Десять із 46 об'єднаних територіальних громад на Донеччині та вісім із 26 – на Луганщині не мають власних органів місцевого самоврядування та керуються військово-цивільними адміністраціями. Близько восьми років майже 650 тисяч громадян України примусово виключено з одного з найважливіших демократичних процесів у державі.
ВЦА, введені в період військової нестабільності у 2015 році як тимчасовий захід, стали найпоширенішою практикою вирішення будь-яких адміністративних проблем у двох східних областях.
Але об'єктивних причин для збереження такого стану справ стає дедалі менше. А останні кроки до завершення реформи децентралізації є й кроками до припинення цієї практики, пише журналістка Юлія Абібок у статті «Залізний кулак ВЦА. Що насправді влада намагається вирішити за рахунок військово-цивільних адміністрацій?».
Вже кілька місяців у парламенті чекає на розгляд підготовлений до другого читання законопроєкт про місцеві державні адміністрації. Його ухвалення означало б наближення до завершення децентралізації.
«Оновлені МДА на рівні районів виконували б роль наглядачів за діяльністю місцевих рад із можливістю втручатися у незаконні дії. На Донеччині та Луганщині вони мали б більше функцій та повноважень щодо прифронтових громад, будучи тими ж таки військово-цивільними адміністраціями, які, втім, не розпоряджалися б місцевими бюджетами», – пояснює один із співавторів децентралізації Юрій Ганущак.
Ганущак наполягає: без ухвалення закону про МДА вирішити управлінські проблеми на сході країни неможливо. Йдеться, зокрема, про механізми та процедуру розпуску місцевої ради, яка має бути створена у кожній громаді.
«Без запуску закону про місцеві державні адміністрації ми не отримуємо прикладу, як це має виглядати, – наголошує Ганущак. – Поставимо себе на місце будь-якого президента. Є депутати, які під впливом олігархів чи навіть закордонних діячів вдаються до якихось політичних кроків, а легітимного інструменту протидії їм немає. Тому президент робить найпростіше з можливого: не оголошує вибори та призначає свого представника керувати громадою».
Проєкт закону передбачає ротацію голів МДА щотри роки (для зниження корупційних ризиків), ускладнення процедури висловлення недовіри голові адміністрації (для зниження ризиків удару по виконавчій вертикалі з боку депутатської більшості, яка часто є лояльною до місцевого олігарха).
Ще одним положенням має стати вилучення з Конституції переліку областей, що відкриває можливість їхнього укрупнення чи зміни їхніх кордонів. Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області могли б розширитися за рахунок залишків Донецької і Луганської, що вирішило б проблему із обранням донецької і луганської обласних рад на час окупації Донецька та Луганська.
«Якою б політично вразливою не здавалася б ідея укрупнення областей, можна не сумніватися, що для багатьох громад, особливо на сході країни, вона стала б таким самим виходом із глухого кута », - пише авторка.
Життєздатність цієї тези доведена реформою укрупнення районів. Коли у 2015–2016 роках лінія фронту стабілізувалася, багато населених пунктів уздовж неї виявилися відрізаними від своїх районних центрів, зв'язки з віддаленими райцентрами налагоджувалися насилу.
З розформуванням старих районів та створенням ОТГ ситуація для багатьох змінилася докорінно: вони увійшли до складу тих районів, з якими мали тісні культурні, економічні та історичні зв'язки. Громади у Луганській і Донецькій областях скористалися цією частиною реформи чи не найбільше.
«Низка областей України, такі, наприклад, як Волинська та Рівненська, у минулому представляли єдині історичні регіони чи адміністративно-територіальні одиниці. Загальний кордон Тернопільщини та Хмельниччини досі виглядає штучно, із селами та містечками з однаковими назвами по обидва її боки. Нинішні кордони низки областей є принципово сталими, радше, для чиїхось політичних і бізнес інтересів, ніж для переважної більшості жителів. Але на Сході України питання укрупнення областей має найбільше практичне значення», – резюмує Ганущак.
Ідея про розподіл частин Луганської і Донецької областей між сусідніми регіонами не є оригінальною. 2015 року її розписував один із авторів реформи децентралізації Анатолій Ткачук. Юрій Ганущак також її прихильник. «Якщо ви залишаєте цей перелік областей у Конституції, то фактично ви не робите децентралізації», – додає він.
Якщо з того часу про неї забули, то через зникнення безпосереднього приводу, але не принципової актуальності.
Яка реальна користь від залізного кулака влади в регіоні на восьмому році війни? Що насправді Київ намагається вирішити за рахунок ВЦА? Чому позбавлення громадян права голосу не знімає політичних проблем прифронтового регіону? Чи доцільно взагалі міркувати про якісь стратегії повернення окупованих територій, якщо Українська держава демонструє абсолютну неспроможність на підконтрольних прифронтових? Відповіді на ці та інші запитання шукайте у статті Юлія Абібок «Залізний кулак ВЦА. Що насправді влада намагається вирішити за рахунок військово-цивільних адміністрацій?».