Більшість українців зараз концентрують свою увагу майже виключно на унікальних проблемах, пов'язаних з пандемією коронавірусу. Це цілком зрозуміло, але неоголошена і триваюча війна з Росією залишається, можливо, більшою загрозою для майбутнього добробуту країни. Низка подій, що відбулися в останні дні, підняла питання про підхід президента України Володимира Зеленського до припинення війни, а також про ризики, пов'язані зі зменшенням, але все ще значним прокремлівським контингентом України, пише Богдан Нагайло для Atlantic Council.
Автор зазначає, що під час своєї виборчої кампанії у 2019 році президент Зеленський зробив мир на сході України своїм головним пріоритетом. Події кількох останніх тижнів підсилили занепокоєння щодо того, як він збирається виконати свою обіцянку. Тривожні дзвінки вперше задзвонили, коли новопризначений прем'єр-міністр України Денис Шмигаль висловив свою підтримку відновленню постачань води в окупований Росією Крим. За цим послідували заяви радника секретаря РНБО Сергія Сивохо, який, мабуть, визначив війну на сході як внутрішньоукраїнський конфлікт.
Хоча більшість спорів оберталися навколо цих тривожних подій, минулого тижня відбулася ще одна подія з ще більш серйозними внутрішніми та зовнішніми наслідками, які не повинні залишитися непоміченими. 10 березня український депутат Віктор Медведчук очолив делегацію українських парламентаріїв зі своєї партії "ОПЗЖ" в Москві, де її взяли президент Росії Володимир Путін і голова Держдуми В'ячеслав Володін.
Нібито мета візиту полягала в тому, щоб підтримати ініціативу проросійської партії Медведчука по сприянню створення міжпарламентського союзу депутатів від України, Росії, Німеччини та Франції з метою "допомогти відповідним главам держав "Нормандського формату" в мирному врегулюванні конфлікту на сході України". Автор підкреслює, що читаючи між рядків, майже немає сумнівів у тому, що мета цієї ініціативи полягає в тому, щоб залучити проросійських депутатів у Німеччині та Франції і, можливо, в інших місцях, разом зі своїми українськими колегами, щоб підтримати лінію Москви та посилити тиск на Київ з метою прийняття миру на російських умовах.
Медведчук - не просто проросійський політик. Він вважається найближчим союзником Путіна в українській політиці і не приховує своїх теплих особистих зв'язків з російським лідером. Дійсно, Путін є хресним батьком дитини Медведчука, що підкреслює їх близькість. Медведчук також ветеран української політики, який на початку 2000-х років став главою адміністрації президента Кучми.
Після Революції гідності 2014 року Медведчук несподівано повернувся в перші ряди української політики, що призвело до серйозної критики президента Порошенка за його передбачувані політичні та ділові відносини з політиком, пов'язаних з Москвою.
Повернення Медведчука було підтверджено на парламентських виборах в Україні в липні 2019 року, на яких його партія фінішувала другою в країні після партії президента Зеленського з 13 відсотками голосів. З огляду на його репутацію лідера п'ятої колони Путіна в Україні, готовність Медведчука заручитися підтримкою європейських парламентаріїв для нового кремлівського "мирного наступу" на Київ не можна просто залишити без відповіді.
Це ставить складні питання про межі демократії, продовжує Нагайло. Все демократії повинні бути в змозі захистити себе і мати право на це, особливо проти зовнішніх агресорів і їхніх внутрішніх помічників. Цей принцип часто називають захисною демократією, що означає, що члени демократичного суспільства визнають необхідність обмеження деяких прав і свобод для захисту інститутів своєю демократії. Ця філософія знайшла підтримку в епоху після Другої світової війни в ряді прикордонних демократій від Південної Кореї до Ізраїлю. Мало хто охарактеризував нинішню позицію України як менш небезпечну.
Серйозність ситуації робить нездатність України реагувати на дії Медведчука ще більш незрозумілою. Що стоїть за цією пасивністю і терпимістю до гаданої зрадницької діяльності? Це просто незнання стандартів, що застосовуються в інших місцях, або це може бути щось більш зловісне? В суспільстві, настільки схильному до теорій змови, як сьогоднішня Україна, ця нездатність діяти неминуче призводить до спекуляцій про угодам, укладених за лаштунками, і домовленостях, приховані від громадськості.
Українське законодавство, прийняте у 2018 році, визнає Росію країною-агресором і визнає ОРДЛО під російською окупацією. Хоча зараз відсутні конкретні процедури щодо обмеження взаємодії з російськими посадовими особами, чому Разумков публічно не засудив Медведчука та інших депутатів за очевидну недоречність їхньої поведінки?
Адміністрація Зеленського не може дозволити собі закривати очі на діяльність Медведчука і його партнерів. З огляду на ширші наслідки для безпеки, ні Європейський Союз, ні інші міжнародні партнери України не можуть. Зараз Україна вводить жорсткі заходи для запобігання поширення коронавірусу в країні, але терміново потрібно настільки ж надійна позиція для боротьби з загрозою Кремля.