Тепер ми знаємо: навіть у такій жорстко контрольованій країні, як Росія, серія військових поразок супроводжуватиметься публічними сварками та особистими нападками. Можливо програючи на полі бою, виявиться, що Росія не така вже й страшна, майже непереможна військова супердержава, якою вона була до вторгнення в Україну. Готуючись до святкування свого 70-річчя 7 жовтня, Володимир Путін мав би почати турбуватися про своє подальше панування. Про це пише Леонід Бершидський, оглядач Bloomberg Opinion.
Після серії попередніх невдач російські ультраправі вже розкритикували військову верхівку, особливо міністра оборони Сергія Шойгу, який не є етнічним росіянином і тому є легкою мішенню для ультранаціоналістів. Але минулого тижня, коли Росія втратила важливе для них місто Лиман у Донецькій області, а також ще частину окупованої нею України, яку вони вже визнали, як частину своєї території, звинувачення сягнули нового рівня.
Рамзан Кадиров, диктатор Чечні, який називав себе «піхотинцем Путіна», опублікував гіркий пост у Telegram, критикуючи генерал-полковника Олександра Лапіна за поразку в Лимані, а головного військового командувача Росії, начальника Генштабу Валерія Герасимова — за ігнорування його попередніх скарг на проведення Лапіним кампанії. Лапін нібито керував обороною Лиману і втратив контроль над комунікаційними та матеріально-технічними аспектами оборонної операції.
«Бездарність Лапіна не найстрашніше. Найстрашнішим є те, що його прикриває керівництво Генштабу. Якби це залежало від мене, я б понизив Лапіна до рядового, позбавив його медалей і відправив на передову зі зброєю, щоб кров’ю змити свою ганьбу», — написав Кадиров.
«Я не знаю, що Міноборони доповідає Головкому», — додав він.
Випад Кадирова викликав співчуття у Євгена Пригожина, засновника приватної військової компанії Wagner Group, яка відіграє неабияку роль у війні.
«Браво, Рамзане, ти людина! Всіх цих придурків треба відправляти на передову з автоматами, босоніж», — цитує Пригожина прес-служба.
Однак у наступних коментарях Пригожин зі своєю звичною саркастичною хитрістю заперечував, що його слова стосувалися генералів.
Колишній військовий, генерал-лейтенант Андрій Гурульов, нині депутат від правлячої партії «Єдина Росія», додав до хору критиків і свій голос. За його словами, російські військові потрапили в халепу через те, що «всі брешуть, повідомляючи, що ситуація хороша».
Є цілком природним, що військове керівництво отримує порцію критики за систематичні невдачі на полі бою. Проте навряд чи це є нормою для лідерів бойовиків під прапорами Путіна — і Кадиров, і Пригожин мають тисячі добре підготовлених бійців в Україні — атакувати найкращих стратегічних планувальників і командирів «спеціальної військової операції».
Надзвичайним є і те, що людина рівня Гурульова звинувачує військове командування у повсюдній брехні. Країни, які перебувають у стані війни, зазвичай намагаються принаймні замаскувати будь-які розбіжності між вищим командуванням та демонструвати згуртованість. Україна, відступаючи влітку, виступала єдиним фронтом без видимих розколів.
Ви не почуєте, щоб Кадиров, Пригожин чи Гурульов критикували самого «головнокомандувача». На поверхні назріває конфлікт між регулярними військовими та «фрилансерами» всіх мастей: чеченськими добровольцями, найманцями Вагнера, націоналістами та колишніми військовими від полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) до більш поміркованого Гурульова. Усі вони лояльні до Путіна, за винятком зіркового користувача Telegram Стрєлкова, який пообіцяв утримуватися від критики президента, поки триває війна. Однак, якщо військові поразки триватимуть, гнів, цілком логічно, вихлюпнеться й на Путіна.
Якщо ланцюжок командування несправний і правдива інформація не доходить до головнокомандуючого, навіть якщо про це повідомляють десятки провоєнних Telegram-каналів і «фрілансери», хто, як не Путін, несе остаточну відповідальність за оцінку цих звітів і заяви нібито все йде по плану? Хто несе остаточну відповідальність за непроведення кадрових змін у Міноборони та Генштабі? Ці питання неодмінно виникнуть, якщо Росія продовжить втрачати територію, яку вона щойно проголосила своєю. Навіть використання ядерної зброї — яке неминуче спровокувало б удар у відповідь — не відверне їх.
Питання задаватимуть не переможені, вигнані ліберали, які тікають з Росії, і не помірковані середньостатистичні громадяни, а бойовики та воєначальники, переконані, що перемогу в них крадуть або й вже вкрали.
Я не прогнозую військовий переворот як такий. Вони ніколи не були успішними в Росії — від царських часів, коли повстання декабристів 1825 року знищило цілу когорту молодих офіцерів, і до сьогодення.
Михайло Тухачевський міг планувати, або не планував змову проти Йосипа Сталіна в 1930-х роках, однак безжальні сталінські чистки вищого військового керівництва не дали змоги в цьому розібратись. Наступник Сталіна Микита Хрущов швидко нейтралізував одного з найбільших героїв Другої світової війни Росії маршала Георгія Жукова, коли він став потенційною загрозою — і навіть, здається, ще до того, як було задумано будь-яку реальну змову. Армія була рушійною силою путчу 1991 року проти Михайла Горбачова — і зазнала цілковитої невдачі, коли деякі високопоставлені генерали вбили себе, а інші потрапили до в’язниці.
У пострадянські часи генерал Лев Рохлін, герой першої чеченської війни, не приховував планів повалити Бориса Єльцина — його донька пізніше підтвердила , що він прагнув цього — і швидко виявився мертвим. Владислав Ачалов, колишній командир десантників, брав участь у націоналістичному повстанні проти Єльцина в 1993 році, який був близький до змови з Рохліним і, за чутками, планував путч проти військових реформ, проведених за президентства Дмитра Медведєва, раптово помер у 2011 році у віці 65 років.
Але незважаючи на те, що російським політичним правителям і таємній поліції завжди вдавалося тримати російську армію під контролем, сьогоднішня ситуація є незвичною в багатьох аспектах.
Командування українською операцією зовсім не централізоване — скоріше воно виглядає як феодальна армія в хрестовому поході, коли князі командують самотужки, а генерали ледве координують свої дії. Це війна Путіна, але різні люди мають різні уявлення про те, як її вести за нього — і, звичайно, за себе. Це навряд чи сприяє переможним діям, і це підриває контроль Путіна не лише над подіями на полі бою, але й над пропагандистським простором, яким він володів роками і про який він надзвичайно дбав, ретельно зачистивши його безпосередньо перед вторгненням і в його ранній фазі.