Пам'ятаєте стару притчу про двох матерів, які судилися за дитину? Соломон віддав їм її: "Беріть!" Жінки кинулися було тягти дитину кожна у свій бік. Але мати відпустила. Те, що нинівідбувається у сфері дитинства, дуже схоже. Відпустити треба всім. Сісти й поговорити. Як бути з нашою спільною дитиною? Щоб не зашкодити ще більше? Як знайти баланс між досвідом і недосвідченістю? Між амбіціями і користю? Це була перша спроба.
Хоча при підготовці круглого столу "Децентралізація vs деінституціалізація. Що заважає впровадженню і розвитку соціальних послуг і захисту дітей у громадах", який DT.UA спільно з Internews провело тиждень тому, я зазнала справжнього шоку. Так, я знала, що слово "деінституціалізація", на відміну від "децентралізації", знайоме дуже невеликій, як правило причетній до її процесів, частині громадян; що журналістів, які висвітлюють цю тему, можна порахувати на пальцях однієї руки. І все-таки до такого виявилася неготовою.
"Децентралізація - це передача влади на місця й перерозподіл бюджету. А деінституціалізація - це що взагалі? Це ж про якихось спеціальних дітей - сиріт та з інвалідністю! При чому тут децентралізація?!" Цей короткий спіч, який мені довелося почути, віддзеркалив усе. І погану комунікацію однієї з реформ, яка триває вже кілька років (хоча начебто вкладено в неї чимало, зокрема донорських коштів, публічних звітів про її результати не бачив ніхто). І нульову толерантність, і стигматизацію ("спеціальні діти" - з вуст людей, які вважають себе освіченими). І зневага загалом до теми дітей, важливої взагалі, а в суспільстві, де стрімко старіє населення іде кожна нова влада обов'язково порушує питання про потребу підвищувати народжуваність, - особливо.
"Навіщо ви взагалі в цю тему полізли?" - про це багато хто запитує щиро, не тушуючись. І, мабуть, у тому числі й через це в країні то тут, то там з дітьми часто стаються моторошні речі. У дуже короткий проміжок часу - від убивства Даші Макарчук у біологічній родині в Житомирській області, про яке стало відомо на початку літа, і до одного з останніх випадків, пов'язаних з жорстоким поводженням із дітьми в одеському ЦСПРД "Світанок", - умістилися ще десятки інших, не менш тяжких історій. Усі вони - болісне свідчення того, що навести лад у сфері захисту прав дитини досі не вдалося. Бо, як справедливо зазначила на круглому столі експертка програми USAID "Добре" із захисту прав дитини Людмила Волинець, "проблема одеського "Світанку" зовсім не в "Світанку". Те, що сталося в цьому ЦСПРД, - наслідок крайньої занедбаності проблеми".
Що таке деінституціалізація; як вона пов'язана з децентралізацією; чому це не про "спеціальних", а про найзвичайнісіньких дітей, які, зокрема з нашої з вами вини, опинилися в складних життєвих обставинах; що і як із цим робити; чи поняття "захист дітей" те саме, що й "соціальні послуги", - усі ці питання мали стати головними темами заходу DT.UA. Та була й іще одна амбіційна мета. До Мінсоцполітики прийшли люди, які раніше до соціальної політики загалом і до дитячої теми зокрема жодного стосунку не мали. Однак за час, що минув від дня призначення нового уряду, новобранці, покликані відповідати за дитячу сферу, не провели жодної очної ставки з визнаними в ній експертами.
Сподіваємося, ця перша зустріч буде не останньою. Експерти й присутні на круглому столі представники громад рамково і на конкретних прикладах проблему позначили. Професійної дискусії поки що не вийшло. Представники Мінсоцполітики - головного áктора в проведенні реформи деінституціалізації - виявилися до неї не зовсім готовими. Що, у принципі, зрозуміло, - за всього бажання розібратися в цілком новій сфері за такий короткий час неможливо. Вони дуже стараються, помиляються, але відслідковують усі реакції на їхні дії й реагують самі. Емоційно, але, треба віддати належне, швидко. Як, наприклад, у випадку з наміром зробити виплати при народженні дитини залежними від доходів батьків. Уже через кілька годин після публікації в DT.UA заяви ЮНІСЕФ із цього приводу, міністерка соціальної політики Юлія Соколовська повідомила про рішення від цього наміру відмовитися.
