UA / RU
Підтримати ZN.ua

Кавказ на порозі нової війни. Москва жертвує союзником

Автор: Володимир Кравченко

Південний Кавказ — в очікуванні нової війни.

Користуючись слабкістю Єревана, який так і не відновив свого оборонного потенціалу після 44-денної війни, а також тим, що Москва застрягла в Україні, Баку має намір остаточно відновити суверенітет над Карабахом і прокласти Зангезурський транспортний коридор до Нахічеванської автономної республіки (ексклав Азербайджану, що межує з Вірменією, Іраном і Туреччиною). І якщо вже переговори стосовно мирного договору забуксували, починають діяти інші аргументи.

Останніми тижнями Азербайджан проводить мобілізацію резервістів, зосереджує війська, звозить техніку до азербайджано-вірменського кордону та лінії зіткнення в Карабаху, будує укріплення та фронтові дороги. Водночас дедалі жорсткішою стає риторика азербайджанського керівництва та ЗМІ.

Читайте також: Азербайджан погодився відкрити Лачинський коридор до Нагірного Карабаху

Рівень взаємної ненависті у вірмен і азербайджанців зашкалює. Не сприяють розрядці й слова президента Азербайджану Ільхама Алієва, котрий минулого тижня заявив: «Вірмени створили собі державу на чужій землі. Вірменії ніколи не було на цій території. Теперішня Вірменія — це наша земля». Такі меседжі Алієва роблять потенційну війну для вірменів майже екзистенційною.

Завдяки коштам, отриманим від продажу енергоносіїв, Азербайджан швидко відновив сили після другої карабаської війни. А Анкара й Тель-Авів надають йому дипломатичну та військову підтримку. (Ізраїль розглядає Азербайджан як союзника в протистоянні з Іраном і веде розвідку з азербайджанської території проти Ісламської республіки.)

Найближчі тижні дадуть відповідь на запитання, що стоїть за діями Баку: лише прагнення силовими засобами натиснути на Єреван, аби домогтися свого за столом переговорів і укласти мир на вигідних для нього умовах до 2025 року, коли спливає мандат російських «миротворців» у Карабаху (тоді все обійдеться прикордонними сутичками)? А чи теперішня ескалація — це реальна підготовка до війни, якій не годні стати на заваді ні Росія, ні Захід? Якщо азербайджанське керівництво налаштоване на проведення військової операції «з роззброювання сепаратистів», то вона розпочнеться орієнтовно наприкінці вересня — на початку жовтня. Адже пізніше погода не дасть змоги вести активні наступальні дії.

Читайте також: Кінець конфлікту в Карабаху? Реакція Європи на спробу порозуміння між Вірменією та Азербайджаном

Водночас незрозуміло, якою буде кінцева мета операції, якщо в Баку все-таки зроблять ставку на воєнне розв’язання тридцятип’ятирічного конфлікту: азербайджанці обмежаться відновленням суверенітету над Карабахом і поступовим витісненням усіх вірменів із регіону, а чи метою є контроль над Зангезурським коридором, який з’єднує дві частини Азербайджану, розділені Вірменією?

Прагнучи уникнути збройного протистояння та підписання невигідного для своєї країни договору, вірменське керівництво шукає вихід із практично безнадійної ситуації: хоча за три роки по другій карабаській війні Єреван намагався відновити військовий потенціал, закуповуючи зброю в Індії та Франції, баланс сил явно не на користь Вірменії. Керуючись стратегією виживання, вірменський істеблішмент і суспільство готові відмовитися від проєкту «Арцах»: прем’єр Нікол Пашинян уже неодноразово заявляв, що Вірменія визнає територіальну цілісність Азербайджану та суверенітет Баку над Карабахом.

Однак Азербайджану самих лише слів замало. У Баку не мають наміру затягувати переговори. Там хочуть одержати підписаний і ратифікований мирний договір, який поставить крапку в тривалій боротьбі за повернення під власний суверенітет сепаратистських територій, зміцнить статус сім’ї Алієвих як національних героїв і посилить їхню владу.

Нині Пашинян намагається виграти час і знайти партнерів, здатних стримати Баку від масштабних воєнних дій і гарантувати права вірменів Карабаху. Ще 2020 року було очевидно, що Росія не здатна захистити свого союзника з ОДКБ. В умовах російсько-української війни Кремль тим більше не може дозволити собі відкрити другий фронт проти азербайджано-турецького тандему — Росія залежить від Туреччини, через яку надходить чимало товарів. Зокрема й підсанкційних.

