Після перемоги на виборах у США Дональда Трампа в Пекіні панують песимістичні очікування: Трамп та його прихильники вважаються небезпечними, оскільки відмовилися від поміркованої стратегії Барака Обами на цьому напрямку, обравши натомість ядром свого зовнішньополітичного курсу жорстку антикитайську позицію. Перша каденція Трампа запам’яталася фронтальною торговельною війною з КНР, але вона була лише верхівкою айсберга. Саме наприкінці 2010-х у США запровадили механізми скринінгу китайських інвестицій, унеможливили поглинання китайцями американських хайтек-компаній, ввели перші санкції проти китайських технологічних гігантів. У сфері безпеки було оформлено нову доктрину — Індо-Тихоокеанську стратегію.
Хоча ззовні ці дії першої адміністрації Трампа виглядали як цілісна, продумана й далекосяжна антикитайська політика, за наближеного розгляду вони виявилися сукупністю стихійних ривків і відкатів, поєднаних із випадковими здобутками та локальними втратами, що виринали й зникали в морі хаосу, який панував у Вашингтоні. На початку каденції в Трампа не було ні чіткого плану, що робити із загрозами, які регулярно створювала глобальному лідерству та безпеці Сполучених Штатів КНР, ні команди, яка могла б професійно діяти на цьому напрямку.
Рефлексія над еволюцією трампівського підходу до протистояння з Китаєм корисна й для України, політика нової адміністрації щодо якої наразі є чорною скринькою. Осмислення її китайського вектору в 2017–2020 роках дає змогу виявити загальні обриси траєкторії зовнішньої політики Трампа, що генерується з нуля, трансформується в завершений концепт та імпульс до дій не лише його оточення, а й американської бюрократичної машини загалом.
Центральним досягненням адміністрації Трампа на китайському напрямку вважаються переговори та підписання «Економічної і торговельної угоди між США та КНР», точніше, її частини, що отримала назву «Фаза 1». Обіцянку домогтися від Китаю торговельних поступок і відмови від недобросовісних практик Трамп озвучував під час передвиборчої компанії 2016 року. Однак першу частину угоди було підписано лише в січні 2020-го, після трьох років його президентської каденції.
Перегляд торговельних відносин із КНР був продиктований об’єктивною необхідністю. У двосторонній торгівлі протягом тривалого часу спостерігався дефіцит на користь Китаю, а його проникнення та вплив на багато сфер американського соціально-економічного життя стали виразно помітні. Тим часом у фіксації Трампа саме на угоді з Китаєм був і суб’єктивно-психологічний момент: несвідоме бажання бізнесмена щось продати платоспроможному клієнту, потяг амбіційної людини демонструвати перемоги назагал, а також бажання зруйнувати спадщину адміністрації Обами, яка намагалася (малоуспішно) розвивати відносини з Пекіном, залучаючи його до міжнародних відносин на американських правилах і зв’язуючи зобов’язаннями. Ймовірно, політику Обами інтерпретували в Пекіні як слабкість, адже Китай відповів на неї глибшим проникненням в американські внутрішні справи.
Позиція Вашингтона під час переговорів із Пекіном у 2018–2019 роках формально виглядала сильнішою, оскільки торговельний диспаритет давав змогу США нав’язувати умови, можливість відповідати на які в Пекіна була обмеженою. Право першого ходу належало американцям, і вони скористалися ним 2018 року, провівши три раунди підвищення тарифів на китайський імпорт. Щоразу Пекін намагався тримати удар і відповідати тарифними рестрикціями, болісно таргетуючи ними добробут тих американців, які обирали Трампа. Проте в сильної американської позиції були свої вразливості, як внутрішні, так і зовнішні, які в підсумку не дозволили США досягнути масштабніших результатів.
Ізсередини американську лінію підточували чвари між конкуруючими таборами. З одного боку, на відповідальні за переговори посади Трамп призначив своїх приятелів-бізнесменів із потужними зв’язками в підприємницьких колах і на Волл-стріт. Табір цих підприємців (що сформувався довкола міністрів фінансів Стівена Мнучіна й торгівлі Вілбура Росса), перебував у опозиції до ідеї жорсткої угоди з Китаєм, будучи чутливим до невдоволення китайських партнерів. На протилежному полюсі згуртувався табір ідеологічно заряджених яструбів (Стівен Беннон, Джон Болтон, Майк Помпео та ін.), які вважали Трампа засобом пробудження Америки від сплячки, щоби сконцентрувати весь її потенціал на китайській загрозі.
