Упродовж останніх двох років Братислава була одним із найнадійніших союзників Києва. Словаччина за часів прем’єрів Едуарда Геґера та Людовіта Одора постачала Україні зброю, надавала гуманітарну допомогу біженцям, Східна Словаччина була важливим логістичним вузлом у транспортуванні між Україною та ЄС і НАТО. Втім, унаслідок дострокових виборів, що відбулися 30 вересня, до влади повернувся Роберт Фіцо, який під час кампанії обіцяв припинити військову та політичну допомогу Україні й справді змінив курс своєї держави на більш проросійський. Для України це нова й небезпечна ситуація, оскільки на стратегічно важливих західних кордонах є тепер не лише проросійська Угорщина Віктора Орбана, а й іще одна держава, яка великою мірою обрала курс на зближення з Москвою.
Чим це загрожує, бачимо на польсько-українському кордоні, де за місяць по тому, як Роберт Фіцо повернувся до влади, спалахнув протест польських перевізників. До протесту долучилися також словацькі та угорські автоперевізники. Так Україна опинилася в ситуації транспортної та логістичної блокади: її морські порти фактично не працюють (окрім трьох дунайських), на західних кордонах — блокада дорожнього транспорту, авіація теж не працює.
Так навряд чи було б, якби результат словацьких виборів виявився дещо іншим. Лише зараз багатьом стало очевидно, що роль добрих словацько-українських відносин набагато більша, ніж це могло здаватися на перший погляд, а Словаччина попри свої невеликі розміри таки має для України стратегічне значення.
Чому словаки прихильні до Росії і що з цим можна зробити
Почнімо з прояснення, чому в словацькому суспільстві таким високим є розуміння політики Путіна та симпатія до Росії. Тут є два чинники: історичні передумови та російська пропаганда.
Щодо словацької історії, то вона геть інша, ніж історичний досвід сусідньої Польщі, яка протягом століть боролася проти Росії.
В XIX столітті, коли в Європі розпочалося національне відродження, словаки теж усвідомили потребу у власній слов’янській самостійності, а головним ворогом став дедалі більш експансивний Будапешт, який обмежував права мовних і етнічних меншин в угорській частині монархії Габсбургів, тобто також і в словацьких землях.
Саме тому словаки шукали тоді підтримки в далекій Москві, яку ідеалізували в національних творах. Не здобули її, але тодішня проросійська творчість національних поетів (Людовіта Штура та інших) донині є основою навчання рідної мови та культури в словацьких школах. До речі, словацькі ліберали тепер критикують цей канон шкільних книжок, звертаючи увагу на той факт, що романтичні сподівання словацьких класиків ХІХ століття не виправдались і нічого словакам не принесли, що було очевидним навіть у тодішні часи. Протягом останніх місяців багато словацьких прозахідних інтелектуалів, громадських діячів і журналістів відверто писали про необхідність змінити словацьку історичну, культурну та шкільну політику як причину словацького русофільства.
У словаків із радянських часів була симпатія до «високої» російської культури — опери, балету, Пушкіна, архітектури Москви та Петербурга, а також до російської мови, яку вони сприйняли позитивніше, ніж поляки. Однак важко ображатися на словаків за їхню симпатію до російської мови та культури, коли російськомовними або двомовними були й самі українці, навіть у Києві. Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну, пересічні словаки, також і відносно проросійські, приймали в себе українських біженців, ставали волонтерами. Мешканці Східної Словаччини й далі відвідують Ужгород і Мукачеве, й ці транскордонні відносини позбавлені конфліктів.
Росія, втім, уже 30 років поспіль веде різні пропагандистські кампанії й підтримує проросійські організації у Словаччині. Найчастіше в словаків можна спостерігати змішане ставлення, наприклад, «я за мир, люблю українців, але також люблю росіян; війна — це дуже погано, й наша сім’я прийняла українських біженців, але одна з причин війни — це Америка; шкода, що потерпають звичайні люди, прості українці, яких ми прийняли, ні в чому не винні». Успіхом російської пропаганди є саме ці нюанси, створення у словаків таких проміжних позицій: «ми прийняли українських біженців і підтримуємо Україну, АЛЕ...».
Словаччина — країна невелика, лише 5,3 мільйона людей, тож на виборах голосують приблизно два мільйони, які розділяються на два табори — умовно прозахідний та умовно проросійський. Достатньо за допомогою пропаганди схилити до відносно проросійських позицій лише 200 тисяч словаків, аби завдяки ним переміг Фіцо чи інший проросійський кандидат. Тут ключовими є саме слова «відносно» й «умовно», оскільки схильність до Росії чи певне розуміння російських позицій не є найважливішою темою, якою живуть словаки.
Водночас Україна не чинила й не чинить адекватної протидії. Київ міг і має активно діяти в Словаччині для створення позитивного іміджу України, Закарпаття, Ужгорода й Мукачева, українських Карпат, спільного Дунаю. Міг проводити такі культурні акції насамперед у словацьких селах і містечках, і їх зустріли б дуже позитивно. На це потрібно багато коштів? Так. Але менше, ніж Україна втратила, відмовляючись від такої культурної політики й віддаючи тут інформпростір Росії.
