UA / RU
Підтримати ZN.ua

1941—1945: Від катастроф до перемог — важелі повороту

Що забезпечило вихід з катастрофічної ситуації 1941—1942 років, в результаті чого Радянський Союз опинився в лавах переможців?

Автор: Володимир Газін

Чергова дата початку Другої світової чи її складової - німецько-радянської війни систематично викликає суспільне збурення як віддзеркалення варіантів тяжкого вибору майбутнього через бачення й оцінку минулого. В епіцентрі полеміки знову постає тема війни - причини й наслідки поразок і перемог у ній. І насамперед - ключове питання: що забезпечило вихід з катастрофічної ситуації 1941-1942 років, в результаті чого Радянський Союз опинився в лавах переможців (дедалі рідше і навіть якось побіжно згадуючи в повоєнний час своїх союзників по зброї)?

2012 рік - не виняток. Більше того, посилення Кремлем реінтеграційної політики на пострадянському просторі викликало широкий резонанс, стимулювало заповнення інформаційного простору великою кількістю нових поглядів на перебіг та характер війни 1941-1945 років на радянсько-німецькому фронті. Особливо на питання, що їх свідомо обминали або фальшували радянські історики, зокрема про причини катастрофічних поразок Червоної армії в 1941-1942 роках і зміни в характері війни на Сході після 1942 року.

Нинішні зусилля визначити чинники такого повороту зрозумілі. Але чи зводиться все це лише до того, як багато хто стверджує, що німці на окупованих територіях «погано поводилися» і, отже, самі спровокували загальний опір? Такі міркування можуть мати місце, однак є дещо односторонніми й недостатніми для пояснення такого масштабного явища, як докорінний перелом у війні.

Це сталося тоді, коли соціалістична ідея поступилася місцем таким вічним категоріям, як націоналізм і патріотизм, що наочно проявилося вже в пропаганді. На плакатах тоді почали писати не «Убий фашиста!», а «Убий німця!». Олексій Толстой назвав своє відоме оповідання не «Советский характер», а «Русский характер», влада почала налагоджувати контакти із православною церквою - як підпорядкованою ще з часів Петра І державі структурою, здатною впливати на маси в потрібному напрямі. Обережні кроки робили і в діючій армії. Було скасовано інститут всемогутніх комісарів, які безпосередньо представляли диктатуру ВКП(б) у військах, повернуто погони, що уніфікувало Червону армію з арміями воюючих країн і дало сигнал до примирення із «золотопогонниками» - колишніми царськими офіцерами (багато з яких в еміграції були як прихильниками нацистів, так і активними учасниками руху Опору). У низки символів військової доблесті знову з’явилася імперська георгіївська стрічка. Почали формуватися навіть національні військові з’єднання.

Не без команди зверху різко збавила оберти репресивна машина смерті. Розпочалася героїзація минулого і возвеличення відомих історичних постатей (Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Іван Грозний, Петро Перший, Олександр Брусилов та ін.). Їхні портрети з’явилися навіть у кабінеті Йосипа Сталіна. Серед бійців поширювалися чутки про розпуск після війни колгоспів. Сподівання на це в 1945 році демобілізовані солдати принесли в усі кутки Радянського Союзу.

В цих заходах радянських верхів та пропагандистської компартійної машини мільйонам радянських людей вчувалися нотки надій на зміни у владній системі й реальному житті. Громадян надихала віра, що після війни все буде по-іншому. Все буде краще. Фронтовики сподівалися, що своєю жертовністю, мужністю й кров’ю вони заслуговують на кращу долю у своїй країні. Та й закордонний похід на багато що відкрив очі мільйонам радянських людей у військовій формі. Вони побачили, що в буржуазній капіталістичній Європі рівень життя на порядок вищий, ніж у комуністичному СРСР, що від морозів до морозів там ніхто не ходить босий. Їм було соромно за свої безпросвітні злидні. Це з одного боку. Натомість цілком логічне запитання постало й перед багатьма німецькими фронтовиками: «а що ми завойовуємо, адже люди тут живуть так бідно?». Чи не тому в Німеччині комунізм після війни перестав бути тим, чим був до війни? Віра в утопію розтанула раз і назавжди.

