«Росію неможливо перемогти»; «Чи варта якась земля цього?»; «Нащо вливати сотні мільярдів у цю війну?»; «Годі вбивати, час для миру». Такі наративи про безвиграшність війни регулярно з’являються в західних медіа та політичному дискурсі. Основними, але, на жаль, не єдиними рушіями просування цих ідей є Росія та її прихильники.
Сприятливим ґрунтом для спроб сформувати таку громадську думку в західних країнах стали як відсутність значного прогресу в звільненні окупованих територій, так і постійний страх перед розпадом Росії або початком ядерної війни. Крім того, новин про реалії російської окупації недостатньо навіть в українському медіапросторі, а в іноземному їх іще менше. Вакуум інформації створює хибне враження, що краще вже поганий мир, аніж продовження війни.
Тактичною метою такої російської пропаганди є демонстрація безперспективності західної підтримки України. Цілі ворога — уповільнити й зменшити військову та фінансову допомогу, а також домогтися послаблення санкцій. Стратегічно ж ці ідеї покликані забезпечити паузу на поточному етапі війни, щоб Росія змогла краще підготуватися до наступного.
За таких умов суспільствам наших ключових партнерів необхідно системно нагадувати й пояснювати, чому перемир’я не принесе справжнього миру ні Україні, ні Європі, й це є одним із пріоритетів комунікаційної роботи нашого Центру на міжнародній арені. Окупація — це не мир, а російська агресія починається задовго до того, як танки перетинають кордон або ракети порушують авіапростір. Правильно цю тему партнерам пояснює колишня прем’єр-міністр Естонії, а зараз кандидатка на посаду глави європейської дипломатії Кая Каллас: «Усі знають, що війна — це погано, а мир — це добре. Але є різниця між миром і миром. Після Другої світової війни ми мали мир, і Франція та Німеччина теж мали мир. Мир у них означав розбудову їхніх країн і добробут людей, а нас депортовували і вбивали, знищували наші еліти, мову й культуру забороняли — це був також мир. І це буде мир на окупованих територіях».
Такі системні комунікації є завданням як української влади, офіційної та публічної дипломатії, так і громадянського суспільства, лідерів думок у різних сферах, українських громад і друзів за кордоном. Ці наративи потрібно доносити через усі можливі канали — іноземні медіа, соцмережі, акції прямої дії, демонстрації, культурні заходи тощо.
Десять років тому Україна підписала Мінські угоди. За цей час Росія не припиняла війни жодного дня, готуючись до ще масштабнішого наступу й чинячи репресії на окупованих територіях. Водночас наші партнери жили в ілюзії, що поглиблення економічних зв’язків і торгівлі із Заходом здатне цивілізувати Росію, та реалізовували, наприклад, такі проєкти, як «Північний потік-2». Тепер Росія відкрито заявляє через посадовців на кшталт Мєдвєдєва та інших пропагандистів, що єдиний прийнятний для неї результат війни — це капітуляція України та її поглинання. Ба більше, Росія має масштабніші територіальні амбіції, які виходять за межі України.
Немає жодної реальної передумови до того, щоб нове перемир’я вгамувало російські імперіалістичні апетити, особливо якщо не буде покарання за війни — трибуналу за злочин агресії, виплати репарацій та компенсацій жертвам війни, а також деімперіалізації та демілітаризації Росії тощо.
Ба більше, 2014 року проти України воювала лише Росія, а сьогодні за її спиною стоять Білорусь, Іран і Північна Корея, зростає підтримка з боку Китаю. Коаліція авторитарних режимів тестує «червоні лінії» західних партнерів, спостерігаючи за їхньою реакцією на обстріл серед білого дня лікарні для онкохворих дітей, окупацію атомної електростанції чи підрив дамби. Ці диктатури вдосконалюють зброю, обмінюються військовими технологіями й нарощують виробництво ракет та дронів, за допомогою яких руйнуватимуть і вбиватимуть, доки бачитимуть безкарність.
Саме безкарність упродовж десятиліть, як і політика умиротворення агресора, призвели не лише до російської геноцидної війни проти українців, а й до істотного посилення її підривної діяльності в Європі зараз. Це включає підпали військових об’єктів, спроби саботажу критичної інфраструктури, глушіння GPS у районі Балтійського моря, використання мігрантів як зброї, втручання у вибори, масовані кібератаки, шпигунство, вбивства та замахи. Однією з нещодавніх гучних історій, за даними CNN, була російська змова з метою вбивства генерального директора одного з найбільших виробників зброї в Німеччині.
Найповніше ризики для Європи у випадку поразки України описав професор Єльського університету Тімоті Снайдер, проводячи, як і Каллас, паралель із Другою світовою війною. «Це 1938 рік, якби Чехословаччина вирішила боротися... Якби чехи чинили опір, а французи, британці й, можливо, американці врешті-решт почали допомагати, то конфлікт, звісно, був би, але Другої світової війни не було б. Німеччина вторглася в Польщу 1939 року з використанням чеської оборонної промисловості, яка була найкращою у світі, зі словацькими солдатами, з вигіднішого географічного положення… Якщо українці здадуться, або якщо ми здамо Україну, це буде зовсім інша Росія, яка воюватиме в майбутньому... Тоді ми опинимось у 1939 році».
Саме тому зараз треба як ніколи активно нагадувати партнерам, що забезпечення й посилення допомоги Україні та перехід від «стільки, скільки треба» до «все, що потрібно для перемоги», — це не акт їхньої солідарності чи благодійність, а інвестиція в їхню власну національну безпеку. Багато спілкуючись із західними посадовцями, дипломатами, експертами, які є друзями України, часто чую, що однією з їхніх найбільших мотивацій допомогти Україні перемогти є наявність у них синів-підлітків. Вони розуміють, що їхні хлопці, ймовірно, воюватимуть на цій самій війні, якщо нині Захід дозволить Росії перемогти.
Важливим аргументом для протидії російському наративу є ресурси. Звідки брати гроші на оборону та перемогу в затяжній війні? Зараз Україна великою мірою покладається на зовнішню підтримку за кошти західних платників податків. Але останні новини з Німеччини, де в бюджеті на 2025 рік передбачено вдвічі менше військової допомоги Україні, ніж було 2024 року, нагадують: щороку втримувати належний рівень такої підтримки буде дедалі складніше, тому треба працювати над альтернативами. Однією з них є використання російських активів. Кілька тижнів тому перший транш із доходів на заморожені російські активи в розмірі 1,5 млрд євро було спрямовано на потреби України, а до кінця року нам мають видати кредити на загальну суму 50 млрд дол., які погашатимуться доходами на заморожені активи в майбутньому. Хоча такі кроки вітаються, цих грошей геть недостатньо для того, щоби переламати хід війни, саме тому важливо й далі працювати над повною конфіскацією всіх 300 млрд дол. активів російського центробанку. Ба більше, російські прибутки від продажу нафти та газу, як і прибутки від торгівлі із Заходом загалом, також можуть і мають формувати фонд підтримки України, водночас позбавляючи російську воєнну машину ресурсів.
Підтримати перемогу України означає не лише врятувати українців від геноциду сьогодні, а й урятувати європейців від великої війни за кілька років. Можлива поразка України обійдеться нашим західним партнерам значно дорожче.