Міжвідомча взаємодія, комунікації та реагування в новобранців виглядають, мабуть, ліпше, ніж будь-коли раніше. Однак звертатися до експертів прямо вони не поспішають. Хоча це дуже прискорило і спростило б розуміння ними процесів. Та й, як сказала виконавча директорка "Української мережі за права дитини" Світлана Клочко, "не можна реформувати систему, якої не знаєш глибоко. Неправильно поставлені завдання, які починають неправильно виконувати на місцях, призводять до жахливих наслідків, які прямо зачіпають здоров'я і життя дітей".
Чому не поспішають звертатися до експертів? Гадаю, відповідь - у цитаті заступника міністра зі зв'язків із регіонами й доступності соцпослуг на місцях Олега Коваля, винесеній у заголовок його інтерв'ю DT.UA (№40 від 25 жовтня 2019 р.): "Немає бажання ремонтувати проблемні місця. Ми хочемо побудувати щось нове". Раз проблем так багато - значить, вони не змогли. А ми вже точно зможемо.
Насправді неприязнь до професіоналів і впевненість "ми не спрацюємося" - дитяча хвороба. Мозковий штурм - річ хороша. Один нюанс: якість висновків істотно різнитиметься залежно від того, хто брейнстормить: професіонали чи дилетанти-ентузіасти, головне завдання яких, як нині здається, - "Мы наш, мы новый мир построим". До чого призводять такі устремління, ми вже знаємо. Не можна побудувати нове, не взявши за точку відліку старе - і помилки, і досягнення теж. Дивним видається й те, що нова система радників, яка, схоже, прийшла на зміну запровадженим попередньою владою формувачам політики - директоратам, має на увазі в ролі радників не експертів, які можуть давати професійні поради й підказувати, де є проблемні місця, а управлінців, які найчастіше прийшли з зовсім з іншої сфери. Нехай вони розумні й щиро прагнуть розібратися, але в темі вони все-таки поки що новачки.
"Ми докладемо максимум зусиль і будемо стимулювати українців створювати патронатні сім'ї, - заявив Олег Коваль, коментуючи ситуацію в одеському ЦСПРД "Cвітанок". - Мета - замінити 73 ЦСПРД, які сьогодні є в країні, мережею патронатних сімей. Це частина більш масштабного завдання - запобігати потраплянню дитини в СЖО. Для цього ми, зокрема, плануємо створити інститут соціальних працівників, інтегрованих у сім'ю".
"Ми не замінимо ЦСПРД на патронат, - заперечила Людмила Волинець. - Бо він розвивається в Україні як лжеприйомні сім'ї. Мету поставлено неправильно.
І децентралізація, і деінституціалізація в нас будуються догори ногами. Коли розумні люди в Києві придумують, як було б добре на рівні громади, я розцінюю це як державне насильство над формами місцевого самоврядування. Тому що в громадах люди не так мислять, вони інакше розуміють і визначають потреби. Хто виконуватиме правильні ідеї центру на місцевому рівні?"
"У жодній країні, а за 25 років я працювала в багатьох, деінституціалізація не вдалася без паралельного створення сервісів (не тільки соціальних послуг, а й різних видів допомоги сім'ям, наприклад груп подовженого дня в школах, денних центрів і т.д.), міжвідомчої взаємодії та загальної координації на всіх рівнях, - зазначила керівниця програм захисту дітей Дитячого фонду ЮНІСЕФ Наіра Аветисян. - Не можна всю відповідальність за результат деінституціалізації покладати на місцеве самоврядування. За всього бажання вони не зможуть. Через брак людських, фінансових ресурсів, знань, навичок тощо"
На мою думку, ідея завести соціального працівника в сім'ю, особливо в ту, де є дитина з інвалідністю, замість того щоб надавати послуги в громаді, дуже неправильна. Коли йдеться про інвалідність, велике значення має соціалізація. Послуга в громаді - далеко не тільки соціальний працівник, - вважає керівниця ГО "Соціальна синергія" Маріанна Онуфрик.
"Деінституціалізація - один з чотирьох пріоритетів нашого міністерства на наступні п'ять років. Інші так чи інакше пов'язані між собою, - заявила радниця міністра соціальної політики з питань аналізу мережі закладів соціальної сфери, якості і доступності соціальних послуг, а також напряму інституційного догляду й виховання дітей Наталія Кириченко. - За 10 років кількість дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки в закладах у нас істотно не змінилася. Як і в будь-якій іншій сфері, поки не припиниться фінансування, і заклад не закриється, нічого не зміниться. Але просто закрити заклади ми не можемо. Спочатку треба створити соціальні послуги. Для себе деінституціалізацію я поділяю на дві частини: превенцію і виведення дітей, які вже перебувають в закладах.
