Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Смерть Алєксєя Навального й необхідність протидії тоталітарному режиму Владіміра Путіна та його війні з демократією». Документ охопив широке коло питань. Зокрема в ньому засуджено доктрину «русского міра» й названо керівництво Російської православної церкви та особисто патріарха Московського Кіріла співучасниками злочинів путінського режиму.
Ця резолюція стала своєрідною відповіддю на нещодавній «Наказ» Російського народного собору, очолюваного патріархом Кірілом. Документ, який не лише з порнографічною відвертістю оголив і підкреслив давно відомі претензії РФ на весь пострадянський простір (і не тільки), а й заявив про «священний» характер цих претензій.
Концептуальна політична дискусія між Росією та Заходом на третій рік російсько-української війни може здатися дивною в Києві. Обидва документи відверто грішать декларативністю: «Наказ» Російського народного собору може здатися вагомим хіба що в кабінеті психіатра, резолюція ПАРЄ має глибоко рекомендаційний характер. Утім, юридично «невагомі» документи мають одну перевагу — в них можна чітко окреслити свої політичні позиції й хоча б почасти пояснити їх мотиви.
Так, Російський народний собор «пояснив», яким є місце Росії у світі, якими є її наміри щодо найближчих сусідів (насамперед України) та щодо Заходу. Документ загалом не вирізнявся новизною ідей, — що нового ми можемо довідатися про «русскій мір», «історичну роль Росії» чи Московський патріархат після 24 лютого 2022 року? Але він підвів риску під дискусіями про політичний статус Московського патріархату та роль РПЦ у політиці Росії (як нині, так і в історичній ретроспективі). Риска виявилася настільки жирною, що її стало видно навіть із Брюсселя.
Роль і місце РПЦ та «неоімперіалістичної» доктрини «русского міра» удостоїлись окремого параграфа в резолюції ПАРЄ, присвяченій злочинам путінського режиму, самому президенту Путіну та Алєксєю Навальному. Автори резолюції зазначають, що «ієрархи РПЦ МП, зокрема патріарх Кіріл, пропагують ідеологію «русского міра», проголошуючи війну проти України та «сатанинського» Заходу «священною війною всіх росіян». У документі акцентують увагу на «зловживанні релігією та спотворенні православної традиції режимом Владіміра Путіна та його довіреними особами в ієрархії Московського патріархату». Асамблея нагадала керівництву РПЦ, що підбурювання до агресії, геноциду та військових злочинів саме собою є злочином. З огляду на це ПАРЄ закликає всі держави ставитися до патріарха Кіріла та російської православної ієрархії як до співучасників воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних в ім’я ідеології «русского міра».
Європі треба віддати належне, — вона довго чинила спротив спробам втягнути її в церковні й навіть навколоцерковні дискусії. Я нікого в цьому не звинувачуватиму, — релігійні війни залишили на тілі Європи дуже глибокі шрами, та й наша церковна ситуація геть не така проста, як це здається телеглядачам «Марафону єдиних новин». Але цілком відверта участь РПЦ у військовій пропаганді й окупації українських територій проломила таки бар’єри секулярності, характерні для європейського політичного дискурсу.
Хоч би яким «легковаговим» був статус резолюції ПАРЄ, він усе-таки не є геть «невагомим». Формулювання цього документа можна використовувати та сприймати як рекомендації. В нашому випадку той факт, що доктрина «русского міра» отримала офіційну оцінку як імперіалістична та загалом злочинна, є гарним козирем. А визнання РПЦ МП співучасницею злочинів режиму — це просто подарунок українським законодавцям, які ніяк не можуть виплутатися зі скрутної ситуації навколо законопроєкту «Про заборону УПЦ МП на території України». На тлі та з посиланням на резолюцію ПАРЄ формулювання цього законопроєкту можна зробити набагато жорсткішими й бити просто в Московський патріархат і його агентів в Україні, а не розмивати ціль туманними формулюваннями про «церкви з керівним центром самі-знаєте-де».
