Історію очікування приходу справжнього лідера, який нарешті «все порішає», на загал прийнято вести від Шевченкового: «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?». Характерно, що ця цитата — з «Юродивого».
Але я би виводив її від розпачливих киян з «Повісті минулих літ», коли князь Володимир наказав скинути Перуна разом з іншими ідолами в Дніпро, а посполиті бігли берегом і волали: «Видибай, Боже, видибай!».
Лідера їхнього таки випхало на річковий берег, але в остаточному історичному заліку то їм не дуже допомогло.
Довга наша традиція щирого замилування різними вождями і провідниками (здебільшого посмертно) має характер язичницького вірування, де особа стає ідолом з необмеженими можливостями. Штурм і натиск, воля і сила повинні змінити реальність після правильних жертвоприношень. Але реальність зазвичай зовсім не в курсі таких романтичних очікувань. Ритуальне жертвоприношення — це лише вияв вивченої безпорадності, перекладання відповідальності за власну долю на вищі сили.
Навіть соціальна реальність, як частина фізичної природи, побутує згідно з якимись своїми нудними і бездушними законами еволюційного розвитку. Між заклинаннями з допомогою бубна, трембіти чи штучного інтелекту немає ніякої принципової різниці з точки зору очікуваних ефектів.
Але ми продовжуємо завзято бити в бубни ноутбуків, щоб витрусити з них емпатичну відповідь, яка нас утішить.
На чому базується нова хвиля очікувань нових лідерів? Бо нема чогось такого, що б узялося просто нізвідки.
Стрімко міняється мапа соціального середовища України. Якщо раніше на ній досить виразно було видно різні соціальні групи, малі й великі, їхні локальні цінності і очікування, то тепер ця мапа стала «контурною». Загальна топографія зберігається, але всередині — суцільні пунктири.
Нова фрагментація суспільства — це не поляризація, нічого катастрофічного в цьому нема. Якби війна поляризувала суспільство, не було б волонтерського руху. Україна стрімко подорослішала і більше не влазить у свій підлітковий одяг, як то зі всіма бувало. Воно ж ставалося якось раптово, правда? Наче ж іще модне, майже ціле, можна носити, просто викинути — жаба давить. Але вже на пузіку і в бюсті трохи не сходиться, і нема на то ради.
Є дві опції, на які зверну вашу увагу. Громадянське суспільство в Україні, що в минулі часи виглядало як маргінальний інтелігентський гурток інакодумців імені Карла Поппера, починаючи від 2014 року швидко приросло кількістю і якістю.
З початком повномасштабки ця швидкість перейшла у стрімкість. Говорити про якусь поважну впливовість ще зарано, але це точно вже не субкультурка завсідників мистецьких кав’ярень.
Натомість влада, якщо говорити про бюрократичні інституції, системно не змінилася, від слова «взагалі». Те, що ми бачимо як «зміни і реформи», — це високозатратні намагання щодуху гребти проти еволюційної течії. Наслідок цього — стабільність, а моральну оцінку тій стабільності давайте самі.
Тобто одна частина соціуму різко прийшла до тями і починає ставити недитячі питання по суті, а інша — морозиться і «вмикає дурня».
Друга опція та, що українські посполиті десятиліттями завзято навчали одне одного лідерства в різних академіях, семінарах, школах. І навіть, прости Господи, на курсах і тренінгах. У результаті всі хочуть бути менеджерами, а просто працювати нікому. Самодисципліна, підпорядкування, безпонтовість, своє місце в шерензі — то не наше, бо ми безцінні особистості, волелюбні, недискримінаційні. І з таким списком вимог у ставленні до себе, що фонить ще здаля, як Чорнобиль у 1986-му.
Ну й ото ходять по Україні неорганізовані натовпи дипломованих лідерів, влада на них дивиться сторожко. Чмурить і дискредитує потенційних очільників руками «корисних ідіотів», але ще не дуже боїться.
Тобто питання стоїть так: чи з’явиться з пекельних фронтових надр лідер, який отих усіх лідерів (здебільшого не дурних і освічених людей) якось збере докупи? І щоби що?
У сучасній психології існує кілька актуальних моделей лідерства, жодна не є універсальною.
Є трансформаційна модель, коли лідер повинен надихати своїх підлеглих, створювати мотиваційне середовище та забезпечувати підтримку для досягнення спільних цілей. Тобто мати універсальну харизму, яка сама по собі породжує додаткові можливості.
Є ситуативне лідерство, коли лідер повинен пристосовуватися до ситуації та контексту, це ми всі бачимо на кожних виборах, і комусь вдається. От як теперішнім.
Стиль демократичного лідерства передбачає, що лідер повинен бути відкритим до ідей та пропозицій групи. Тут у нас традиційно катастрофа, бо через тиждень у кожній новоствореній групі починається боротьба всіх зі всіма за лідерство.
