1933 року Осип Мандельштам написав 16 рядків, які згодом коштували йому життя. Цей вірш «Мы живем, под собою не чуя страны».
«Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлевского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, дарит за указом указ:
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него — то малина,
И широкая грудь осетина»
Цей вірш, природно, автором не був опублікований ніде. Його переказували, й хтось доніс на поета, якого звинуватили в «контрреволюційній діяльності» попри те, що авторство не було доведено. Але Мандельштама засудили до п'яти років заслання в Сибіру. 1938 року він помер у пересильному таборі у Владивостоці.
Нині в Росії відбувається щось схоже. Театри закривають спектаклі та вимазують із афіш прізвища авторів. Так сталося, наприклад, з письменником Борисом Акуніним і спектаклем про Ераста Фандоріна. «Я не засуджую театрів, які вимушені пристосовуватися до державного божевілля, що густішає. Займатися культурою в сьогоднішній Росії — справа важка, на кшталт плавання в сірчаній кислоті», — відреагував він.
Художниці Саші Скочиленко загрожує 10 років колонії за те, що цінники в магазині «Перекресток» вона змінювала на наклейки з інформацією про події в Україні. Судовий процес триває вже скоро як рік, і на черговому засіданні як доказ прокурор надала протокол огляду її «житла, комп’ютера, брюк и шапки». Що екстремістського побачила прокурор у шапці у вигляді лисячої мордочки, — незрозуміло.
І це стосується не тільки діячів культури. Зараз у будь-якому слові «ні» особі, наділеній хоч якимись повноваженнями, рашистська влада чує «Слава Україні!». У цілому, ударними темпами та з випередженням графіка триває будівництво держави сталінського типу, де репресії, стукацтво, вірнопідданство й «ось це от усе». І це погано. Але давайте відверто. А страждає від цього режиму хто? У масі своїй ті, хто спокійно жив, служив, а в найкращому разі — намагався не помічати режиму Путіна.
Образа росіян на свою владу після 24 лютого «не рахується». Їхня реакція, часто виражена у формі втечі з країни, по суті, реакція на те, що нині режим торкнувся їх. А раніше, коли режим підбирався до нечисленних опозиціонерів, їм не було до того жодного діла. Можна було сміятися та мружитися від задоволення, наприклад тому, як Путін розправлявся з далеко не святим Борисом Березовським. Тепер, коли всім олігархам пред'явили рахунок вірності режиму, якось і не смішно зовсім.
У мене немає жодного морального права казати, що Акунін або Скочиленко в чомусь винні перед українцями. Або що їхня жертва — неминуча та заслужена. У жодному разі. На персональну відповідальність не поширюються правила колективної безвідповідальності. І це ніяк не виправдовує режиму Путіна. Цей садист, який наділив себе псевдоісторичною місією, мав бути та буде покараний. Але й закривати очі на те, що Путін є породженням і відображенням російського мейнстриму, теж не можна. Таким більшість бачити його хотіла й побачила. Йому дали таким відбутися. Питання, звичайно, хто саме. Не претендуючи на повноту відповіді, припускатиму, що безмовні та байдужі росіяни, а ще пристосуванці, імперці та іноземці, які цураються конфлікту.
Просто була думка, що «великим і жахливим» він буде стосовно до когось іншого, але не до тих, завдяки кому Путін відбувся. А виявилося, що водій асфальтового катка об'їжджати нікого не збирається. Безмовних заголили в солдати, перетворивши на «гарматне м'ясо»; пристосуванців змусили цілувати перстень на знак вірності, як у мафії; імперці збожеволіли у своєму ідеологічному чаді. І ніхто не наважується думати про майбутнє. Та й навіщо? Тому що ось воно, поруч: безногий п'яничка у камуфляжі, який намагається взяти чергову висоту в три сходинки.
Ми завжди можемо виправдати себе. Пояснити самим собі своє боягузтво. А якщо таких, котрі пояснюють, багато, так і боягузтво вже не порок, а «особливість». І, росіяни, думаю, підуть саме цим шляхом. Путін здохне й режим упаде. Звичайно, хотілося б, щоб швидше, але це вже як вийде. Але люди залишаться, й пам'ять їхня почне грати з ними жарти. Вони раптом згадають, що «пережили режим» і «вистояли». Що «пройшли свій 37-й рік». І, може, навіть припишуть собі легку опозиційність буття.
Свій поствоєнний шлях чекає й нас. Нам дуже подобається думати, що в нас є якийсь особливий ген свободи, який відрізняє нас від росіян. Це не зовсім не так. Багато чого залежить від умов і часу. Заміни телевізійну різноголосицю єдиним марафоном; закрий парламент від людей і дай йому спокійно приймати те, що ніхто не розкритикує; делегуй повноваження людині, на яку не поширюється відповідальність і чия посада за статусом не вища за середньорядового клерка. І подивимося, що вийде: цензура, закритість і нелегітимність влади, корупція. А там і до однієї, єдино правильної думки, недалеко. Цей етап знаходиться практично поруч із однієї єдино правильною партією.
Безумовно, наш ген свободи/дух (можна називати це, як завгодно) у якийсь найкритичніший момент спрацьовує, й ми не допускаємо авторитарного режиму. Пасіонарії не допускають. Два Майдани — цьому підтвердження. Небесна сотня — цьому страшне свідчення. Але невміння будувати країну й бути включеними громадянськи між Майданами вже критично. Якщо врахувати ще й війну, то ми стоїмо в точці неповернення — або відбудемося, породжені заново, або впадемо від власної пасивности.
Тому для України теж критично важливо помічати, що відбувається всередині держави прямо зараз, примушуючи владу виправляти те, що вона має виправляти. Включаючи корупцію, авторитарні наміри, коли всі рішення, підмінивши уряд, приймає ОПУ тощо. Якщо ми допустимо чергове нагромадження проблем, країна просто може більше не втриматися.
Наше суспільство у своєму громадянському розвитку на порядок вище за російське. За останні десять років історично ми пережили набагато більше. І саме тому ми такі сильні у своєму зовнішньому прояві, борючись із агресором, але усе ще такі крихкі внутрішньо. Можна виграти війну, але програти країну.
Звичайно, зараз ми думаємо зовсім про інше. Негативні теоретичні сценарії поразки української демократії як один із результатів перемоги над рашистською автократією, виглядають вимушено й надумано. Нехай так і буде. Але. Як писав Ніцше: «Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом».
До речі, про Мандельштама. Офіційно його реабілітація відбулася тільки 2017 року. Вона була проведена на підставі рішення ради федерації РФ. Ще 2–3 роки і жодної реабілітації не було б. Заднім числом поета визнали б винним у скоєнні злочину, передбаченого ст. 207.3 КК РФ «Публічне поширення завідомо неправдивої інформації про використання збройних сил Російської Федерації, виконанні державними органами Російської Федерації своїх повноважень». І впаяли б років п'ять. Посмертно.
Більше статей Валерія Калниша читайте за посиланням.