Американська злість на іноземного демона рідко коли була настільки потужна, як нинішня зацикленість на Владімірі Путіні. Він Мао Цзедун чи Фідель Кастро нашого часу, наш Каддафі, Садам чи Хомейні, злий і, можливо, божевільний тиран, який уособлює все, що ми ненавидимо і боїмось. Про це пише Politico.
Після вторгнення в Україну багато хто переконаний, що миру в світі не буде до тих пір, поки Путін живий і при владі. Лишається зробити лише маленький крок в бажанні, щоб його «пришили», — як сказав Дуайт Ейзенхауер, коли наказав вбити Фіделя Кастро в 1960 році.
«Чи знайдеться в Росії свій Брут? Чи є в російській армії більш успішна версія Клауса Штауффенберга? Все це закінчиться лише тоді, коли хтось в Росії прибере його», — сказав нещодавно сенатор Ліндсі Грем.
У деяких колах заклики вбити іноземного лідера з боку помітного політика можуть вважатися нерозсудливими. Однак, Грем лише висловив публічно те, що деякі колеги говорять в приватному порядку. Логіка проста. Якщо Путін — це проблема, тоді треба «знищити» Путіна. І проблема зникне. Такі відкриті заклики до політичного вбивства — рідкість. Ведучий Fox News Шон Ханіті швидко підхопив ініціативу, стверджуючи: «Якщо відрізати голову змії, то вся змія гине. Просто зараз ця змія — це Владімір Путін». Інші висловлювалися не так відверто у своїх побажання смерті чи повалення російського президента. Коли у прессекретаря прем’єр-міністра Великої Британії стався припадок відвертості й вона визнала, що санкції покликані повалити режим Путіна, вона швидко взяла слова назад і виправилася. Разом з тим, коли сенатори включно з Гремом, Корі Букером, Марко Рубіо й Емі Клобахер спільно просувають резолюцію, звинувачуючи Росію в «кричущому акті агресії й інших звірствах, які досягають рівня злочинів проти людства і воєнних злочинів», вони точно чіпляють мішень на путінські груди.
Разом з тим, дві помилки підривають аргумент на користь смерті Путіна. По-перше, не факт, що інший російський лідер захоче домовлятися про виведення військ з України. Ніхто з тих, хто сподівається отримати владу в Москві, ніколи не погодиться на вступ України в НАТО чи присутність західних військ на українській території. Будь-який російський президент, який погодиться на таке, зіштовхнеться зі звинуваченнями, що він ставить свою країну під смертельну небезпеку. І його швидко усунуть. Другий і більш яскравий аргумент проти вбивства іноземних лідерів — це поганий досвід в цьому полі в минулому.
«Ми робили багато спроб. Часто зазнавали невдачі, але навіть коли здавалося, що здобули успіх, довгострокові наслідки виявлялися жахливими. Наказ з Овального кабінету вбити іноземного лідера не зламає табу. Це буде лише остання з цілої серії від початку програшних помилок», — йдеться в статі.
Наскільки відомо, Дуайт Ейзенхауер був першим президентом США, хто віддав такий наказ. Він почав з прем’єр-міністра Китаю Чжоу Енлая. В 1950-х всі у Вашингтоні вважали «червоних китайців» маніакальними фанатиками, які прагнуть завоювати світ. Коли Чжоу оголосив у 1955 році про поїздку в Індонезію на переломну зустріч з лідерами країн Азії й Африки, в ЦРУ вирішили, що це хороший шанс його вбити. Чжоу найняв чартерний рейс Air India для своєї поїздки в індонезійський Бандунг. Літак вибухнув посеред неба. Загинули 16 пасажирів. Але Чжоу не було на борту. Китай назвав це «вбивством, організованим спецслужбами США».
Коли Чжоу безпечно прибув в Індонезію іншим рейсом, директор ЦРУ Аллен Даллс вирішив спробувати ще раз. Він наказав голові хімічного підрозділу спецслужби Сідні Готтлібу підготувати отруту. Готтліб створив речовину, яка повинна була вбити Чжоу за 48 годин. Її мали підлити в тарілку з рисом для китайського чиновника. Вважалося, що він повинен був померти після повернення в Китай. Це дозволило б американцям заперечувати причетність. План скасували в останній момент, коли генерал Лучіан Траскотт-молодший, який обіймав посаду заступника директора ЦРУ, дізнався про нього й був дуже розлючений. Боячись, що причетність управління буде розкрите, він «виступив проти Даллса і змусив його скасувати операцію».
