Емманюель Макрон, оголошуючи дострокові вибори до Національної асамблеї, хотів отримати більше «ясності». Натомість виникла ситуація майже тотальної невизначеності щодо післявиборчої конфігурації політичного життя країни. Як саме вона виглядає наразі і якими є основні підсумки виборів? Спробуємо розібратися.
Перше. Поразка «Національного зібрання» Марін Ле Пен, про яку мріяли члени інших партій, стала найбільшим сюрпризом цих виборів. Незважаючи на те, що після першого туру кандидати правих радикалів разом із частиною «Республіканців» набрали більш як 33% голосів і очолили перегони на 90% усіх виборчих округів, у результаті вони опинилися на третьому місці. Фракція НЗ у Національній асамблеї за своєю чисельністю (143 депутати) поступається «Новому народному фронту» лівих і пропрезидентському «Ренесансу» та його союзникам. Поразку НЗ поряд з помилками, що їх припустилося партійне керівництво, спричинив бар’єр, який традиційно звели інші політичні сили на шляху правих популістів до влади. Вчергове вони скористались особливостями існуючої у Франції мажоритарної виборчої системи: переважна більшість кандидатів із найменшими шансами на обрання під час другого туру перегонів знялася з пробігу, фактично віддавши голоси своїх симпатиків ідеологічно близькому (у ставленні до НЗ) конкуренту. Разом з тим в оптиці президентських виборів 2027 року слід враховувати, що за НЗ проголосувала найбільша кількість французьких виборців; партія також суттєво збільшила кількість своїх депутатів у Національній асамблеї.
Друге. Перемогу святкують ліві з «Нового народного фронту» (182 депутати). Вона стала можливою насамперед завдяки швидкому об’єднанню практично всього лівого спектра французької політики: від лівих радикалів «Нескореної Франції» до соціал-демократів із Соціалістичної партії та об’єднання «Публічне місце», екологістів і комуністів. Найближчий час покаже, чи збережеться єдність цього блоку, оскільки його складові частини дотримуються протилежних позицій із багатьох важливих питань. Своєрідним лакмусовим папірцем у цьому сенсі стане висунення кандидатури ННФ на посаду прем’єр-міністра і роль у цьому процесі лівих радикалів, які мають найбільшу депутатську групу серед усіх учасників лівого об’єднання.
Третє. Фракція макроністів ще більше скоротилась, але центристам вдалося уникнути цілковитого фіаско. Очевидно, що результати пропрезидентської партії на виборах є надто далекими від омріяного Макроном відновлення абсолютної пропрезидентської більшості (за висловом журналіста «Експрес» Еріка Мандонне, «відбулася трансформація Юпітера у Венеру Мілоську»). До того ж отримані 163 депутатські місця не є гарантовано пропрезидентськими. Ще до проведення самих виборів навіть деякі «вірні» макроністи намагалися дистанціюватися від президента та говорили про необхідність формування нової більшості, яка базувалася б на нових принципах і діяла за новими правилами. Наразі відцентрові процеси тривають, особливо на правому та лівому флангах «макронії».
Четверте. Безпрецедентне «співіснування». Співіснування, або коабітація між президентом і прем’єр-міністром, які належать до різних політичних таборів, в історії сучасної французької республіки не є унікальним явищем: нинішнє співіснування може стати четвертим. Утім, його особливість полягатиме в тому, що у попередніх випадках прем’єр завжди спирався на свою абсолютну більшість. Зараз це неможливо, оскільки жодна політична сила не має стійкої, тим паче абсолютної більшості. Перспектива формування більш-менш сталої коаліції виглядає непевною: на заваді формуванню в Національній асамблеї коаліційного уряду — за участі президента або без неї — відсутність у французькій політиці коаліційної традиції та необхідної для неї культури політичного компромісу, на відміну від інших європейських країн. Пропрезидентську більшість у попередній Національній асамблеї можна вважати коаліцією лише умовно, оскільки її було сформовано шляхом переманювання на бік макроністів груп депутатів з інших політичних партій.
Залишається можливість пошуку ситуативної більшості, але це означатиме, що над урядом постійно висітиме дамоклів меч вотуму недовіри і його наступної відставки з усіма зрозумілими наслідками для управління державою. Це своєю чергою може використовуватися політичними опонентами Макрона для обґрунтування їхніх вимог відставки президента та призначення дострокових президентських і парламентських виборів.
