Російське неспровоковане вторгнення в Україну дало початок катастрофічному конфлікту в Європі. Вперше за багато десятиліть ця війна також повернула в свідомість суспільств страх перед ядерною війною. Хоч цей сценарій судного дня лишається малоймовірним, ядерні погрози Владіміра Путіна підвищують ризик ескалації. Чиновники у Вашингтоні й по всьому Заходу тепер шукають способи реакції на провокації, які б не поставили світ на межу ядерної війни.
Нинішня криза піднімає питання про майбутнє американо-російських домовленостей про контроль ядерних озброєнь. Чи повернуться Вашингтон і Москва за стіл переговорів, поглянувши знову в ядерну прірву? Або ж гонка озброєнь, як в часи Холодної війни, знову повернеться, але цього разу з новими і ще більш небезпечними рисами?
Про це на сторінках Foreign Policy пише директор програми контролю озброєнь в американському Центрі Джеймса Мартіна з досліджень ядерного нерозповсюдження Сара Бідгуд.
Вона зауважує, що війну в Україні можна порівняти з Карибською кризою 1962 року, яку часто називають моментом швидкого початку американо-радянського процесу контролю озброєнь. Справді перші п’ять років з 1963-го до 1968-го були надзвичайними. За цей час були підписані угоди про «гарячу лінію зв’язку», про обмежену заборону ядерних випробувань, про космос і ядерне нерозповсюдження. Однак, зв’язок між цією кризою й угодами, які були підписані після неї, набагато складніший і не такий лінійний, як може здатися. Історичні записи свідчать на кілька важливих нюансів, які варто врахувати в очікуваннях сьогодні.
По-перше, Карибська криза спровокувала глибоке відчуття недовіри між Вашингтоном і Москвою, яке зберігалося ще довго після того, як Нікіта Хрущов відкликав радянські ракети з Куби. Як президент Джон Кеннеді сказав Хрущову в листопаді 1962 року, «незаперечні фото-докази того, що наступальне озброєння було розгорнуте, стали глибоким і небезпечним шоком спочатку для уряду, а потім для всього народу». В такому кліматі досягнення прогресу в питанні контролю ядерних озброєнь став майже неможливим. І ця ситуація зберігалася впродовж ще 8 місяців після того, як сама криза закінчилася. Навесні 1963 року американо-радянські переговори про всеосяжну заборону ядерних випробувань зайшли в глухий кут через проблему верифікації. Лише після того, як Кеннеді проголосив односторонній мораторій на ядерні випробування в червні 1963 року сторони змогли досягти прогресу.
По-друге, Карибська криза дозволила Кеннеді просувати ті цілі у сфері контролю озброєнь, які вже розглядалися і які він вважав дуже важливими. Наприклад, серед них була заборона ядерних випробувань, переговори про яку розпочалися ще в часи Двайта Ейзенхауера. Також перші переговори про встановлення лінії зв’язку між лідерами США і СРСР теж почалися за попередника Кеннеді, але тоді вони не досягли жодних результатів. Перед тим, як обійняти крісло президента, Кеннеді був одержимий потребою покласти край «смертельній гонці озброєнь», яка «надто довго затьмарювала все інше, що ми повинні зробити». Восени 1961 року він склав амбітний план роззброєння для реалізації, в якому були початкові версії деяких пізніше реалізованих ідей.
Як пізніше писав голова Агенції з контролю озброєнь і роззброєння Джорж Банн, Карибська криза каталізувала ці зусилля, «розбудивши американський і радянський інтерес до пошуків компромісу». На його думку, це дало президенту США «посилені повноваження… добиватися заборони випробувань у Сенаті». Водночас, Карибська криза не дала поштовх новим підходам до ядерного роззброєння за межами тих, які Кеннеді й Хрущов вже розглядали. Якби чіткий план вже не був перед ними на столі, не відомо, як криза вплинула б на подальшу ядерну дипломатію.
По-третє, багато уроків Карибської кризи зосереджують увагу на важливості контролю озброєнь. Однак, мало хто згадує про роль розмірів ядерних арсеналів США і СРСР. Але з 1962 до 1968 року американські запаси зросли майже на 16% в той час, як кількість радянських боєголовок збільшилася майже втричі. Вільям Перрі, який обіймав посаду міністра оборони США в 1990-х, зауважив сюрреалістичні після кризову ситуацію. Тому що почалася не «співпраця задля скорочення озброєнь й напруги, а… пришвидшення гонки озброєнь». На його думку, твердження, що Кеннеді обіграв Хрущова на Кубі, «тільки пришвидшило ядерну гонку, яка вже й так тривала між США і СРСР».
Вплив цього наративу був відчутний не лише в часи адміністрації Кеннеді. Президент Рональд Рейган вказав на нього, щоб виправдати нарощення військових сил під час свого першого президентського терміну.
«В часи Карибської кризи у США була ядерна перевага над СРСР у співвідношенні приблизно 8 до 1. Тож коли ми встали й подивились їм прямо в очі, вони моргнули», - говорив Рейган в 1983-му.
Для нього уроком тих подій була не загроза початку ядерної війни, а необхідність мати надійні сили стримування. Автор визнає, що Карибська криза не ідеальний попередних сьогоднішньої ситуації. Тому потрібно бути обережним в проведенні будь-яких паралелей. Разом з тим, оцінка минулого може розповісти, як війна в Україні може серйозно вплинути на контроль озброєнь. Серед найбільших перепон, які доведеться долати - це злість, взаємна підозра й недовіра, які зараз характеризують американо-російські відносини. Така атмосфера позбавить будь-які переговори гнучкості, необхідної для досягнення домовленостей. Сторони будуть шукати способи «залізної» перевірки, які можуть заблокувати переговори повністю.
Втім, таке припущення передбачає, що переговори про контроль ядерних озброєнь відновиться, хоча це не гарантовано. На відміну від Кеннеді й Хрущова сучасні лідери США і Росії не беруть участь в формальних переговорах щодо ядерної зброї з 2010 року. Хіба що був «Діалог щодо стратегічної стабільності», який президент Джо Байден і Владімір Путін ініціювали минулого року. Він повинен був «закласти основу для майбутніх заходів щодо контролю озброєнь і скорочення ризиків». США зупинили участь в цих переговорів з початком вторгнення Росії в Україну.
Хороша новина в тому, що, як свідчить 60-річна історія, цілеспрямоване, наполегливе особисте просування з боку лідерів у Вашингтоні й Москві здатне подолати всі бар’єри. Втім, без чіткого розуміння, як війна в Україні закінчиться, важко сказати, коли і чи взагалі з’явиться політична воля для проведення такої роботи в обох столицях. Можна лише точно сказати, що останні дії Путіна не відповідають минулорічній спільній заяві президентів США і Росії. В ній йшлося, що «навіть в період напруги, США і РФ здатні досягти прогресу в досягненні спільних цілей заради зміцнення передбачуваності в стратегічній сфері, скорочуючи ризик збройних конфліктів й загрози ядерної війни». Ще не відомо, чи обидві сторони будуть здатні виконати такий відносно слабкий критерій в майбутньому.