебувають під водою. Хоч би якою величною та впливовою здавалася надводна частина, вона - меншість.
Усе, що відбувається в українському медійному просторі, сфері масових комунікацій, дипломатії і тому подібних розумних штучках, стосується прямо лише цієї надводної меншості, яка досить нахабно видає себе за ціле.
В основі цієї колективної брехні (за суспільною змовою, що заміняє в нас суспільний договір) лежить страх викриття. Страх, який передається з покоління в покоління і є генетичним кодом радянсько-українського чиновника.
Сторін викриття на сьогодні дві.
Перша - західні кредитори, чиє терпіння періодично лопає з прикольним тріском, як повітряні пухирці в захисних поліетиленових упаковках.
Друга - народ, чий запас терпіння традиційно велетенський, але навіть велетенському одного разу настає північний хутровий звірок. У річницю початку Майдану це особливо важливо пам'ятати.
Кого більше треба боятися, чиновники вже категорично не розуміють. Тому й крадуть абсолютно безстрашно. Надводна меншість розуміє, що Україна перебуває у стані гуманітарної катастрофи, політичної кризи та програних воєнних битв.
Катастрофа - явище необоротне. Політична криза - звичайне. Воєнна поразка - болючий урок. Але якщо його не вивчити, політична катастрофа неминуча.
З гуманітарною катастрофою ми вже зжилися. За останні 10 років в Україні знищено культурно-освітній ресурс, який довгі роки слугував "подушкою безпеки" для політичних шахраїв усіх рангів. Річ не в наявності сучасних творів мистецтва. Це лише продукт. Так, сучасний і нагороджуваний, але він належить контркультурі. Тобто інтелектуальному опору, хвилям внутрішньої еміграції. Культура - це насамперед нормативна, базова поведінка суспільства, що виробляє хоч державу, хоч вірші, якщо в нього є до цього воля і потенція.
З допомогою решток культури можна було апелювати до славного минулого й закликати затягнути паски, а заодно "зрубати" бюджетних грошей.
Проте скінчилося. А ось конфлікти, скандали, дискусії, системи аргументації, мрії та образи, породжені радянською й пострадянською мрійливістю, залишилися без змін.
Нас ображає, коли війну називають не війною, а безглуздим терміном "АТО". Але ж 16 липня
1990 р. вже була абсолютно схожа історія, коли прийняли не Декларацію про незалежність, а Декларацію про суверенітет"? І так і сяк викручувалися наші "приймальники", щоб тільки не вимовити зухвале слово "незалежність". Можна було, бачите, похитнути підвалини айсберга. Льодовик би образився.
Насправді нам не страшний ніякий заморожений конфлікт, бо ми самі - заморожена країна, яка зачаровано споглядає на рідкокристалічних екранах нескінченні діалоги приморожених і відморозків. (Якщо хтось вирішив образитися на цьому місці, подивіться на пасіонарну явку на вибори гарячих українських виборців - у цілому по країні, а не в місцях перегріву).
Але ми також і країна, яка впевнено дрейфує назустріч своєму прекрасному "Титаніку" Європи.
Ось пише Глузман: "...тоді розгорнув свою книжку і я. І невдовзі жахнувся. Зрозумів, чому ці застаріваючі тексти викликали такі емоції: вони залишилися актуальними!
Завмерла Україна. Минули роки, змінилися кардинально наші зовнішні обставини. Інтенсивно розвивається світ. А тут - стагнація. Навіть у ситуації війни, нашої, внутрішньої війни (дозволю собі таку зухвалість) ми не змінюємося".
Не змінюється й не може змінитися підводна більшість айсбергів. Немає для цього жодних приводів і мотивів. По телевізору вихваляють безмірно. Називають історичним і державним народом, мудрим, сміливим, працьовитим і гордим, приписуючи всі заслуги меншості, яка швидко тане, цій глибоководній спільноті. А масове побутове пияцтво як джерело безперебійного живлення дозволяє утримувати самооцінку на завищеному рівні.
Це ж не якихось спеціальних кінчених "аватарів" саботуючі військкоми мобілізують, і ці п'яниці потім самовбиваються і вбивають товаришів по службі. Не ворогів. Це все ті ж громадяни з підводних двох третин, які хочуть жити традиційним колишнім життям. Тільки їм зброю дали, а в патріотів забрали. Менше зло.
