10 березня парламентський комітет з питань правоохоронної діяльності переглянув своє рішення про законопроєкт №12439 і рекомендував його оновлену редакцію до ухвалення в другому читанні та в цілому.
Одразу виникли припущення, що, незважаючи на складну ситуацію у Верховній Раді, для підтримки цього законопроєкту знайдеться достатня кількість голосів народних депутатів України. Тим більше назва й основна мета проєкту закону виглядають вельми благородно — «удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження».
Варто зазначити, що представники бізнес-асоціацій здебільшого підтримують цей законопроєкт, тому що його окремі новації дадуть змогу краще захищати інтереси підприємців у відносинах із органами влади, особливо з органами правопорядку та прокуратурою. Водночас антикорупційні інституції (САП, НАБУ) та антикорупційні громадські організації виступають різко проти цього проєкту, навіть іменують його «правками Лозового 2.0», адже він створить нові перешкоди в антикорупційних розслідуваннях.
Одним із євроінтеграційних зобов’язань України є внесення комплексних змін до кримінального процесуального законодавства (пункт 1 Спільної заяви комісарки ЄС із питань розширення та віцепрем’єр-міністра України від 11 листопада 2025 року). Тому будь-які системні зміни до Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) потребують прискіпливої уваги, щоб вони не заблокували подальший рух нашої держави до Європи.
На моє переконання, положення проєкту 12439 у разі їх схвалення матимуть руйнівні наслідки для захисту звичайних потерпілих від загальнокримінальних злочинів (крадіжок, грабежів, побиттів, зґвалтувань, убивств та інших). Окремі зміни відкинуть нас на десятиліття назад. Зокрема найнебезпечнішими пропозиціями проєкту слід визнати такі:
- Відмова від автоматичного початку кримінального провадження (зміни до частини 2 статті 56, статті 214 КПК).
Наразі особі достатньо подати заяву про кримінальне правопорушення — і слідчий та прокурор зобов’язані згідно із законом невідкладно (не пізніше, ніж за 24 години) розпочати розслідування і внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Хоча, слід визнати, на практиці з цим нерідко виникають проблеми, але вони полягають в ігноруванні органами правопорядку прямих вимог закону, а не в помилковості передбаченого законом механізму.
Однак проєкт висуває до потерпілих і очевидців часто невиконувані вимоги — не просто подати заяву, а надати «достатні дані» про вчинення кримінального правопорушення, — а також повертає із забуття «постанови про початок досудового розслідування».
Стаття 94 КПК 1960 року вже оперувала цим поняттям — «достатні дані» про скоєння злочину, необхідні для порушення кримінальної справи. 2012 року відмовилися від цієї концепції і змінили порядок початку досудового розслідування, оскільки органи слідства й прокуратури відмовлялися розпочинати слідство у справах про неочевидні злочини або у складних справах із фактичних, юридичних, відомчих, політичних чи інших причин. І формальною підставою для відмови відкрити справу були «недостатні» (на думку органу влади) дані, наведені потерпілою особою.
Запровадження нового порядку стало також відповіддю нашої держави на значну кількість програних справ у Європейському суді з прав людини — наприклад Афанасьєв; Белей; Бєлоусов; Каверзін проти України. У цих справах ЄСПЛ установлював, що органи шість, сім, навіть вісім разів відмовлялися проводити розслідування, змушуючи потерпілих багаторазово ходити цими «колами пекла». Така бездіяльність органів слідства в розслідуванні фактів убивств і катувань порушувала статтю 2 (право на життя) та статтю 3 (заборона катування) Європейської конвенції про захист прав людини.
- Зрівняння статусу потерпілого і свідка (зміни до статті 96 КПК).
Аби зменшити травматичний вплив розслідування на потерпілого (щоби знов і знов не відтворювати обставин вчинення проти нього злочину), законодавець передбачив принципово різну роль свідка та жертви злочину. Свідок зобов’язаний давати показання (частина 2 статті 66 КПК), а потерпілий лише має право робити це (частина 1 статті 56 КПК). Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань (стаття 385 Кримінального кодексу), а потерпілий не несе жодної відповідальності за це. Свідок може підлягати примусовому приводу (стаття 140 КПК), а потерпілий не підлягає тощо.
Незважаючи на цю принципову різницю в статусах свідка й потерпілого, автори проєкту пропонують дозволити під час допиту в суді ставити під сумнів показання потерпілого через можливі проблеми для його «репутації». Тепер обвинувачені зможуть компрометувати під час допиту не лише свідків, а й жертв зґвалтувань, побиттів чи інших насильницьких злочинів. Самовиправданням для обвинувачених у цих випадках стануть такі аргументи: «сама випивала з ґвалтівником перед скоєнням злочину», «носила відвертий одяг», «зробила яскравий макіяж», «неприховано фліртувала з іншими» тощо. У проєкті закону також не передбачено жодних обмежень для використання таких маніпуляцій щодо особливої категорії потерпілих — дітей. Відновлення таких практик на рівні закону є неприпустимим.
