Щоб стати цілком «своїм» для «ближніх», треба їх захистити, невдавано впроваджувати європейське законодавство і очистити поле двосторонніх відносин.
Шлях України до Європи — це «шлях до свого дому», проголосив 9 лютого 2023 року у Європейському парламенті президент Володимир Зеленський. Він — не перший очільник держави, який говорить про Європу «наш дім». Однак йому першому випадає реальна можливість утілити мрію.
На перший погляд усе досить просто: отримавши в червні 2022 року авансом статус кандидата, для його закріплення маємо виконати сім загалом нескладних умов Європейської комісії, що Київ пообіцяв зробити за шість місяців. Виконання відчиняє двері до переговорного процесу про членство.
Зміст переговорів — поступова адаптація вітчизняного законодавства до сукупності правових актів Брюсселя (acquis communautaire) за 35 розділами, згрупованими у шість кластерів. Досягнення відповідності триватиме роками і на кожному етапі фіксується одноголосним рішенням усіх країн ЄС.
Рішення залежить від…
Згадані вище сім умов стосуються насамперед законодавчого закріплення верховенства права, боротьби проти корупції та забезпечення прав національних меншин, вони не виконані повністю й досі, але в уряді обіцяють встигнути до кінця весни. Чи так станеться і, отже, чи розпочинати переговори, висловиться кожна країна — і Нідерланди, і Кіпр, і Угорщина, і Естонія. І так само всі 27 держав дозволятимуть Україні (чи ні) крок за кроком рухатися до членства.
У Євросоюзі всі рівні, однак, залежно від теми, деякі трохи рівніші за інших. У стратегічних питаннях чутніший голос Франції та ФРН, в економічній та енергетичній безпеці — інтереси тих, хто життєво залежний від єдиного джерела, як, приміром, Греція від танкерних перевезень чи Словаччина від російської нафти. У випадку з Україною перше слово належатиме «експертам-українологам», країнам, які щоденно стикаються з її територією, економікою, громадянами, її проблемами й викликами. Словом, тим, кого називають Центральною і Південною Європою — нашим сусідам, Балтії, Балканам.
Саме ці дванадцять держав, за збігом обставин об’єднані у формат Тримор’я, мають діяти як наші лобісти на шляху до Брюсселя, а Київ відповідно повинен стати «своїм» для їхніх столиць.
Коли саме відчується, що ми «свої», кожна держава вирішуватиме самостійно. Враховуючи політичне порозуміння, історію відносин, глибину економічної взаємозалежності, взаємини між соціумами/громадянськими спільнотами, а не лише товарообіг.
Перебіг воєнних подій, звитяга Збройних сил України — першочерговий фактор оцінки. Йдемо в успішний наступ — зростають позитивні очікування щодо закінчення бойових дій, повертаються біженці, відроджується економіка, знижуються безпекові ризики, а отже зростає вага України в очах кожної держави ЄС. Чим ближча вона до наших кордонів — тим цей фактор важливіший.
Другий фактор — якість виконання вимог для набуття повноправного кандидатства (своєрідну полегшену версію так званих копенгагенських критеріїв), що відкриває шлях до переговорного процесу. Всі держави-члени живуть за єдиними правилами в рамках згаданого acquis communautaire. В Україні багато що відмінне або дуже відмінне. Якусь частину acquis ми вже імплементували в процесі виконання Угоди про асоціацію (УА), починаючи від 2014 року. Верховна Рада приймала відповідне законодавство, Кабінет міністрів у разі потреби доповнював його підзаконними актами, Європейська служба зовнішніх справ та представництво ЄС у Києві відстежували і процес, і результати у практичному житті.
На початок 2023 року Україна, за оцінками уряду, виконала майже 80% зобов'язань за УА. Однак там визнають, що вимоги до кандидата — «це абсолютно інша якість, але й інший обсяг завдань та відповідальності, який навіть не в десятки, а в сотні разів перевершує все, що ми робили досі в межах Угоди». Дванадцятеро оцінювачів не хочуть відчувати дискомфорт при перетині кордону з Україною. Ні в захисті інвестицій, ні в якості доріг, ні в особистій безпеці.