Але чому ж світла, верхня, надводна, "майданівська" частина суспільства (потрібне підкреслити) теж така приморожена?
Тому що не в змозі вийти з конфліктного поля, в якому процес важливіший за результат. Відчуття причетності до драми породжує не тільки помилкове відчуття власної значимості, а й ілюзію можливості бути режисером. Тобто, простіше кажучи, змінювати правила гри на свою користь, по ходу п'єси. Певна річ, усе заради європейських цінностей, бла-бла.
Уся ця демонстративна проєвропейскість, прапори ЄС дуже дивують, власне, європейців і небезпідставно примушують їх вважати, що це камуфляж. Прикриття традиційної корупції плюс наївне бажання отримати собі Європу як адвоката, арбітра і спонсора одночасно.
Так, у 90-х поява несподівано великої кількості національних прапорів і вишиванок, активно підтримувана вчорашніми комсомольцями, які моментально сколотилися в бандитські зграї, дозволила їм продуктивно попрацювати з банками, ваучерами, надрами, приватизацією та землею. Ідеалісти ж знову залишилися на самоті і в злиднях, наодинці зі своїм священним текстилем та оберегами. До наступного Майдану.
Тобто верхня частина нашого айсберга "Україна" так само зберігає вірність соціальним схемам минулого, як і вода у стані льоду вірна кристалам однієї кристалічної модифікації, однієї молекулярної решітки.
Можливо, переконливішим аргументом на користь цього буде найбільш болісний. Ставлення верхньої частини суспільства до війни (за винятком фронтовиків, які помовчують) базується на уявленні, що війна мусить мати якісь правила, закономірності, логіку. Звідси розчарування, подив і гіркота.
Отож, ця точка зору була характерною для античних часів.
Ще 1809 р. військовий письменник Клаузевіц, полемізуючи з філософом Фіхте про те, як Німеччині подолати кризу й оговтатися від нищівної поразки, критикував Фіхте за надмірну довіру до "стародавніх" у воєнних питаннях. Рішення має бути пов'язане не зі штучними шикуваннями військ у бойові порядки, а з постаттю патріота, доблесного й енергійного, "який бореться на своїй землі за свободу та незалежність". Клаузевіц протиставляв такий соціальний підхід технічному як програшному у своїй консервативності. Він називав війну "хамелеоном, який у кожному конкретному випадку трохи змінює свою природу".
І це було сказано понад два століття тому - про "гібридність" і роль свідомих патріотів!
Але щоб ви точніше розуміли рівень нашої замороженості на практиці: і Жебрівського, і Туку за бажання можна так само затримати й судити, як і Корбана. Бо військово-цивільні адміністрації не зареєстровані в Мін'юсті. Там неможливо офіційно призначити людей, професіоналів, відповідальних за військово-цивільну співпрацю. Казначейство блокує їхні рахунки. Парламент уже рік не може прийняти відповідний закон.
Для порівняння: МЗС Литви знадобилося всього два тижні, щоб змінити законодавство країни і на законних підставах надавати Україні гуманітарну та волонтерську допомогу.
В усі епохи існують складні відносини між процесами державного управління, легітимністю та формами забезпечення безпеки. Це первинні функції політичних інститутів. Але їхній характер визначається тим, як здійснюються (чи ні) ці функції, і тим, яким аспектам безпеки приділяється першочергова увага.
Всупереч усій обґрунтованій політичній параної та супутнім силовим діям, те, що робить влада, жодним чином не стосується безпеки країни. Влада займається самозахистом із допомогою наявних державних механізмів, це так.
А безпека будується на легітимності. Тобто має бути якийсь механізм (релігія, ідеологічний фанатизм чи демократична згода), який би пояснював, чому люди мусять улягати правилам, і, зокрема, чому носії організованого насильства (солдати або поліцейські) повинні виконувати накази, а не бандитствувати.
Але цього немає. Культура закінчилася. А легітимність працює тільки через культуру, поведінкові коди.
