Минулого місяця, коли Володимир Зеленський виступив із несподіваною промовою на спільній сесії Конгресу — це була його перша поїздка за межі охопленої війною України після 24 лютого — члени Палати представників і Сенату підтримали націю та її лідера. Це був один з відносно рідкісних моментів одностайності республіканців та демократів.
«Постійна підтримка України — це популярна мейнстрімна точка зору, яка охоплює весь ідеологічний спектр», — заявив лідер меншості в Сенаті Мітч Макконнелл. Здебільшого він мав рацію. Але не зовсім. Так починається стаття американського видання POLITICO про історичні паралелі між сучасною Україною та Британією часів Другої світової війни.
Республіканець Томас Массі від Кентуккі та сенатор Джош Хоулі від Міссурі пропустили промову. Інші, зокрема представники Метт Гетц , Лорен Боберт , Ендрю Клайд , Даяна Харшбаргер , Уоррен Девідсон , Майкл Клауд і Джим Джордан , були присутні, але сиділи склавши руки, явно відмовляючись приєднатись до всіх, встати та аплодувати.
Ці члени Конгресу представляють зростаючу кількість виборців-республіканців, які тяжіють до проросійської та антиукраїнської позиції, що повторюється в деяких ЗМІ, наприклад, Fox News. Опитування CBS/YouGov у листопаді показало, що лише 55 відсотків виборців Республіканської партії підтримують продовження військової допомоги Україні, порівняно з 80 відсотками минулого березня. Лише 50 відсотків підтримують економічну допомогу, порівняно з 74 відсотками.
Коли цьогорічні асигнування на військову та економічну допомогу Україні закінчаться, як Конгрес ухвалить наступний пакет допомоги?
Все це ставить Джо Байдена в безвихідь. Якщо хтось вірить, як і президент і більшість членів Конгресу, що Україна є оплотом Заходу проти російської агресії, як забезпечити, щоб Зеленський і його уряд були оснащені технікою, необхідною для ведення війни?
Це не нова дилема. Це схоже на те, з чим зіткнувся Франклін Д. Рузвельт наприкінці 1930-х років, коли ізоляціоністи в Конгресі мали достатню кількість, щоб заблокувати військову допомогу Британії, яка постала перед загрозою німецького вторгнення. Тоді, як і зараз, президент був змушений вдатися до хитрих обхідних шляхів, щоб переконатися, що Великобританія мала ресурси для самооборони. Креативність Рузвельта на службі допомоги західному союзнику у захисті демократії є важливим уроком для Байдена.
Коли нацистсько-фашистські уряди в Німеччині та Італії озброїлися для того, що, на думку багатьох спостерігачів, вело до неминучого конфліктом по всій Європі, і коли в Іспанії спалахнула громадянська війна між прихильниками обраного уряду та силами генерала Франциско Франко, Конгрес США ухвалив ряд актів про нейтралітет , які забороняли уряду США та приватним громадянам надавати «зброю, боєприпаси та знаряддя війни» іноземним воюючим сторонам. Рузвельт спочатку виступав проти закону, але поступився політичною реальністю. Переважна більшість населення країни виступала проти втягування в зовнішні війни, і Рузвельту потрібна була постійна підтримка Конгресу, щоб просувати свої внутрішні плани.
Але Рузвельт твердо вірив, що найкращий спосіб уберегти Америку від війни — забезпечити її союзникам у Європі можливість протистояти Німеччині та Італії. Тому він застосував низку хитрих маневрів, деякі з яких були більш або менш законними: щоб забезпечити Велику Британію зброєю.
Перший гамбіт президента полягав у тому, щоб переконати Конгрес у 1937 році включити положення до повторного дозволу Закону про нейтралітет. За винятком зброї, яка все ще була суворо заборонена, іноземні воюючі сторони могли купувати товари, які можна було використовувати у війні, за умови, що вони платили за їх покупку готівкою (кредит не дозволено) і транспортували їх на власних кораблях. За допомогою цього механізму Британія змогла придбати життєво важливі військові матеріали. У 1939 році Рузвельт зумів переконати Конгрес скасувати заборону на зброю, якщо країна-покупець платила наперед і брала на себе ризик переміщення товарів.
