Його прихід до влади у березні 1985 року викликав ейфорію у власній країні і за кордоном. Однак історія зіграла з ним злий жарт. Горбачов незрівнянно більше затребуваний за кордоном, аніж у себе на батьківщині.
У європейських столицях і у Вашингтоні його і сьогодні приймають з не меншим захопленням, аніж тоді, коли він стояв біля керма неіснуючої більше супердержави. У Німеччині його шанують як національного героя, а у США гарячі голови пропонують здійснити перебудову. Повний перелік зарубіжних нагород, премій і почесних титулів Горбачова з коротким їх описом зайняв би солідну частину газетної сторінки. Найвища серед них - Нобелівська премія миру. Американський тижневик Time обрав його спочатку «Людиною року», а потім «Людиною десятиліття».
У СРСР і Росії, на противагу Заходу, його зірка закотилася швидко, ще під час правління у Кремлі. Першого і останнього президента СРСР сприймають як головного винуватця розвалу «союзу непорушного». В очах більшості росіян його перебудова - чорний період в історії. У 1996 році на виборах президента РФ Горбачов набрав лише 386 069 (0,51% відсотка) голосів. З 2001-го по 2004 рік він очолював Соціал-демократичну партію, зняту пізніше за рішенням Верховного суду РФ з реєстрації. Горбачову так і не вдалося її відновити.
Він - один із найбільш непопулярних діячів, до якого прислухаються хіба що у вузьких ліберальних колах Росії. Але Горбачов не відійшов від публічної політики. Він стверджує, що «Росія рухається не в тому напрямі», називає нинішню систему «чекістською», а партію «Єдина Росія» - «поганою копією КПРС». Передрікає, що нинішній політичний режим у Росії «може закінчитися гірше, ніж у Єгипті». У переддень свого 80-річчя в інтерв'ю Радіо «Свобода» Горбачов піддав критиці правлячий тандем Медвєдєва-Путіна, стверджуючи, що головне для демократичного процесу в Росії - це «відновлення механізму вільних виборів». У відповідь на форумах прозвучали в'їдливі глузування: «Коли ж він заспокоїться, прости господи?»
Але вся історія його життя підтверджує: він - невгамовний, і не заспокоїться ніколи.
Детальніше читайте у свіжому номері «Дзеркала тижня. Україна» у статті Аркадія Сидорука «Кремлівський єретик».