Сьогодні різниця відчутна, подекуди — разюча. Згадується оповідь пенсіонерки Оксани Яковець про те, якими непомірними поборами супроводжувалося її перебування з переломом ноги в українській лікарні: свого часу це реально приголомшило десятки тисяч наших співвітчизників. А йшлося ж не про глухе село, а про «просунутий» зразковий Львів! Історії цій — півтора року. Відтоді про схожі випадки написали і пишуть ще сотні й сотні пацієнтів. По суті йдеться про системне хабарництво в медичній системі країни. Нічого схожого не трапиться у випадку хвороби чи травми з громадянами країн Тримор’я, як і з українцями в статусі тимчасового захисту в них у гостях. І не лише у випещеній Австрії, а й у менш заможній Румунії. Підтверджено багатьма дописами в соціальних мережах.
Не менш гучна інша, свіжіша історія — про захмарну суму, яку вимагали в Україні від турецького виробника безпілотників «Байрактар» за підключення до енергосистеми. Як з’ясувалося, аналогічні проблеми є «нормою» і для вітчизняних, і для іноземних інвесторів. Отже, і для громадянина, і для бізнесмена з країн ЄС ми сьогодні чужі. І коли далекий від нас португальський експерт поцікавиться станом справ в Україні у близького нам болгарина, той дасть невтішну відповідь.
Прикладів, коли ми як економіка, правова система, громадянське суспільство не вписуємося в нинішній ЄС, можна навести безліч. Правда, є кому допомогти. Мільйони тимчасових українських емігрантів, які повертатимуться після перемоги додому, вже знають, що саме треба змінити, і напевне активно цим займатимуться. На жаль, без сприяння влади справа затягнеться. Брюссель не чекатиме.
Цей особливий третій фактор
Третій фактор, що визначатиме ставлення оцінювачів, — «індивідуальні», тобто двосторонні відносини Києва з кожним із них. Хоч як дивно це констатувати, але у цьому питанні українське суспільство чомусь вважає себе експертом і суддею. Скільки вказівок, порад і вимог на адресу дипломатів, як поводитися з кожною конкретною державою, доводиться бачити в соціальних мережах і чути в ток-шоу! Відома приказка: громадяни краще за фахівців розуміються на футболі, архітектурі та зовнішній політиці. В Україні вона справедлива на 100%! Насправді в міждержавних відносинах здебільшого звертають увагу на поверхневе, бо не обізнані з деталями.
Сьогодні практично безхмарними виглядають відносини України та, приміром Латвії. Ця держава — серед чемпіонів допомоги в політичній підтримці, у лікуванні наших бійців, у відстоюванні українських запитів у міжнародних організаціях. Але фахівцям відомо, що роками тамтешні банківські установи слугували «пральними машинами» для відмивання корупційних здобутків, а серед найактивніших клієнтів були шахраї з України. Залишив тут свої сліди український «Приват», не обійшлося і без «рускіх». А це — тема для майбутніх глибоких перевірок брюссельськими фінансистами, яка може попсувати нерви громадянам і регуляторам обох держав.
Уже стало штампом іменувати Польщу «адвокатом України» — чи йдеться про вступ до ЄС або НАТО, чи на будь-яких міжнародних майданчиках. Під час останнього візиту до Варшави президент Зеленський і президент Дуда оголосили наші країни братніми. Заговорили про «зникнення» кордонів. Порівняли українсько-польське зближення з франко-німецьким примиренням, цим хребтом європейської інтеграції. Але недавні страйки польських аграріїв щодо «українського зернового демпінгу» продемонстрували, яким небезпечним може бути оте «безкордоння» в економічній площині, якщо воно віддається на самоплив. Відомо також, що не лише український аграрний експорт може викликати стурбованість сусідів: йдеться і про промисловість, і про комп’ютерні технології.
