В Україні триває сумнівне ретро: повернення до «совєцького» висвітлення образів воїнів ОУН-УПА. Робиться це приблизно так: спочатку організовують провокації, подібні до львівської (9 Травня), а потім дружний хор голосів волає про «фашизм».
У цьому контексті тим більшу вартість мають спроби показати героїв визвольної боротьби такими, якими вони були насправді. Як це зробило луцьке видавництво «Терен», видавши альбом «Ніл Хасевич: Воїн. Митець. Легенда». В альбомі, що є найповнішим друкованим виданням творів митця, - 120 робіт: портрети, шаржі, екслібриси, дереворити (гравюри на дереві) та бофони - грошові знаки УПА.
Презентація альбому відбулася в книгарні «Є». В ній узяли участь письменник і філософ Євген Сверстюк, директор видавництва та упорядник альбому Андрій Криштальський, кінорежисер, автор фільму про художника Михайло Ткачук... Учасники і гості переглянули згадану стрічку М.Ткачука «Здобути або не бути», зняту 1992 року, коли ще живі були люди, які знали Хасевича. Фільм увічнив їхні спогади.
На жаль, ім’я Ніла Хасевича (псевдо «Бей-Зот», «Старий» та інші) відоме лише у вузьких колах. Народився він 25 листопада 1905 року в селі Дюксин на Поліссі в родині диякона. Жили в злиднях, а в 16 років ще й став калікою: на залізничному переїзді коні понесли підводу прямо під поїзд. Мама загинула, а Ніл втратив ліву ногу. Він самотужки зробив протез, який слугував йому все життя. Невеликі гроші, які отримав як компенсацію від французької фірми, що володіла залізницею, Ніл витратив на те, щоб здобути освіту у Варшавській академії мистецтв.
Говорячи про Хасевича як про митця, важливо зауважити, що серед його вчителів були живописець-професор Мечислав Котарбінський і відомий польський графік Владислав Скочиляс. Отож художня освіта хлопця з Волині - поза будь-якими сумнівами. Як і його незаперечний талант. Не випадково 1931 року маляр отримує відзнаку Ватикану за картину «Прання». А ще - виставки у Варшаві, Празі, Берліні, Львові, Римі, Лос-Анджелесі та Чикаго. На жаль, з Америки живописні полотна майстра так і не повернулися.
Оточення Хасевича говорить само за себе. Він спілкується з сенатором від Волині Степаном Скрипником (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав), письменником Юрієм Липою, одним з лідерів ОУН Степаном Бандерою. Згодом стає секретарем мистецького гуртка «Спокій», яким опікується митрополит Андрей Шептицький.
Ось що пише у передмові до «Альбому» Андрій Криштальський: «В цей період Ніл знаходиться ніби на роздоріжжі перспектив: займатися «чистим» мистецтвом у загальноєвропейському контексті - чи поринути у вир громадської діяльності, вкладаючи у патріотичні справи свій талант». Художник повертається у своє село. Обирається мировим суддею, ілюструє книжки та періодичні видання, пише статті у «Волинь», яку редагує Улас Самчук.
Усе зламалося, коли нацисти підпалили рідне село. Художник-інвалід стає підпільником. Він керував технічною ланкою крайового проводу ОУН, працював у референтурі пропаганди, редакціях підпільних журналів «До зброї», «Український перець», «Хрін».
Німецьких окупантів 1944 року змінили «совєцькі». Ще на початку 50-х волинські хлопці продовжували вести збройну боротьбу з «совєтами». Про що ж думав художник, коли загони УПА були розгромлені або розформовані з міркувань безпеки, а останні бійці гинули у своїх криївках? Він написав листа до Головного командування УПА, в якому виклав свої пояснення до проектів орденів, медалей та відзнак УПА. Художник розробив їх разом зі своїми учнями.
1951 року листівки Ніла Хасевича розповсюджували серед делегатів Генасамблеї ООН. Можна уявити, яку лють відчувала совєцька верхівка. Було наказано «розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність». 4 березня Ніл Хасевич разом з двома підпільниками прийняв смерть в оточеному бункері...