Далі, навесні 1940 року, Рузвельт витіснив двох непокірних членів кабінету, які чинили опір його зусиллям забезпечити британців: військового міністра Гаррі Вудринга та міністра військово-морських сил Чарльза Едісона. Вудрінг, палкий ізоляціоніст із Канзасу, чинив опір благанням президента знайти якусь правову основу для передачі озброєння Британії. Так робив і Едісон, який наполегливо казав ФДР (Франклін Д. Рузвельт – ред.), що адвокат військово-морського судді вважає його накази незаконними. «Забудьте про це і зробіть те, що я вам сказав», — різко відповів Рузвельт перед тим, як нарешті вирішив замінити обох. Згодом адміністрація оголосила величезний склад військового матеріалу «надлишковим» і наказала армії та флоту позбутися його. Того червня 600 вантажних вагонів перевезли польові гармати, кулемети та десятки тисяч патронів на британські кораблі.
Восени 1940 року, у розпал своєї третьої президентської кампанії, Рузвельт оголосив про угоду, згідно з якою США фактично обміняли низку військових кораблів, яких відчайдушно потребував прем’єр-міністр Вінстон Черчилль, в обмін на дві британські військово-морські бази в Ньюфаундленді та Бермудські острови, йшлося також про оренду на 99 років кількох інших баз, які США точно не були потрібні. Чи порушувала угода Закон про нейтралітет, було питанням. Президенту пощастило, що йому ніколи не доводилося відстоювати це в суді. Більше того, Рузвельт зміг подати торгівлю як важливий захід для зміцнення обороноздатності Америки. Країна, яка відчайдушно хотіла залишитися осторонь конфлікту, що виникав, погодилася з цим аргументом. Хоча він хвилювався, що його «можуть оголосити про імпічмент» за обхід Конгресу.
Останній гамбіт Рузвельта полягав у тому, щоб попросити Конгрес прийняти закон про «ленд-ліз», який би дозволив США позичати військову техніку Великобританії так само, як люди сьогодні орендують автомобіль, з можливістю придбати його відразу після закінчення терміну оренди. Сенатор Роберт Тафт, ізоляціоніст з Огайо, зазначив, що «позика військового спорядження — це хороша угода, як позика жувальної гумки. Ти не схочеш її назад». Перший комітет «Америка» з меншою веселістю попереджав, що ця пропозиція обов’язково втягне Сполучені Штати у війну, жертви якої перевищать ті, що були під час Першої світової війни. Громадськість була безнадійно розділена — сама з собою . Опитування показали, що 88 відсотків респондентів були проти вступу у війну, але 60 відсотків хотіли допомогти Великобританії перемогти.
У грудні 1940 року, після перемоги на осінніх виборах і після настільки необхідного перепочинку — президент сформулював проблему в термінах, зрозумілих звичайним виборцям.
«Припустімо, що будинок мого сусіда загорівся, — почав він, — і я маю відрізок садового шланга на відстані чотирьохсот чи п’ятисот футів. Якщо він зможе взяти мій садовий шланг і підключити його до свого гідранта, я можу допомогти йому загасити пожежу. Тепер що мені робити? Я не кажу йому перед цією операцією: «Сусід, мій садовий шланг коштував мені 15 доларів; ви повинні заплатити мені за це 15 доларів». Яка транзакція відбувається? Я не хочу 15 доларів — я хочу повернути свій садовий шланг після того, як пожежа погасне. добре Якщо він пройде крізь вогонь добре, цілий, без будь-яких пошкоджень, він повертає його мені і дуже дякує за використання. Але припустімо, що він розбитий — діри в ньому — під час пожежі; ми не повинні мати занадто багато формальностей щодо цього, але я кажу йому: «Я був радий позичити вам цей шланг; Я бачу, що більше не можу ним користуватися, він увесь розбитий». Він каже, «Скільки там було футів?» Я кажу йому: «Це було 150 футів». Він каже: «Добре, я заміню». Тепер, якщо мені повернуть гарний садовий шланг, я буду в достатньо радий».
Місяцем пізніше Рузвельт виступив із першою за кілька місяців бесідою. Він сказав американському народу, що якщо Британія впаде під вплив Німеччини, вони будуть змушені жити в «нову і жахливу еру, в якій всім світом, включаючи нашу півкулю, керуватимуть загрозами грубої сили». Єдиний спосіб уберегти Америку від війни полягав у тому, щоб Британія могла самостійно запобігти Німеччині та Італії, від імені всіх вільних націй.
Конгрес прийняв закон про ленд-ліз із достатньою перевагою, хоча 40 відсотків Палати представників і одна третина Сенату проголосували проти.