Леонід Фінберг — людина, далека від песимізму. В цьому я пересвідчилась особисто. Під час розмови з провідним редактором видавництва «Дух і Літера» дізналася й про те, що він не любить пісної мудрості на кшталт «ще ніколи так не було, щоб якось та й не було». То, знаєте, крайнощі, гострі кути абсурду... «Дух і Літера» спеціалізується на виданні творів знаменитих філософів та інтелектуалів. Ось я й подумала: у кого, як не в пана Фінберга, розпитати про якість нашого з вами інтелектуального життя...
— Україна живе досить енергійним інтелектуальним життям. Триває засвоєння доробку вільного світу, європейської цивілізації, від якої у підрадянський час ми були відрізані колючим дротом. Українською мовою видано фундаментальні праці, що проголошують цінність особистості, принципи та механізми демократії, верховенство права, основи людської моралі, принципи співжиття релігій, націй, держав... Ми продовжуємо відкривати світи Макса Вебера та Ханни Арент, Хаєка та Ісаї Берлінс, Сергія Аверінцева та Поля Рікера, Емануеля Левінаса та Сімони Вейль... Не менша увага — вітчизняним геніям і талантам, чию спадщину совдепія забороняла: Василь Стус і Андрей Шептицький, Іван Світличний і Валер’ян Підмогильний, Єфремов та гетьман Скоропадський, Вячеслав Липинський та Ігор Шевченко...
— Вашими устами мед пити... Так усе гарно виходить. Ідилія, «садок вишневий коло хати...»
— Просто я не схильний до песимізму. Не можемо ж ми заперечувати, що у нас є таки достатня кількість осередків духовного життя. Передусім нові вільні університети. Почну з Києво-Могилянської академії. Ми з вами розмовляємо під час канікул. Прийдіть сюди під час навчання, побачите десятки й десятки оголошень. Виступи політичних діячів, вітчизняних та закордонних вчених, презентації книжок, клуби за інтересами, неформальні зустрічі за кавою, мистецькі виставки та імпрези, наукові семінари, дискусії, театральні спектаклі й музичні концерти... Щось подібне можна побачити у Львівському католицькому університеті, з викладачами якого маємо хороші наукові та товариські контакти.
— Це, так би мовити, про вільні субстанції, існування яких, вочевидь, передбачає щось невільне. В паралельному, так би мовити, світі....
— Ваша правда, окрім вільних університетів, існує багато інших, які теж називаються університетами, але вони лишилися радянськими за духом. Про волю там студенти тільки мріють. Знаю й інші навчальні заклади — в яких бізнес для всіх учасників процесу став пріоритетною дисципліною, а набуті знання та свобода думки і волі є абстрактними поняттями. Що ж, живемо в перехідний час, з усіма його суперечностями. Університети — це великі розбудови. Духовне, інтелектуальне життя зосереджене там у творчих колективах видавництв і часописів, на семінарах та у літніх (зимових) школах... За приклад може правити часопис та видавництво «Критика». Антологія текстів часопису — то блискучий доробок вітчизняної думки. Є там геополітичні статті європейських та американських авторів, переклади новаторських текстів — польських, російських німецьких інтелектуалів. На особливу увагу заслуговує львівський часопис «Ї». Великі тематичні й актуальні добірки — то направду їжа доброї якості. «Ї» — не лише часопис, а й дискусійний клуб, місце для семінарів та конференцій, активний web-сайт.
У цьому ж ряду історичний семінар та гуманітарний огляд професора Наталії Яковенко, видавництво «Смолоскип», журнал «КІНО-КОЛО».
— У цьому переліку ви якось забули про часопис «Дух і Літера»...
— Дякую за нагадування. Не забув, просто відклав на потім. Втім, без зайвої скромності скажу, що часопис — незвичне явище в українській панорамі. Це журнал суспільної думки, де нанівець зводяться ізоляція та розкол між «науками про дух і науками про літеру» (К.Сігов). Семіотика, лінгвістика та право там зустрічаються з історією, філософією, соціологією. Двічі на рік даруємо собі і читачам по 500 сторінок текстів густого інтелектуального бульйону. Наші рубрики про щось таки говорять: «Україна сьогодні», «В тіні імперій», «Право сили та сила права», «Київське коло», «Особистість», «Що є істина», «Бібліографія»...