П’яте. Можливі сценарії призначення прем’єр-міністра та формування нового уряду. Нагадаємо, що, за французькою Конституцією, призначення прем’єр-міністра є прерогативою президента. За наявності пропрезидентської більшості в Асамблеї вибір президента практично нічим не обмежений, але за наявності більшості у політичних конкурентів він змушений затвердити їх висуванця. За нинішньої ситуації, коли жодна з політичних сил не має абсолютної або навіть переконливої більшості, президент має підтримати такого кандидата, який користується підтримкою Асамблеї та не стане об’єктом вотуму недовіри. Вотум можуть підтримати такі зовні полярні сили, як «Нескорена Франція» та «Національне зібрання». В цьому разі їх здатна об’єднати спільна ненависть до чинного президента та макронізму.
Разом з тим, як свідчить президентський «Лист до французів», оприлюднений 10 липня, Макрон намагається вести свою політичну гру та вплинути на визначення кандидатури майбутнього прем’єра, використовуючи патову ситуацію в Національній асамблеї (наявність «трьох меншостей» в інтерпретації його радників).
У цьому контексті, за повідомленнями французьких ЗМІ, президент розглядав такі сценарії: призначення поміркованого кандидата від лівої коаліції; створення уряду національної єдності, який включав би політиків різної політичної орієнтації; формування уряду технократів. Судячи з «Листа» Макрона і наявної інформації, наразі він робить ставку на формування пропрезидентської сталої більшості за рахунок рекрутування представників правих сил. Відповідно президент бачить на посту прем’єра представника громадянського суспільства або політика, який користується загальнонаціональним авторитетом (як, наприклад, колишній міністр закордонних справ Франції та член Єврокомісії Мішель Барньє).
Цей сценарій є свідченням небажання і неготовності Макрона сприйняти свою поразку на дострокових виборах, внаслідок якої в парламенті виникла нова політична реальність. Макрон планував прийняти відставку прем’єр-міністра Габріеля Атталя та його уряду (на засіданні Кабінету міністрів 12 липня) та доручити йому виконувати обов’язки до завершення Олімпійських ігор у Парижі, але ця подія переноситься на наступний тиждень. Призначення нового прем’єра Макрон планує відтермінувати до кінця літа.
Разом з тим уже 18 липня відбудеться перше засідання Національної асамблеї нового скликання, де пропрезидентський «Ренесанс» не матиме навіть відносної більшості. Відмова Макрона лівим як найбільшій фракції в Асамблеї у затвердженні кандидата, якого запропонує ННФ, може спровокувати політичну кризу. Яким буде подальший розвиток подій, хто конкретно стане головними дійовими особами наступних політичних баталій, зараз передбачити складно, але можна припустити, що на Францію очікує період політичної нестабільності.
Шосте. Допомога Україні: зона сумнівів. У передвиборчих програмах усіх основних політичних сил Франції, включно з НЗ, ідеться про допомогу Україні, тобто можна розраховувати, що її буде продовжено. Втім, тільки в програмі макронівського «Ренесансу» прописано підтримку ініціатив президента щодо постачання літаків, зброї та боєприпасів. Про застереження НЗ (воно проти постачання ракетних систем дальнього радіусу дії, «ескалації», найболючіших для Росії санкцій, ініціатив Макрона, вступу України до ЄС і НАТО) і його історичне русофільство ми вже писали не раз. Традиційні праві виступають за масовану фінансову підтримку України, безпекове співробітництво, але — проти нашого членства в ЄС.
Ліва коаліція, начебто, висловлюється за захист України, її суверенітету та свободи, але не можна забувати, що її провідною силою є ліві радикали, відомі своєю симпатією до Росії. Вони також проголосували проти угоди про безпекове співробітництво між Францією та Україною. Наскільки «перевиховалися» ліваки, покаже їхня діяльність у новій Національній асамблеї або в новому уряді, якщо буде реалізовано претензії ННФ на прем’єрство.
За будь-яких умов політично послабленому Макрону буде ще складніше реалізовувати свої пропозиції з посилення підтримки України, які прохолодно зустріли політики та французьке суспільство. Додаткові ризики для України створює нестабільність, коли основну увагу французького політичного класу буде зосереджено на розв’язанні власних проблем. Гадаю, вже ближчим часом ми побачимо, яке місце буде відведено Україні в пріоритетах Макрона за нового балансу сил у парламенті і як вирішуватиметься питання підтримки нашої країни у взаємодії президента з новим урядом, який, навіть у максимально сприятливому для Макрона варіанті, навряд чи погодиться на роль простого виконавця задумок глави держави. Але зустріч Макрона з Володимиром Зеленським у Вашингтоні дає певну надію принаймні в тому, що стосується намірів президента Франції.