Найважливіші завдання
Новий-старий прем’єр Роберт Фіцо, який обіцяв припинення військової та політичної допомоги Україні, — політичний прагматик і технократ. Те ж саме можна сказати про впливових політиків його партії «Смер» і коаліційного «Гласу». Саме зосередження на технічних, інфраструктурних темах — таких як автобан Кошице—Ужгород, судноплавство на Дунаї чи нові пункти пропуску й нова залізниця — можуть стати підставою для нового початку у відносинах Києва та Братислави. Тим більше, що навіть якщо проросійська частина словацького суспільства, особливо зі сходу країни, повторює російську пропаганду стосовно Києва, водночас вона позитивно сприймає всілякі інфраструктурні проєкти на словацько-українському кордоні, а запуск прямих поїздів Кошице—Ужгород підтримає навіть найбільший прихильник «русского міра» в Словаччині.
Водночас ці інфраструктурні й транспортні проєкти можуть стати платформою для подальших змін у політичних відносинах і зміни ставлення словацького суспільства до України та українців.
Роберт Фіцо може мати політичний інтерес, аби протягом цієї каденції нарешті здійснити те, чого всі реально очікують по обидва боки україно-словацького кордону.
По-перше, це відкриття принаймні трьох нових дорожніх пунктів пропуску на спільному кордоні. Один із них — це контрольний пункт на майбутньому автобані Кошице—Ужгород. Наступні — це пункти пропуску Улич—Забрідь на північ від Ужгорода та Чиєрна-над-Тісоу—Соломоново біля Чопа.
По-друге, це успішне завершення процесу створення та відкриття інфраструктури для пішого перетину кордону в пункті пропуску Ужгород—Вишнє Нємецьке. Його мали відкрити ще 2017 року, словаки побудували свою частину інфраструктури, Україна отримала європейський кредит на свою частину, але справу не було завершено через корупційний скандал. Якщо в Братиславі говорять про Україну як про ненадійного корумпованого партнера, то зокрема й завдяки цьому прикладу. Позитивне завершення цього проєкту є необхідністю, якщо хочемо будувати дружні відносини та репутацію «нової України», яка порвала з корупційним минулим.
По-третє, це автобан Кошице—Ужгород. Це частина головного автобану Словаччини D1 Австрія—Братислава—Жиліна—Попрад—Кошице—Україна. Протягом багатьох років про автобан D1 говорили тільки як про трасу Братислава—Кошице, ніхто не вірив у швидку реалізацію відтинку на схід від Кошице. Це змінилося лише протягом останніх місяців, за правління прем’єра Едуарда Геґера. На початку й навесні 2023 року відбулися інтенсивні словацько-українські консультації, були укладені домовленості, визначено конкретну трасу автобану та пункт, у якому він перетне кордон. Словаки почали перші конкретні роботи і, що цікаво, автобан будують, починаючи з українського кордону на захід у напрямку Кошице, а не навпаки, що є досить революційним рішенням і своєрідним «подарунком» для України. Роль Києва — показати Братиславі, але водночас і всій Європі, що попри війну Україна здатна швидко й без корупційних проблем реалізовувати стратегічні міжнародні інфраструктурні проєкти. Йдеться про будівництво лише декількох кілометрів автобану на південних околицях Ужгорода. Небагато, з європейським фінансуванням, але надаючи цьому проєкту пріоритет, можна показати всьому ЄС прорив і успіх.
По-четверте, розвиток залізничного сполучення. Реалізовано успішний проєкт — євроколію до Мукачева та прямі пасажирські сполучення Кошице—Мукачеве. Чудово! Але потрібно ще зробити пряме сполучення з Ужгородом. Україна може прокласти євроколію між Чопом та Ужгородом, і завдяки цьому маршрут словацьких поїздів Братислава—Кошице можна буде в деяких випадках продовжити до столиці Закарпаття. А також створити прямі потяги Ужгород—Кошице—Братислава—Відень. Україна потребує таких успішних проєктів, має вже в них досвід (Кошице—Мукачеве та Будапешт—Мукачеве), має підтримку ЄС у їх фінансуванні та, що, можливо, найважливіше, — потенційну підтримку в цьому Роберта Фіцо.
І насамкінець — водний транспорт на Дунаї. Після 24 лютого 2022 року українські порти на Чорному морі заблоковано й транспорт великою мірою перейшов на дунайські порти — Ізмаїл, Рені та Вилкове (Усть-Дунайськ). Словаччина має два великі порти на Дунаї — Братиславу й Комарно, а також підприємство «Словацьке пароплавство та порти». Що цікаво, це пароплавство та дунайські порти великою мірою належать словацьким олігархам, близьким до «Смеру» Роберта Фіцо. Водночас порти Братислава й Комарно об’єктивно мають добре розташування в Середньому Дунаї й можуть відіграти велику роль у транзиті й торгівлі між Україною та Європою. Дунайське судноплавство може багато що змінити, тим паче, що угорські дунайські порти є для словацьких конкурентами. Це одна з найцікавіших тем майбутніх словацько-українських ділових відносин, які після перемоги Роберта Фіцо парадоксально отримали небачену раніше перспективу.