А тим часом вимушений, але вкрай необхідний союз із західними демократіями спонукав і до більш зваженого й поміркованого курсу СРСР у зовнішній політиці. Було зроблено, здавалося б, неймовірні з погляду сповідуваної з 1917 року доктрини світової комуністичної революції, перші реальні кроки. Визнання Москвою 24 вересня 1941 року Атлантичної хартії Рузвельта і Черчілля означало пристати на зафіксовані там умови (відмова від анексій, здійснених у роки війни; право кожного народу вільно вибирати для себе форму правління; демократичні принципи ведення війни тощо). Які, до речі, коли небезпека розгрому минула, радянське керівництво безцеремонно проігнорувало, підтвердивши тим самим своє відоме у світі реноме: підписувати міжнародні документи дипломатично і не виконувати їх практично.

Після гірких поразок 1941-1942 років Кремль лавірував, намагався до пори до часу подобатися США і Великій Британії. В 1943 році Сталін навіть пожертвував ненависним Заходу Комінтерном, що було одним із проявів його вимушеного конформізму.

Абсолютно новими й вагомими концептами висвітилися сьогодні роль і місце України у Другій світовій війні, особливо в сенсі відповіді на заяву російського прем’єр-міністра Володимира Путіна про можливість виграти війну без України, лише силами «нації переможців». Такий неадекватний, можна сказати блюзнірський, підхід до питання, хто переміг наймогутнішу армію кінця 30-х - початку 40-х років ХХ століття, найбільше підходив для формування образу ворога в період холодної війни. В радянські часи широко пропагувалося кліше, «де ти була б, Європо, якби не ми». І затушовувалося аналогічне запитання, яке могло б лунати з протилежного боку. А нині коло тих, без кого Росія виграла б війну проти нацистської Німеччини, розширили за рахунок України.

Очевидно, що такі твердження є наслідком експансіоністських планів Росії на пострадянському просторі. Отут доречно згадати, що ні Сталін, ні Хрущов, ні Жуков так не думали. У вузькому колі вони не боялися говорити, яким жахливим для СРСР був би результат війни, якби не допомога й участь Заходу. Як часто люди забувають добру стару байку про діда, бабу та ріпку. І якби не кішка й мишка, ріпка й досі сиділа б у землі.

Нарешті підбито й осмислено український рахунок у війні. Україна, як народ і частина комуністичної імперії, опинилася, образно кажучи, в круговій обороні. Її матеріальні й людські ресурси були розпиляні за схемою трикутника, вершиною якого були прагнення до незалежності. Борці за неї, прямуючи на Голгофу своєї мети, не страждали ілюзіями, розуміючи, що нацистський Берлін, як і комуністична Москва, не поступиться своєю владою над Україною. Для багатьох українців Друга світова війна, почавшись у березні 1939 року, закінчилася лише в середині 50-х, за великим рахунком, вже програною битвою в боротьбі за незалежність.

Слід також акцентувати, що повороту у війні та настроям населення сприяло не тільки те, що в тяжкий час національні інтереси були виведені на передній край суспільної свідомості, а класові до кращих часів відсунуті на задній план, а й те, що віра в перемогу будувалася також на воєнно-стратегічному й військово-матеріальному союзі з такими могутніми державами, як Велика Британія і, особливо, США, з їхнім величезним промисловим потенціалом. Пригадується, як нам, учням першого класу, в 1944 році вчителька з непоказною щирістю розповідала, які великі й могутні в нас союзники, що з ними не можна не перемогти. Та й ми самі мали вже практичний досвід їхньої присутності. Це нині в кінофільмах червоноармійці їдуть на музейних ЗіС-5. Тоді, в 1944 році, коли війна котилася на Захід, ми, малі хлопчаки, задивлялися на військові колони, що рухалися на американських «студебекерах», заповнених піхотою, із причепленими до фаркопів гарматами та полковими мінометами. Весняне бездоріжжя не було для них перешкодою. Березнева твань так і розліталася з-під коліс на всі боки. Ні до, ні після ніколи не бачив подібних потужних і всюдихідних вантажних автомобілів. Радянські офіцери роз’їжджали в невибагливих до доріг і погоди «вілісах». Антиамериканізм, котрий до речі, як атавізм радянської епохи і сьогодні проривається в людей з ортодоксальним мисленням, з’явився значно пізніше. Тоді, коли комуністичні вожді СРСР після війни знову повернули країну у священну для них колію світової комуністичної революції і «русского мира» як організуючого ядра реалізації цієї ідеї, що, як відомо, вилилося в тривалу й дуже витратну холодну війну.

Минають роки. І чим далі від нас Друга світова, тим точніше в діагностичному спектрі висвічується її реальність - попри численні потуги спотворити сувору правду про неї.