Готтліб знищив усі свої файли перед звільненням з ЦРУ в 1973 році. В результаті жодні деталі щодо Чжоу Енлая не були розсекречені. В ЦРУ діяла жорстка політика ніколи не організовувати замахи на іноземних лідерів без схвалення президента. Докази вказують на Ейзенхауера більш прямо в інших історіях. Влітку 1960 року він був одержимий політичними вбивствами. Його головною мішенню був демон, який не полишає думки американських лідерів навіть зараз, після своєї смерті — Фідель Кастро. 13 травня 1960 року, отримавши звіт Аллена Даллса, він наказав «пришити» Кастро.
«В той історичний період це мало очевидний сенс. Ейзенхауер за широкою усмішкою був жорстким чоловіком», — говорив тогочасний голова ЦРУ з таємних операцій Річард Бісселл.
Наказ Ейзенхауера дав початок дикій низці замахів. За більш ніж три роки планувальники ЦРУ розглядали різні сценарії, які варіювалися від снайперського пострілу до вибуху морської мушлі. Найскладніші з них включали токсичні речовини чи пристрої, розроблені Сідні Готтлібом. Серед них, згідно зі звітом Сенату, були «пігулки з отрутою, отруйні ручки, смертельні бактеріальні порошки й інші пристрої за межами уяви».
Очікуючи новин про успіх замаху на Кастро, які так і не з’явилися, Ейзенхауер віддавав накази щодо інших вбивств. Серед його жертв були Патріс Лумумба, зухвалий націоналіст, який став прем'єр-міністром Конго в травні 1960 року. Ейзенхауер боявся, що Лумумба створить проблеми для Заходу в великій африканській країні, багатій на корисні копалини. 8 серпня 1960 року Аллен Даллс отримав повідомлення від голови відділення ЦРУ в Конго Ларрі Девліна.
«Посольство і відділення переконані, що Конго переживає класичні комуністичні спроби захопити уряд. Антизахідні сили швидко посилюють свою владу в Конго, а це означає, що лишається мало часу для дій, щоб уникнути появи ще однієї Куби», — йшлося в повідомленні, яке Даллс заніс в Овальний кабінет.
З 11:10 до 11:23 того ранку, згідно з офіційним календарем Ейзенхауера, тривала зустріч президента з Даллсом й іншими керівниками ЦРУ. Вислухавши доповідь, яку занотував стенографіст, президент «повернувся до Даллса й сказав щось про те, що Лумумбу потрібно знищити. Запанувала мертва тиша на приблизно 15 секунд, а потім зустріч продовжилася». Розслідувачі Сенату пізніше зафіксували цей момент як точку, коли Ейзенхауер «легковажно» наказав вбити Лумумбу. Що президент США робив після того, як віддав цей наказ? Ейзенхауер позував на фото з послом Еквадора, обідав, а потім вирушив у Бетесду, щоб після обіду пограти в гольф у клубі Burning Tree.
Через кілька тижнів після того Девлін отримав повідомлення від штаб-квартири ЦРУ про прибуття офіцера, який назве себе «Джо з Парижу». Коли офіцер прибув, Девлін впізнав його. Це був Сідні Готтліб, автор отрут для ЦРУ. Готтліб передав йому пакет, в якому були флакони з рідким ботуліном і наказав використати їх для вбивства Лумумби.
«Господи! Хто авторизував цю операцію?» — вигукнув Девлін.
«Президент Ейзенхауер. Я не був там, коли він це схвалив. Але Дік Бісселл сказав, що Ейзенхауер хотів, щоб Лумумбу усунули», — відповів Готтліб, додавши, — «З цією речовиною ніхто ніколи не зможе дізнатися, що Лумумбу вбили».
Девлін зміг організувати переворот, під час якого Лумумбу повалили, але не вбили. Він залишався надзвичайно популярним як вдома, так і за кордоном. Спроби Девліна проникнути в охорону африканського лідера й отруїти його провалилися. Не спрацювала навіть спроба підкласти йому тюбик отруєної зубної пасти. Але Аллен Даллс не здавався.
«Ми готові надати будь-яку підтримку задля позбавлення Лумумби будь-якої можливості повернутися на посаду в уряді», — писав він в повідомленні.
В якийсь момент Девлін і його офіцери розглядали можливість збройної операції для захоплення африканського лідера. А потім вони запитали, чи можна «знайти снайпера з потужною гвинтівкою іноземного виробництва».