— Можна подумати, що в Україні ніколи не було подібного часопису?
— А таки не було. Традиційно суспільні та гуманітарні тексти друкувалися в розділах публіцистики літературних журналів або в спеціальних фахових філософських, історичних, соціологічних часописах. І тільки на сторінках «Духу і Літери» вони чи не вперше зійшлися разом, доповнюючи один одного в осмисленні історії та сьогодення. Звичайно, тут ми наслідуємо європейські традиції. Ми, як і решта, відштовхуючись від радянських часів, поступово змінювали напрацьовані парадигми.
А ще є наші книжки, про кожну з яких хотілося б розповісти окремо...
— Все це гарно, добре, заспокійливо. Ось тільки чи не виникає підозра, що названі вами осередки однак є такими собі острівцями майже непомітного впливу на життя суспільства?
— Я з вами погоджуюсь і не погоджуюсь. Сучасний світ не надто пильно дослухається до інтелектуалів, а пострадянський, посттоталітарний, постатеїстичний — ще менше. Однак чи знали попередники наші Мойсея або пророків, Данте чи Томаса Манна, Буніна чи Курбаса? Запитання риторичне. І все ж таки. Дисидентські книжки друкували поодинокими екземплярами — залежно від товщини паперу, від 6 до 10 копій, а читали їх сотні, тисячі людей. Ми друкуємо тисячі копій, і читають їх десятки тисяч. Як засвоюються ідеї наших авторів, бачимо у текстах сучасників. Інакше бути не може, бо їхні ідеї домінують у сучасному світі.
Повірте, я б дуже хотів, щоб острівців думки в Україні було більше, щоб імена Михайлини Коцюбинської, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Романа Шпорлюка, Йосипа Зісельса та Василя Стуса були символами сучасного життя, щоб до цих моральних авторитетів дедалі більше дослухалися...
— І все ж таки ситуація, в якій опинились наші інтелектуали, не є чимось винятково комфортним у контексті європейському, світовому... Принаймні так мені здається.
— Насправді наслідуємо загальні тенденції часу: світ стає масовим, а інтелектуали живуть десь на околицях цього світу. Він стає масмедійним, перетворюючись, за влучним висловом Г.Гессе, в газетну теле-цивілізацію; світ стає телефонно-комп’ютерним, часто віртуальним, і адекватних місць для сучасних мислителів стає дедалі менше.
Але є й інше: понад сто монографій, присвячених ідеям нашого сучасника Поля Рікера (видавництво «Дух і Літера» вже випустило чотири його книги, готуємо п’яту), виходять впливові міжнародні інтелектуальні часописи, діють тематичні семінари (женевський зокрема), інші форуми європейських та американських інтелектуалів. На жаль, наша присутність там поки що мінімальна.
Знову ж таки, ваше запитання про інтелектуальні острівці… Думаю, що ключовим тут є міра. Скільки і якого рівня маємо видавництв, часописів, семінарів?.. Наскільки вони впливають на життя суспільства? Яке місце у житті країни посідають люди совісті, сумління?
Тут потрібні соціологічні дослідження, які ту міру допоможуть вирахувати. Розумію, що інтелектуальне життя Парижа, Варшави, Москви інтенсивніше за наше. Але для мене набагато важливішим є порівняння з тим, що у нас було вчора. Після десятиліть імперського геноциду не так легко відновити, відбудувати інфраструктуру духовного, морального життя. На це підуть десятиліття, наступні покоління носитимуть цей тягар, і ніхто не гарантуватиме лише позитивних результатів. Але у цих процесах є важливі вектори розвитку.
— Ось ви міркували про роль мас-медіа. Чи не здається вам, що вони протягом часів останніх трохи здеградували?
— Не думаю. Професійність мас-медіа безумовна. Вони стали більш кваліфікованими. Ще зовсім недавно ми практично не мали національної преси, телебачення... Сьогодні маємо тисячі газет, спектр професійних телеканалів, радіо, плюс Інтернет. Безумовно, занепокоєння викликає політична заангажованість, часто абсолютна аморальність (особливо під час виборчих перегонів) ряду публікацій, програм... Це ознака нашої політичної несвободи, нашого безправ’я.