Лідерство за досягненнями: лідер повинен ставити перед собою такі високі цілі, що підлеглі будуть у захваті від самої постановки проблеми. Але вона має бути зрозумілою і реалістичною. Тут ключове — ставити насамперед перед собою, а не нагинати народ до Черчиллевих «крові, поту і сліз», а самому — в «батальйон Монако».
Військовослужбовці зараз — це гігантська вмотивована, але ситуативна спільнота. Жодна влада після воєн ніде не була зацікавлена в неконтрольованому саморозвитку такої спільноти. Просто форми контролю коливалися від усебічної соціальної підтримки і недешевих програм реінтеграції в суспільство, як у США чи Ізраїлі, до репресивного контролю і переростання в громадянську війну, як сталося в Китаї.
У нас, як у країні гібридної демократії, є ознаки і того, і того. Зрештою, всі ми були свідками різних доль соціально активних ветеранів після кампанії 2014 року, з їхніми походами у владу під різними партійними прапорами, вибірковими репресіями, і чим воно все скінчилося. Ніхто з чинних «піджаків» і «спідниць» не збирався ніякою владою ні з ким ділитися, а тим більше — ростити якогось нового, не дай Бог, ефективного лідера.
Все це будемо згодом спостерігати в десятикрат більшому обсязі. Але є нюанс.
Закон Парето, також відомий як принцип 80/20, — це емпіричний закон, який стверджує, що 80% результатів досягається з допомогою 20% зусиль або причин. Якщо показник менший 20%, то впливу нема або він незначний.
Ріст громадянського суспільства — це той показник, який замінює некритичну кількість на нову якість. Звісно, це теж емпіричне припущення, бо в нас і демографічних показників точних нема. В цілому ми тільки знаємо, що є загальний процес стрімкого старіння населення, критично низька народжуваність, прошарок людей 20–30-річного віку дуже малий (в Ізраїлі ця вікова група — більше половини населення) і так далі. Тобто ця біологія матиме визначальний вплив на сприйняття тих чи інших лідерських амбіцій. Молодіжно-ліберальні фейсбучні фантазії на тему перспектив соціального розвитку — це просто культурні галюцинації лідерів громадської думки своїх бульбашок.
Біологія поведінки, демографія і соціологія, вкупі з міфологічними запитами національного характеру, дають можливість припустити, що трансформаційна модель лідерства може бути прийнята суспільством.
Але як працює трансформатор, що перетворює напругу? Він, грубо кажучи, складається з двох обмоток дроту, які поруч, але не з'єднані прямо. Коли до первинного намотування підводиться змінна напруга, вона створює магнітне поле в сердечнику. Це поле створює змінну електричну напругу відповідної частоти в другому намотуванні — вторинному. Співвідношення кількості витків вторинного та первинного намотування визначає величину перетворення напруги.
Скориставшись метафорою трансформатора, можна сказати, що «військова» і «цивільна» складові суспільства мають свої, відмінні напруги. Так, зараз суспільство об’єднане протистоянням ворогу. Але, попри те, соціологія показує пріоритети звичайних, життєвих цінностей, які в кожної групи нікуди не ділися, хоча й ці групи зазнають сильних змін. Але в рамках своїх вікових і географічних кластерів.
Лідер-трансформатор не мусить об’єднувати ці групи, бо їх «закоротить», «проб’є». Це те, над чим активно працює ворог. Тут, звісно, валиться, як ідол Перуна, весь пафос закликів про безальтернативне об’єднання всіх з усіма. Але в природі так не буває. Не об’єднується серце з печінкою, хоча в античному світі і вважали, що печінка є відбитком космічного порядку, вмістилищем душі і тридцяти шести небесних божеств. У всього є своє особливе призначення, у соціальних груп також.
Лідер — це той магнітний сердечник генератора, який поглинає зайве тепло і є джерелом електричного поля. Але він багатошаровий, та ще й котушками. Тобто гіпотетична особистість майбутнього лідера нації (назвемо це пафосно так) повинна вміщувати дуже різні життєві досвіди, не лише травму війни.
Війна підвищує його, продовжуючи фізичні порівняння, «коефіцієнт магнітної проникності». Тобто наскільки легко він зможе проникати в ті суспільні верстви, які не можуть або не хочуть взаємно зливатися, бо їм і без того «іскрить».
Спостереження показують, що парадоксальним чином найбільшу популярність узискують ті, хто не виказує яскравих партійно-політичних амбіцій. Інакше вони — максимум, лідери своєї новоствореної секти. Така природа харизми: коли лідер стає чиновником, харизма зникає. А коли він удає з себе чиновника ще на старті, то це член вищезгаданого товариства дипломованих лідерів, «ім’я яким — легіон».
Тому, як каже народна мудрість, «зберігаємо спокій і чистимо зброю». Втім, вона й так давно почищена. Тому просто зберігаємо спокій.