Є свої загрози для україно-польського двостороннього руху і в духовній сфері. Адже історичні суперечки між Києвом та Варшавою ще остаточно не залагоджені. Авжеж, практично знайдено порозуміння щодо операції «Вісла». Натомість те, що в Польщі відоме як «волинська різанина», досі лежить кривавою плямою на двосторонніх зв'язках. І це лише одне з питань, яке може виявитися перепоною на шляху до Брюсселю.
Європейська інтеграція, серед іншого, базується на солідарності. Це позитивне явище несподівано показало Україні свої гострі зуби. Слідом за Польщею протестувати проти «українського аграрного демпінгу» солідарно взялися румуни і болгари.
Угорщина сьогодні висуває безпідставні вимоги змінити «несправедливе» українське мовне законодавство, про що безугавно інформує всі країни ЄС. Інші держави, чиї національні меншини живуть у нашій країні, ставляться до цієї теми конструктивніше, не в останню чергу через війну. Чи не зміниться їхня позиція, коли ми переможемо й настане мир? І йдеться не лише про сусідів: в Україні мешкають і болгари, є чеські села, на Донеччині були (і, сподіваємося, залишилися) великі поселення греків.
Серед 12 країн Тримор’я є одна особлива — Австрія. Її, мабуть, як жодну іншу європейську столицю, полюбляють громадяни України — прибічники «руского міра», втікачі від повісток та й прямі зрадники. Символічно, що саме в австрійській столиці ще з 2014 року (!) ховається від американського правосуддя звинувачений у масштабній корупції Дмитро Фірташ. І він, і сотні інших з того ж тіста, багато розповіли про українські політичні, економічні та правові реалії місцевим юристам. Ці знання перетворяться на запитання, які Відень ставитиме Києву під час євроінтеграції. Одне слово, у нас знайдеться «скелет у шафі», мабуть, для кожного партнера, і що ближчий партнер, то небезпечніший «скелет». Чи можна їх якось позбутися?
Чистити шафу вже зараз!
Мабуть це найкраща порада, бо жодні щирі двосторонні відносини сьогодні не слугуватимуть перепусткою до Брюсселя завтра. Тим більше що ставлення країн-«українологів» до Києва не залишатиметься статичним. Наприклад вибори, які відбудуться восени у Словаччині, де нині правує надзвичайно активний у допомозі Україні уряд, можуть змінити розклад сил на протилежний . Отже необхідно скористатися сприятливою атмосферою і зробити так, щоб і за негативного сценарію українці залишилися для Братислави «своїми». Перетрушувати скелети лячно й неприємно. Але в столицях країн ЄС такі дії палко підтримують. Владу, яка не боїться не лише засудити попередників (а це так по-українськи!), а й визнати власні помилки, починають сприймати як «свою». Бо саме це, а не лише вибори, є хребтом демократичного устрою і обов'язковою умовою для членства.
Як зробити процес ефективним, а результат — незворотним?
Насамперед — не економити на інформаційній роботі. Представництва Українського інституту (УІ) мають відкритися в усіх найбільших столицях країн Тримор’я. Хоч би яким потужним був УІ, він не охопить усе населення країни перебування. Натомість це під силу численним українським тимчасовим емігрантам, які знаходяться саме в цих державах, ближче до рідних кордонів. Залучивши дипломатичну службу, УІ, в контакті з українськими соціальними, релігійними, мистецькими, допомоговими організаціями, дійде і до місцевої державної влади, і до громадянського суспільства. Мета — відчути больові точки двосторонньої проблематики та знайти ліки.
Другий обов'язковий компонент — розмови з місцевим бізнесом, які повинні вести їхні українські колеги. Підключати торговельні палати, асоціації виробників, інвесторів. Третє, але не останнє, — місцеві влади. Зв’язки українських областей, міст, районів, громад із близькими закордонними партнерами широкі й продуктивні. Із кожним випадком, коли якась частка української території ставатиме «своєю» для іноземних колег, розширюватиметься уявлення про українців як «своїх».
…Створюючи свого часу посаду віцепрем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, в уряді розуміли, що для ефективної роботи потрібен апарат, який назвали офісом. Уявлення про його мінімальні масштаби приходить лише зараз. А ми тільки на початку шляху.