Тепер Єреван визнає, що залежність від Москви в питаннях безпеки була стратегічною помилкою, й намагається заручитися підтримкою Заходу, який може зберегти хиткий статус-кво в регіоні. Протягом усього минулого тижня Пашинян обдзвонював керівників різних країн, зокрема президентів Туреччини й Ірану. Та основну увагу Вірменія приділяє Франції та США — країнам, у яких проживає велика вірменська діаспора.

Водночас Пашинян свідомо загострює відносини з Кремлем. Із Єревана лунає критика на адресу Росії й ОДКБ, відбуваються американо-вірменські військові навчання, вірменський парламент готується ратифікувати Римський статут, дружина прем’єра бере участь у київському саміті перших леді та джентльменів і привозить Україні гуманітарну допомогу. Ці дії Єревана тлумачать у Москві як недружні. Кремль залюбки позбувся б Пашиняна, проте зміна влади у Вірменії загрожує дестабілізацією та зростанням антиросійських настроїв.

При тому, що вірменська влада демонстративно веде переговори лише з західними партнерами, а сам Захід прагне викинути Росію з Південного Кавказу, про остаточний відхід Єревана від Москви не йдеться — Вірменія прив’язана до РФ тисячами ниток. Дії вірменської влади на західному напрямку — це радше елемент тиску Єревана на Москву, спроба змусити Росію «вписатися» за Вірменію та гарантувати права вірменів у Карабаху. Та саме цього Кремль і не може зробити.

Читайте також: Розрив Росії з Вірменією поглиблює сумніви щодо її впливу в колишньому СРСР – Reuters

Росії нова війна на Південному Кавказі ні до чого, адже вона матиме наслідками військову поразку Вірменії та зменшення впливу Москви в регіоні. Кремль влаштовує статус-кво, коли він є миротворцем, посередником між сторонами, що конфліктують. Однак нині Росії, що застрягла у війні з Україною, бракує ресурсів для виконання цієї ролі, й Москва жертвує підтримкою Єревана заради збереження відносин із Баку — одним із впливових гравців на світовому енергетичному ринку.

Як наслідок, російські «миротворці» зайняли відсторонену позицію під час блокади азербайджанцями Лачинського коридору, який пов’язує столицю Карабаху Степанакерт (азербайджанською — Ханкенді) з Вірменією. (У Баку наполягають, аби вантажі до Карабаху йшли контрольованою азербайджанцями Агдамською дорогою.) Пашинян звинуватив «миротворців» у нездатності виконати покладену на них місію. Обурення позицією Росії щодо Карабаху відчуває не лише вірменська влада, а й населення.

Крім Заходу, Єреван намагається отримати допомогу й від свого давнього союзника в регіоні — Ірану.

Тегеран тривожить посилення позицій Азербайджану на Південному Кавказі. Турбує тісний союз Азербайджану з Туреччиною — регіональною суперницею Ісламської Республіки, а також Ізраїлем — непримиренним ворогом. Лякає зростання азербайджанського сепаратизму в Ірані. Зрештою, Тегеран виступає проти створення Зангезурського коридору, який відітне Іран від єдиного союзника в Південнокавказькому регіоні — Вірменії.

Тому якщо Азербайджан військовими засобами встановить контроль над Зангезурським коридором, є ймовірність, що Іран може вступити у війну на боці Вірменії. І тоді конфлікт переросте в регіональний, оскільки Анкара не залишиться стороннім спостерігачем і, пам’ятаючи про принцип «одна нація, дві держави», виступить на боці Баку. Турецький МЗС уже заявив, що в разі вторгнення іранських військ до Азербайджану Туреччина негайно відповість.

На позицію Тегерана в Баку зважають: навіть попри підтримку Туреччини Азербайджан не готовий іти на військовий конфлікт із Іраном. Та й позиція Заходу впливатиме на рішення Алієва щодо вибору сценарію примусу Вірменії до підписання мирного договору та відкриття Зангезурського коридору. Адже одна річ — відновити контроль центральної влади над сепаратистським регіоном, і геть інша — вторгнутися до суверенної держави.

Крім того, на Заході побоюються, що в разі військової операції з відновлення остаточного контролю над Карабахом азербайджанці розпочнуть етнічні чистки. Якщо ж урахувати, що економічно Азербайджан орієнтується на Захід, постачаючи на європейський ринок нафту, то перспектива санкцій стає для Баку додатковим стримувальним чинником у виборі варіантів дій. А це — зовсім не та перспектива, якої хоче для себе та своєї країни такий прагматичний політик, як Ільхам Алієв.