«Полювання йде добре, коли світло правильне», — зауважив один з офіцерів ЦРУ в повідомленні до штаб-квартири.
Отрута ЦРУ так і залишилася не використаною. Але Девлін знайшов інший спосіб виконати завдання. 27 листопада Лумумба втік з дому, де його під вартою тримали сили Конго й ООН. Девлін вирішив знайти й схопити його. Його ключовими партнерами були офіцери розвідки Бельгії, колишньої колоніальної держави, яка збагатилася, експлуатуючи природні ресурси Конго. Разом вони вистежили Лумумбу, схопили й катували його, а потім передали найбільш запеклим місцевим ворогам. Конголезький загін стратив його під пильним оком бельгійців. Американців на місці не було.
Через багато років в інтерв’ю Аллена Даллса запитали, чи він жалкує про всі ці операції.
«Гадаю, ми перебільшували небезпеку, наприклад, в Конго», — відповів він. Девлін погодився з цим.
«Ніхто з нас не мав чіткого розуміння, за що він боровся. Він був просто нестабільним колишнім працівником пошти з великою політичною харизмою й ухилом до комуністичного блоку. З точки зору Холодної війни, він був представником іншої сторони. Той факт, що він був першим і найбільшим африканським націоналістом, який використовував ворожнечу між Сходом і Заходом заради просування власних цілей, був використаний бельгійцями, які його дуже боялися», — писав пізніше Девлін.
Коли в січні 1961 року Ейзенхауер залишив посаду президента, він міг похвалитися одним успішним вбивством (Лумумби спільно з бельгійцями) і двома невдалими замахами (Чжоу Енлай і Кастро). Його наступник Джон Кеннеді зосередився на Кастро. Особливо після великого провалу операції в затоці Свиней, він прийняв переконання Ейзенхауера, що Кастро потрібно «пришити».
«Білий дім, президент, Бобі Кеннеді, який був фактично правою рукою президента, доклали великих зусиль, щоб підірвати уряд Кастро й зробити все можливе, щоб позбутися його за допомогою будь-якого доступного засобу», — пізніше сказав слідчим Конгресу екс-директор ЦРУ Річард Хелмс.
Адміністрація Кеннеді невтомно шукала спосіб вбити Кастро, навіть коли через таємні канали пропонували мир. В день вбивства самого Кеннеді офіцер ЦРУ в Парижі передав отруйний пристрій оперативнику, який повинен був з його допомогою вбити Кастро.
Вбивство, яке найбільше мучило самого Кеннеді, було запущене ним помилково. Він сам не знав, що наказав його скоїти. В хаосі дипломатичних помилок адміністрація Кеннеді погодила повалення президента Південного В’єтнаму Нго Дінь Дьєма. 1 листопада 1963 року, переконані в підтримці США, заколотники влаштували переворот, а потім вбили президента.
«Кеннеді підскочив на ноги й бігав з кімнати в кімнату з виразом шоку й тривоги на обличчі, якого я ніколи раніше не бачив», — говорив голова об’єднаних штабів Збройних сил США генерал Максвелл Тейлор.
«Він завжди наполягав, що Дьєм не повинен постраждати ні від чого серйознішого, ніж вигнання і що його потрібно було переконати, що зміна уряду може бути проведена без кровопролиття», — додав він.
Це вбивство, за словами історика Стенлі Карнова, «переслідувало американських лідерів ще багато років, спонукаючи їх взяти більший тягар у В’єтнамі». Наступник Кеннеді Ліндон Джонсон продовжив практику таємних операцій, як і всі президенти Америки нового часу. Але він відмовився від політичних вбивств, на відміну від своїх двох попередників.
Через день після вбивства Кеннеді він показав одному зі своїх відвідувачів портрет Дьєма і сказав: «Ми приклали руку до його вбивства. Тепер це відбувається тут». Пізніше Джонсон допускав, що вбивство Кеннеді могло бути «божественною розплатою». Він також з огидою говорив про спроби вбити Кастро.
«Американці нетерплячі за своєю природою. Ми хочемо швидких рішень, навіть коли проблеми складні. Через це вбивство іноземного лідера здається хорошим способом закінчити війну. Але кожного разу, коли ми пробували це, ми зазнавали невдачі незалежно від того, падала ціль чи ні. Відкидаючи мораль і законність, це просто не працює. Кастро процвітав завдяки своїй здатності пережити американські замахи. В Конго майже все, що сталося після вбивства Лумумби, було жахливим», — йдеться в статті.