Із січня 2020 року набуде чинності Закон про соціальні послуги. Закон прогресивний, але в ньому є дивні моменти, наприклад, до базових соцпослуг включено все, що тільки можливо. Не впевнена, чи прораховували при цьому здатність ОТГ усі їх покрити.
Проекту бюджету ще не затверджено. Точно можу сказати наразі, що будуть окремі програми на раннє втручання і на фахівців соціальної роботи. До кінця року хочемо вирішити питання з дотацією місцевим бюджетам на утримання закладів охорони здоров'я і освіти - обмежити в ній фінансування інтернатних закладів".
"Наповнення інтернатних закладів триває, бо немає альтернативи, - каже регіональна директорка міжнародної організації "Надія і житло для дітей" Галина Постолюк. - Була б альтернатива, були б на неї фінанси в громаді, а ще б і конкретна відповідальність (це, на мій погляд, має бути посилене законодавчо), все було б інакше.
"Надія і житло для дітей" уже 20 років працює в Україні саме в напрямку деінституціалізації. Ми створювали і створюємо форми, які запобігають потраплянню дітей в інтернати й забезпечують якісний альтернативний догляд і підтримку сім'ї. Ми показали робочі моделі. Одна з них - у Дніпровському районі Дніпропетровської області. Закрили інтернат і створили Центр соціальної підтримки для сімей. Провели оцінку і, відповідно до неї, впровадили комплекс послуг. За п'ять років жодна дитина не потрапила до інтернатного закладу. Більше того, ми забрали дітей з обласних інтернатів. Тепер стоїть питання про те, що цей центр має перейти на баланс ОТГ, на території якої він розташований. ОТГ, на жаль, у цьому не зацікавлена".
Щоб не затягувати процес, не чекати, поки ви ввійдете в нього й вивчите, - запропонувала представникам Мінсоцполітики національна програмна директорка "СОС. Дитячі містечка - Україна", голова правління "Української мережі за права дитини" Дар'я Касьянова, - запросіть нас на зустріч. Ми вам розповімо і покажемо все, що вже є. Навіть дамо можливість помацати, щоб ви могли скласти власну думку про те, що ефективно, а що ні. І давайте вже щось робити. Бо поки що в нас усе розвивається так: не розібравшись і не вивчивши як слід, усі раптом починають бігти в якомусь одному напрямку, який потім умирає, так і не розвинувшись. Це стосується і наставництва, і патронату. Тепер ми говоримо про малі групові будинки чомусь як про рішення насамперед для дітей з інвалідністю. І забуваємо, що це завжди індивідуальний підхід в інтересах дитини".
Нині в Україні в інтернатних закладах перебувають близько 100 тисяч дітей. 92% з них мають батьків. Це неправильно. Дітей треба забирати в сім'ї, щоб вони виховувалися в нормальних умовах і були готовими до життя в соціумі. Але якщо законодавчо ми будемо ставити громади в позу, в якій їм буде незручно, вони однаково цього не робитимуть. Їх слід стимулювати іншими речами. Будемо з вами обговорювати, будемо радитися, як стимулювати громади все це створювати", - підсумував Олег Коваль, пообіцявши провести зустріч з експертами наступного тижня.
Але тиждень закінчився, а зустрічі так і не призначили. І це непокоїть. Як і деякі зміни, внесені до поки що не проголосованого ВР проєкту бюджету. "Ліквідується окрема субвенція на утримання дітей-сиріт та позбавлених батьківської опіки в прийомних сім'ях і ДБСТ, - звертає увагу Людмила Волинець. - Втрачається контроль над обсягами запланованих і використаних коштів. Буде змінено всю систему їх проведення від держбюджету до сім'ї. Добре це чи погано для сім'ї - відповіді немає".
Цей процес був занадто тривалим. "Розподіл коштів між регіонами потребує складного адміністрування - коли не можна влаштувати дитину в сім'ю в одній області, бо гроші пішли в іншу", - заперечує міністерка соціальної політики Юлія Соколовська.
З нею важко не погодитися. Однак у запропонованому варіанті менше прозорості.
"Не буде прийнято жодного рішення, що стосується людей, яке не спиратиметься на громадську думку", - пообіцяв на круглому столі Олег Коваль.
Запитання - чию думку вважати громадською? Експерти, яких як і раніше ігнорують, дедалі частіше замислюються над питанням: а чи варто взагалі передавати свої знання й досвід новобранцям? Куди максимум через п'ять, а частіше через півтора-два роки, залишивши після себе руїни, подінуться нові реформатори? Але це, мабуть, уже інша історія. Про реформу держуправління.