Україна не має права не попросити запрошення на вступ до НАТО на липневому саміті – експерт

Незважаючи на те, що можливість запрошення України до НАТО вже на липневому саміті в Вільнюсі виглядає малореалістичною, у Києва насправді немає права на іншу позицію, пише директор Центру «Нова Європа» Альона Гетьманчук у статті «Україна - НАТО: у Вільнюсі мають бути виправлені помилки Будапешта та Бухареста».

Експертка наводить такі аргументи:

1. Не можна отримати те, чого ти формально не попросив. НАТО це стосується особливо. Українські дипломати й експерти, котрі давно і глибоко опікуються темою євроатлантичної інтеграції, добре знають, як доводилось неодноразово кусати лікті після того, коли спочатку окремі партнери просили Україну вголос навіть не озвучувати те чи інше питання як «токсичне», «нереалістичне» чи просто «нерелевантне», а потім здивовано казали: «Так ви ж цього не просили».
2. Україна не може підійти до Вільнюського саміту з менш амбітною метою, ніж окремі країни-члени НАТО, передусім господарі саміту - литовці, які вже де-факто почали кампанію в багатьох столицях за членство України в НАТО. Розмита позиція Києва ускладнювала їхню роботу, оскільки в столицях-скептиках завжди могли сказати: «Таж самі українці не просять запрошення і тимчасових безпекових гарантій». І з української столиці справді лунали розмиті фрази про потребу «політичного сигналу», прискорення «імплементації стратегічного курсу на інтеграцію», а не про запрошення до вступу загалом і вступних переговорів зокрема.
3. У НАТО немає жодних задокументованих обмежень, аби озвучити запрошення для країни, щодо якої ведеться військова агресія. Так, є відомий документ, який розтлумачує підходи Альянсу до розширення - Дослідження щодо розширення НАТО 1995 року. Це єдиний документ, у якому, зокрема, йдеться і про неможливість прийняття до НАТО країн, котрі мають етнічні чи зовнішні територіальні суперечки. Стосовно України принципово важливо не тільки те, що йдеться, взагалі-то, не про територіальну суперечку, а й про те, що навіть у цьому дослідженні чорним по білому зафіксовано: рішення щодо прийняття тієї чи іншої країни до НАТО приймаються на індивідуальній основі (on a case-by-case basis). Загалом, НАТО створене як повоєнний інструмент і розрахований для мирних часів. Відповідно, всі хвилі його розширення теж відбувались у мирний час, хоч і багато їх — у період холодної війни. Те, що в нього немає досвіду розширення у час, коли в євроатлантичному просторі знову панує війна, не означає, що такого розширення в принципі не повинно бути.
4. Україна, за великим рахунком, нічого не втрачає, коли поставить руба питання про запрошення у Вільнюсі. Швидше, вона може більше втратити, якщо не поставить це питання. Демонстративне ігнорування Києвом такого запиту може тлумачитися не просто як фактичне визнання за РФ права вето на розширення Альянсу і визнання того, що Путін почав війну щодо України саме через її бажання вступити до НАТО, а й сигналом про те, що питання майбутнього членства в НАТО може розглядатися в українській столиці як потенційний компроміс на потенційних переговорах із Кремлем.
5. Україна має сьогодні не лише моральне право просити запрошення на саміті: на відміну від буремного 2008-го, рівень взаємосумісності — і військової, і політичної — з країнами НАТО є набагато вищим, а в самій Україні існує повний і політичний, і суспільний консенсус щодо безальтернативності руху до Альянсу, чого не було напередодні Бухаресту і що активно використовували як один із ключових контраргументів проти ПДЧ для України тодішні топ-скептики, передусім Ангела Меркель.

Водночас, за словами Гетьманчук, ПДЧ, який намагаються нав’язати Україні – це замінник реального процесу вступу до НАТО, який може відтягнути наше членство на багато років. Необов’язковість ПДЧ для вступу в НАТО підтверджує, зокрема, те, що цього року без нього до альянсу вступила Фінляндія.