- Перетворення потерпілого на «альтернативного» керівника розслідування (зміни до статей 160, 242, 243 КПК).
У проєкті передбачено надання додаткових процесуальних прав потерпілим — отримувати доступ до речей і документів, які знаходяться у третіх осіб, і залучати експерта для проведення дослідження. Хоча назагал може здатися, що ці нові можливості мають посилити становище потерпілих, але це, навпаки, його послабить і зробить саме розслідування неефективним. Це «ведмежа послуга» потерпілим. Європейські стандарти захисту потерпілих полягають не в наданні їм додаткових процесуальних прав у здійсненні розслідування, а у створенні системи надання психологічної допомоги, запровадженні безоплатної правничої допомоги, наданні достатньої інформації про перебіг і результати розслідування, компенсації шкоди від злочину.
У досудовому розслідуванні, як і під час керування автомобілем, має бути один водій (прокурор); щойно їх стає двоє і більше, бути біді — аварія (колапс розслідування) неминуча.
Лише прокурор як керівник розслідування разом із органом досудового розслідування має визначати належний час і спосіб отримання доказів злочину — на самому початку провадження чи наприкінці, за допомогою заходу забезпечення провадження (доступ до речей і документів), слідчої дії (обшук) чи негласної слідчої дії. Потерпілий не знає й не має знати цієї логіки розслідування, тому надання цих додаткових повноважень лише зашкодить результатам кримінального провадження, коли докази буде втрачено чи знищено або вони не матимуть відповідного ефекту.
Ці «добрі наміри» щодо посилення ролі потерпілих неодмінно приведуть їх до «пекла» неефективного кримінального провадження.
- Монополія на збирання доказів стороною обвинувачення (зміни до статті 98 КПК).
Проєкт пропонує, щоб лише слідчий, дізнавач, прокурор міг ухвалювати рішення про речові докази. Це прямо порушує конституційні засади судочинства щодо рівності всіх учасників судового процесу, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду «своїх доказів», гарантовані статтею 129 Конституції.
Наразі сторона захисту та потерпілий мають повне право подати свої речові докази на розгляд суду без їх схвалення стороною обвинувачення (слідчим, прокурором).
Реалізація зазначеної ініціативи проєкту на практиці призведе до того, що слідчий, прокурор відмовлятимуться долучати до матеріалів провадження, наприклад знаряддя злочину, віднайдені потерпілим чи підозрюваним (на своє виправдання), якщо цей доказ не підтверджуватиме версії сторони обвинувачення.
- Створення перешкод для переслідування злочинців (зміни до статті 233 КПК).
У проєкті запропоновано обмежити можливість доступу органів правопорядку до житла чи іншого володіння особи (наприклад земельної ділянки) без попереднього дозволу суду. Тепер це неможливо буде зробити, щоб урятувати майно, й дозволено лише у разі безпосереднього переслідування особи, яка підозрюється у вчиненні окремих тяжких і особливо тяжких злочинів.
Таке обмеження категорією злочинів і неможливість урятувати майно не відповідають прямій вимозі частини 3 статті 30 Конституції України. На практиці для потерпілих це означатиме, що поліція чи інший орган правопорядку за їхнім викликом, зверненням не зможе невідкладно проникнути до житла чи іншого володіння, аби затримати й установити особу підозрюваного в неумисному вбивстві, завданні тілесних ушкоджень, домашньому насильстві чи іншому насильницькому злочині, який не потрапив до обмеженого переліку проєкту.
Оперативні співробітники постають перед дилемою: допомогти потерпілому й порушити цей закон у частині про недоторканність житла чи дотримуватися вимог закону й проігнорувати звернення потерпілого.
Із такими невиправданими перешкодами для діяльності органів влади нам доведеться забути про підвищення рівня довіри суспільства до держави.
…Упевнений, що поява цих украй небезпечних для потерпілих та інших громадян положень у законопроєкті №12439 не є свідомою позицією його авторів. Це стало результатом неналежної й недостатньої роботи з моделювання результатів застосування його новацій не лише в кримінальних провадженнях за участю підприємців, а й в інших справах, зокрема про насильницькі злочини. Адже особливістю Кримінального процесуального кодексу є те, що він уніфіковано регулює провадження щодо всіх наявних видів злочинів: від убивств до хабарництва, від крадіжок до втручань в електронні системи тощо. І це розробники проєкту проігнорували.