Однак першою та головною ціллю варто було б зробити доктрину «русского міра» — це дало б змогу підійти до церковного питання підготовленішими. Можна замести сліди в документах, побілити-пофарбувати табличку біля входу, але зміст проповідей і публікацій, специфічний набір літератури в церковній друкарні або свічковій крамниці «замести» складніше (а знайти простіше). Наші правоохоронні органи регулярно виявляють такі речі, які не мають жодної ваги як докази, оскільки доктрину «русского міра» засуджено в нас лише поголосом і медіа. Але не законом.
Можливо, тепер, коли навіть ПАРЄ рекомендувала, і в нас — на третій рік повномасштабної війни — дійдуть руки до «русского міра»?
Це, на жаль, не точно. Для такого рішення потрібна певна політична сміливість і готовність ризикнути рейтингом. А це для нашої влади — майже святотатство. Навіть при тому (або саме тому), що боротьба з упливом московської церкви в Україні без засудження доктрини «русского міра» дуже ускладниться й буде, найімовірніше, малоефективною. Просто тому, що російське православ’я є органічною частиною цієї доктрини. Про те, може чи не може російське православ’я бути деполітизованим, чи може воно не бути частиною імперської доктрини й інструментом імперської політики, нам залишається тільки здогадуватися.
На жаль, історія жодного разу не надавала нам шансу побачити це деполітизоване, очищене від національного месіанства російське православ’я в реальності. Навіть найбільші мрійники про «чисте російське православ’я» асоціюють його з туманним «прекрасної Росії майбутнього». Цікаво, що навіть документ ПАРЄ почасти перегукується з цією ідеєю: оцінку діяльності РПЦ та її керівництва викладено в контексті «резолюції щодо Навального». Річ у тім, що Алєксєй Навальний став культовою постаттю для російських православних лібералів. Зразковим православним вірянином, мучеником і праведником, через якого «всі спасемося» — і російське православ’я, й «прекрасна Росія майбутнього», і, звісно, її церква, до якої належать хороші.ру. Дуже російський погляд на злочин і спокуту. Класично літературний.
Питання про спокуту, втім, і для нас є непростим. Варто, мабуть, нагадати про те, що керівництво УПЦ МП упродовж десятків років було частиною керівництва РПЦ — тепер звинувачуваного у злочинах проти України, причетного до злочинів проти людяності. Цікаво, що думає і як почувається стосовно цього «святий старець» митрополит Онуфрій? Адже він лише після початку повномасштабної війни — тобто трохи більш як два роки тому — відмовився від місця «другої людини» в РПЦ. А перед цим упродовж восьми років війни віддано служив живим утіленням єдності «триєдиної РПЦ» і всієї «Святої Русі», мовчазно підтримував міф про «громадянський конфлікт» і не робив нічого, аби його «свята церква» не перетворилася на співучасника воєнних злочинів.
Те саме стосується й інших єпископів УПЦ МП, які слухняно з’їжджалися на засідання Архиєрейських соборів РПЦ до Москви — брали участь, голосували, підписували. Тих отців і пропагандистів «єдності», які співпрацювали зі злочинним — уже тоді, за багато років до резолюції ПАРЄ, до повномасштабного вторгнення й «розчохлення» Московського патріархату — режимом. І головне питання: яка міра відповідальності лежить (і, здається, нітрохи не тисне) на їхніх душах?
Зважаючи на все, вони не відчувають ні тягаря, ні будь-якої відповідальності. Зміцнілими голосами вони запитують: «А нас за що?» й розносять світом ламентації про «гоніння на віру в Україні». Упродовж тридцяти років священноначалія клірики та миряни УПЦ МП свідомо чи несвідомо, умисно чи помилково підтримували своє керівництво та керівництво РПЦ, вели свою церкву шляхом злочину. Тепер багато хто з них платить за цю помилку (якщо це була помилка) за найбільшим рахунком — розбитими й загубленими життями рідних і близьких. Але без усвідомлення помилки жодні жертви не призведуть до розуміння, тим паче — до каяття. А отже, не допоможуть запобігти такій самій помилці в майбутньому.
Якщо питання відповідальності за участь у розбудові «русского міра», в підтримці та поширенні ідей, що виявилися людожерськими, не можна вирішити в моральному полі, вочевидь, потрібно вводити для нього юридичні рамки. Інакше ми ніколи не виберемося з «русского міра» — навіть за допомогою всього «колективного Заходу».