На початку 90-х декому здавалося, що царство свободи близько, що шлях у Європу легкий і короткий. Люди більш глибокі розуміли, що ми отримали тільки певний історичний шанс. А ось чи скористаємося ним, залежатиме від багатьох чинників, у тому числі й від нашої послідовності, сили, мужності у відстоюванні прав людини, демократії, незалежності. Ми прислухаємося до авторів наших публікацій. Дуже актуальними в цьому сенсі були тексти Сергія Аверінцева. Нині ми друкуємо і його зібрання творів. Він набагато краще за інших розумів, як важко буде відійти від радянської пропасниці, атеїстичної, насильницької, і рухатися до гуманнішого й толерантнішого світу. Він раз у раз стверджував необхідність спиратися на надбання юдео-християнської цивілізації, культурної та духовної спадщини наступних поколінь.
— Нещодавно у вашому видавництві вийшла нова книжка — «Бунт поколінь: розмови з українськими інтелектуалами». Що в ній нового? Чим вона відрізняється від попередніх «Діалогів на межі століть».
— Діалоги — то були стенограми семінарів, присвячених видатному українському історикові Івану Лисяку-Рудницькому. Впродовж ряду років українські гуманітарії, суспільствознавці та наші закордонні гості мало не щомісяця збиралися, аби осмислити питання, пов‘язані з соціальною нестабільністю, вірою, релігією, сучасною літературою, геополітичними проблемами тощо. То були мозкові штурми складних проблем, інколи вдалі, інколи не зовсім....
«Бунт поколінь» — це книжка, побудована за методом усної історії, спогадів. Послідовні розповіді сучасників стають вагомими джерелами історії. Події минулих часів постають не тільки як дії генералів та національних лідерів, а й як окремо взяті людські долі.
Герої цієї книги — знакові постаті новітньої української історії: Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Михайло Горинь, Євген Сверстюк, Микола Рябчук. В основі видання — їхні розповіді, діалоги з блискучими знавцями української історії та сьогодення — Ольгою Гнатюк та Богомілою Бердиховською — відтворюють дисидентські часи, моральний вибір та домінанти героїв, змальовують постаті велетнів, які кинули виклик тоталітарній владі. Це сьогодні ми знаємо, що вони перемогли, а тоді вони відстоювали навіть право розпоряджатися своїм тілом після смерті (С.Глузман, М.Горбаль), бо багатьох вбивали і ховали у братських могилах, навіть не ідентифікуючи.
— Чому така назва?
— Назву запропонували автори, і ми, видавці, з нею погодилися. Бо то справді був бунт одиниць, які не побажали стати гумусом тоталітарної системи.
Думаю, правда не в тому, що то був «бунт покоління», і не в тому, що всі брали участь у бунті, а в тому, що багато людей були дотичні до бунту: допомагали рідним дисидентів, розповсюджували чи переховували книжки, читали і писали дисидентські тексти.
Ми починали розмову з сучасних осередків вільної думки. Я певен, що всі вони походять з тої ж таки «дисидентської» шинелі. І Наталя Яковенко, і Тарас Возняк, і В’ячеслав Брюховецький, і Микола Рябчук, і Костянтин Сігов...
Хотілося б, щоб дисидентська спадщина посіла адекватне місце у сучасній українській культурі. Гадаю, це прояснило б багато проблем сьогодення. Сподіваюся, що з часом ці тексти увійдуть до навчальних програм.
— Що ви думаєте про міжнародні гранти. Чи аж так усе там позитивне?
— Міжнародні гранти надають Україні та іншим посттоталітарним країнам шанс на розбудову інфраструктури незалежної держави, громадянського суспільства, сприяють дотриманню прав людини, допомагають розвивати культуру тощо. Заважати це може тільки тим структурам та чиновникам, які протидіють становленню демократії, розбудові правової та економічної систем, реалізації прав особистості.
Звинувачення на адресу грантодавців легко зрозуміти, згадавши недавні радянські часи: всі пам’ятають еволюцію системи від життя за суспільними гратами в 30—50-ті роки до більш вегетаріанських 60—80-х. Але і в ці роки контакти із Західним світом трактувалися (і небезпідставно) як підривання основ. Ось і сьогодні завдяки закордонним грантам організації та науковці отримують можливість тотально не залежати від власних чиновників. Зрозуміло, це дратує останніх. Але підемо назустріч Європі — змиряться.