Формальні політичні інститути на європейському "Титаніку" зазнають краху вже давно. Але лише при зіткненні з такими крижаними брилами реальності, як наша, стає очевидною вся їхня неспроможність і "глибока стурбованість".
Усі аналітики прогнозують ті чи інші моделі минулого, бо вони зручні для самозаспокоєння. Але ми, згідно з Хантінгтоном, входимо в мультицивілізаційний світ, у якому сполучним механізмом для спільнот і груп держав буде культура, а не ідеологія.
Державоцентричний світогляд - це політична короткозорість. Спроба виховувати людей у вірності державі, що тане, замість виховувати їх у вірності культурі, яка породжує держави, - самогубство. Держава - це люди, які допомагають одне одному створенням держави, а не холопи в пошуках "кращого пана".
Ми зі своєю війною врізалися в Європу. Вона спершу намагалася ігнорувати смислову течу, що при цьому виникла. Ну, а тепер уже пізно - туди ринули й зовсім інші води.
Певна річ, ми не потонемо. Ми просто розтанемо. Розтане не суспільство, воно за століття й не таке бачило. Розтане існуюча республіка, як опудало сніговика навесні. І цей формат трансформації значно кращий за розлом. Є два чинники, які дуже сповільнюють цей процес, - власне війна, що ставить екзистенційні питання перед тими, хто розуміє значення терміна. Їх - арифметично мізерна кількість, але життя вморозило цих людей у вузлові точки, вони тримають на собі багато чого. Ну й горезвісний безвізовий режим. Певна річ, молодь виїде, ніякі заклинання тут не поможуть. У Східній Європі було те саме. Тільки в них були й інші системотвірні чинники. Старі республіки здригнулися, але вижили. Хоча в загальному контексті їх знову ждуть нелегкі часи.
Повернення в льодовиковий період неможливе. Але якщо ми приймемо той факт, що перехід в інший агрегатний стан не є смертю і що гинуть лише старі ілюзії, то ми як нація виживемо.
Є три сценарії - зіткнення цивілізацій, грядуща анархія, космополітичне управління. Вони докладно аналізуються в наукових працях, але ніхто не в змозі визначити пріоритетний.
Так чи інакше, але шлях однак лежить через
війну.
Сучасна війна - це завжди комбінації війни (організованого насильства з політичною метою), злочину (організованого насильства з приватною метою) і порушень прав людини (насильства проти цивільного населення). Річ лише в пропорціях.
Не буде великої планетарної війни за голлівудським кліше. Є вже фактичне зникнення офіційних воєн між державами, спад усіх воєн високої інтенсивності, у яких втрати перевищують тисячу людей на рік, спад смертоносності, що вимірюється в одиницях бойових втрат, подовшення тривалості та/або зростання кількості рецидивів воєн, територіальна близькість до інших воєн. Загалом, ми зі
своєю війною у тренді. Айсберг б'є і проходить мимо "Титаніка", до своєї льодяної долі.
"Титанік" - це ЄС, і ми бачимо посилення паніки вже й на багатих верхніх палубах Центральної Європи. Австро-Угорщина теж колись здавалася величним і непорушним колосом. Повторюся - всі катастрофічні паралелі стосуються неминучої загибелі старих структур управління. Це, як і завжди, супроводжуватиметься людськими жертвами. А ось їх імовірний масштаб та локація - предмет уже іншої дискусії. Рветься там, де тонко, але великі шафи гучніше падають.
Танення державного льоду неминуче викликатиме паніку й відчуття приреченості. Дарма. Наш державний айсберг велично й повільно дрейфує у води світового політичного океану, до чого ми, власне, і прагнули. Можна, звісно, вигукувати про необхідність рятувати країну, але бажано при цьому порахувати кількість людей, для яких вона справді є цінністю (див. явку на вибори, якщо хтось усе-таки знову вирішив образитися).
Ми у світі, певна річ, не одні такі. І все це відбувається досить давно. Ми тільки стали трохи більше поінформованими. Знання примножує скорботу, але дозволяє бачити перспективу й не бути в числі ідіотів, без особливої на те необхідності.
Але якщо таке станеться (навіть із вами, надводною частиною, яка мусить бачити і приймати перспективу), згадайте один зі слоганів Майдану: "Я - крапля в океані!".