Хоча Трамп інтуїтивно відчував наростання небезпеки з боку КНР, прокитайське бізнес-лобі мало незрівнянно більший вплив на формування його поточної позиції, ніж яструби. Приятелі-мільярдери не лише вміли говорити зрозумілою для нього мовою матеріальних витрат і вигід, а й мали швидкий та ефективний канал комунікації з ним через членів родини та керівників апарату. Однак як переговірники з Китаєм партія бізнесменів виявилася слабкою та миролюбною: численні активи й контракти з китайськими партнерами позбавляли її важелів тиску на протилежну сторону, щоб домагатися поступок. Не продемонструвавши помітних результатів у переговорах протягом 2017 року, група спровокувала пряме втручання Трампа в процес, який із подачі яструбів 2018-го почав прямо погрожувати китайцям значними тарифами на великі порції китайських товарів.
Декларована Трампом дружба із Сі Цзіньпіном також додавала деструктиву. Вона, за спостереженнями інсайдерів, мала форму майстерних лестощів, приймаючи які, Трамп неодноразово давав вказівки робити поступки Сі у відповідь на його особисті звернення. Плин часу також знижував схильність Трампа до якісних переговорів із «другом» Сі. На горизонті маячили вибори президента 2020 року, і йому стала потрібна будь-яка угода.
Ззовні адміністрація Трампа періодично опинялася перед ситуативними можливостями, які не змогла ефективно інтегрувати до своєї переговорної позиції. Студентські протести в Гонконгу проти нових безпекових законів 2019 року, придушені китайською владою, Трамп відверто проігнорував. Він саботував білль Hong Kong Human Rights and Democracy bill, ухвалений конгресом без його підтримки, а підписуючи його, заявив: «Ми маємо солідаризуватися з Гонконгом, але я також солідаризуюсь із президентом Сі. Він мій друг». Із тієї ж причини у Сполучених Штатах воліли не покладати провину на Китай за пандемію Covid-19, яка спалахнула 2020-го. Демонстративна нечутливість Трампа до демократії та прав людини ускладнила його комунікацію із союзниками в різних форматах щодо спільної протидії амбіціям Китаю. Жорстке стримування, плановане в рамках Індо-Тихоокеанської стратегії, вперлося в неготовність скаредного президента знаходити ресурси для її фінансування.
У підсумку підписи під угодою з Китаєм виявилися важливішими за її якість. Формально вона дала змогу Трампу декларувати виконання передвиборчої обіцянки. Фактично ж угода зобов’язала Китай здійснити закупівлю додаткових товарів у США на 200 млрд дол., що протягом наступних двох років було виконано ним на 60%. У обмін на деяке зниження тарифів Китай також обіцяв посилити захист прав інтелектуальної власності та скасувати частину обмежень на діяльність американських фірм на своїй території. Але механізм примусу до виконання положень угоди, а також ініціації переговорів щодо Фази 2, був досить слабким — відновлення встановлених раніше тарифів. За адміністрації Байдена керівництво Китаю вирішило призвичаїтися до підвищених ставок, а не ризикувати відновлювати переговори з американцями. За підсумками 2023 року торговельний дефіцит між США та КНР знизився до 279 млрд дол. (на користь останньої) з 418 млрд 2018-го. Значну частину торговельних потоків перенаправлено обхідними шляхами через В’єтнам та Мексику.
Урок, винесений китайською стороною з торговельної війни з Трампом, полягав у необхідності зменшити критичну торговельну залежність від США. Із 2020 року Сі Цзіньпін запустив політику «подвійної циркуляції економіки», орієнтовану на перехід Китаю до стабільнішої моделі економічного зростання, що покладається на внутрішній попит, а не зовнішню торгівлю. Її результат наразі не є переконливим — економічне зростання Китаю, як і раніше, дуже залежить від державних інвестицій та чистого експорту. Проте в Пекіна може бути й привід для оптимізму — деструктивні сили, генеровані при владі Трампом та спрямовані назовні, мають велику ентропію.
Під час нової каденції Трампа не стільки превентивні заходи, вжиті Пекіном, скільки хаотичність та ексцентричність самого політика не дадуть змоги США сконструювати системну антикитайську стратегію. Історія, схоже, повторюється: вирішальний вплив на політику нової адміністрації отримає бізнес-лобі на чолі з Ілоном Маском, мотиви якого — скоротити податки, зменшити державне регулювання та просувати власні бізнес-інтереси. З такими в Китаї залюбки матимуть справу. Економія на фаховій зовнішній політиці, вразлива переговорна позиція, схильність користуватися особистими домовленостями, а не інститутами навряд чи дадуть змогу команді Трампа нав’язати китайцям невигідні торговельні зобов’язання. Переговори — найкращий сценарій для Пекіна: він відкриває можливості тягнути час. Хоча нова торговельна угода з Китаєм і можлива, в підсумку вона знову матиме декоративний характер. А от шкода, завдана чистками Трампа самим Штатам, вочевидь, виявиться неспівмірно більшою.