Я добре обізнаний із системою грантів «Відродження», оскільки три роки був членом правління цього фонду. Завдяки пану Дж.Соросу впродовж років мільйони доларів йшли та й ідуть на пом’якшення соціальної адаптації вразливих верств населення, на розвиток критичного мислення школярів, на розбудову правових консультацій, популяризацію сучасного мистецтва, на видавничу справу... Кількість перекладних книжок, які побачили світ завдяки «Відродженню», перевищує кількість усіх інших перекладів українською, разом узятих. Мені не відомі гранти чи фонди, які б сприяли або якось стимулювали аморальні процеси. Але в кожному позитиві можуть виникати негативні аспекти. Є люди, котрі паразитують на грантах і не виправдовують місії, заради якої ті видаються.
— Ну, а як же з «грантожерами»....
— Думаю, до творення цього слова причетні ті, хто підтримує провладні структури. Такий собі варіант боротьби з опозиціями: інтелектуальними, політичними... Чесні громадські слухання на цю тему могли б легко підтвердити цей висновок.
— Зваживши на не найкращі часи українського книговидавництва, який діагноз ви поставили б видавництву «Дух і Літера»? Воно процвітає, живе чи виживає?
— Ну, до процвітання нам усім ще далеко: і країні, і видавництву.
Ми живемо. Живемо цікаво, напружено. Після підрадянської «голодухи» робимо, можливо, більше, ніж наші закордонні колеги, які працюють у сприятливіших умовах.
Ми спілкуємося з нашими великими сучасниками — класиками суспільної та гуманітарної думки ХХ століття, допомагаючи їм дійти до українського читача. Але перед тим з ними розмовляємо ми, видавці. Я майже рік працював над книжкою Ханни Арент «Джерела тоталітаризму». Ця книжка — одна з ключових у суспільній думці світу. Ханна Арент чи не першою зрозуміла складові найбільших трагедій людства минулого століття. У кожному західному університеті вивчають ці тексти. Я їх відкрив для себе трохи запізно. Мої думки складалися в систему через метод, запозичений у великої дослідниці. Повірте, то було надзвичайне інтелектуальне задоволення, мій «момент істини».
А щодо економічної ситуації... Живемо, як живуть й інші.
— Інші живуть значно гірше...
— Інші по-різному живуть. Ми навчилися співпрацювати з десятками організацій, які сприяють книговиданню. Посольства, фонди, приватні особи. Думаю, у своїй співпраці не переходимо межі, за якою лежить відмова від тих моральних та світоглядних цінностей... Крім того, що ми перекладаємо багато книжок, видаємо сучасників, котрі є знаковими для України. Ось видали спільно з Харківською правозахисною групою «Мої обрії» Михайлини Коцюбинської.
— Правозахисна група? В чому полягає її діяльність у нинішніх умовах?
— В нових умовах, далеких від верховенства права, вони фіксують порушення прав людини, допомагають утвердженню правових взаємин, консультують громадян і організації, досліджують «білі плями» та закономірності ігнорування права, розробляють проекти законодавчих актів тощо. Це Євген Захаров та його колеги послідовно привертають увагу суспільства до порушення прав людини в слідчих ізоляторах, до випадків побиття обвинувачуваних чи засуджених працівниками МВС. Харківська правозахисна група неодноразово готувала й передавала нардепам матеріали, що свідчили про негативні положення проектів нових правових актів, про невідповідність їх європейським конвенціям, підписаним Україною. Цей перелік легко можна продовжувати, проте Євген Захаров, В.Речицький та інші працівники ХПГ добре відомі вашим читачам.
— Перспективи.... Чи можуть виникнути обставини, за яких ви згорнули б свою діяльність?
— Теоретично все можливо. Думаю, ваше запитання навіяла сьогоднішня політизація, страх перед гіршими сценаріями розвитку... Але будемо жити і працювати. Ну, а виникне щось малоприйнятне — проаналізуємо. Придумаємо, як з того виплутатися.