Те, що Сирія погодилася на мирний план, запропонований спецпосланцем ООН та Ліги арабських держав Кофі Аннаном, зовсім не означає, що Башару Асаду вдасться покласти край повстанням проти його режиму і зберегти владу. Тим більше що в сирійського президента залишається не так уже й багато союзників у світі. І один із них - Росія. Москва, з одного боку, ніби хоче посадити Асада за стіл переговорів. А з іншого - робить усе можливе, аби він протримався якомога довше. Схоже, Кремль веде закулісний «торг», де Башар Асад - просто розмінний пішак російської зовнішньої політики, в якій головне не доля колишніх союзників, а збереження свого політичного обличчя і решток впливу на Близькому Сході.
Схоже, Росія перестала робити ставку на Башара Асада, хоча продовжує вдавати, ніби все залишається, як і було, аби встигнути до закінчення сирійського протистояння продати Дамаску якомога більше зброї.
Таким чином, режим Асада з цікавого й перспективного політичного проекту перетворюється для Кремля на залишковий бізнес-проект, вигідний, зокрема, і з економічного погляду. Сам же Башар Асад може скільки завгодно розказувати про свою боротьбу з терористами і шпигунами, проте стійке небажання сирійського президента реформувати політичну й економічну систему стало головною причиною його протистояння з сирійцями.
На жаль, європейськи освічений Башар Асад почав упускати свій шанс. А прагнення безмежної влади та всіх її фінансових (і не тільки) похідних не дає сирійському диктатору можливості своєчасно поступитися.
Не виключено, що сам Асад давно припинив би цю явно програшну гру, але його оточення не дозволяє йому цього зробити. Чи президентові бракує інформації про те, що народний опір розширюється і зростає? Чи від нього приховують катастрофічний стан, у якому нині опинилася сирійська економіка? Однак, прямуючи до краху й тріскаючись по всіх напрямах під тиском опонентів клану Асадів, режим не має жодних реальних шансів утримати владу в далекосяжній перспективі.
Власне, постає запитання: чому ж так затято Москва підтримує Дамаск? І що стоїть за залученістю Росії в ситуацію у Сирії та Ірані? Одна з причин - те, що ці дві країни дуже важливі для Москви в геостратегічному плані. Дамаск, по суті, залишився сьогодні єдиним союзником росіян на Близькому Сході, а Тегеран, який завжди виступав у ролі регіонального патрона Сирії, потрібен Путіну для безперервного нагнітання протистояння режиму мулл зі Сполученими Штатами.
Із падінням режиму Асада Росія може втратити не лише базу російського флоту в сирійському порту Тартус, а й, відповідно, стратегічні позиції в Середземномор’ї. Крім того, асадівська Сирія для Росії є дуже вигідним покупцем російської зброї, і тому зміна влади може завдати Москві збитків приблизно на чотири мільярди доларів.
Ще однією вагомою причиною підтримки Кремлем режиму Башара Асада на міжнародній арені може бути те, що російські стратеги розглядають нинішню дипломатичну гру як генеральну репетицію можливих майбутніх подій в Ірані. Позаяк падіння правлячого дому Асадів серйозно послабило б і Тегеран, одночасно зміцнивши позиції Сполучених Штатів, Саудівської Аравії і Катару...
Та хвиля «арабської весни» зламала в сирійського народу бар’єр страху. І сама атмосфера в країні, в якій клан Асадів уже 42 роки утримує владу, зовсім змінилася. Можна з упевненістю сказати, що «арабська весна» для арабських народів - не менш значуща подія, ніж для поневолених Росією народів розпад СРСР у 1991 році.
Тим часом повстання в Сирії має й небезпечні негативні сторони. Адже чим довше воно триватиме, тим сильнішими можуть стати ісламістські настрої в країні. І це є питанням ціни, яку сирійцям доведеться заплатити за повалення диктатури у своїй країні. Крім того, у кожному разі, повстання в Сирії негативно позначиться на ситуації в Лівані і частинах Курдистану, які належать Туреччині, Ірану та Іраку.
Враховуючи чинник часу, потрібно розглянути й таке питання: навіщо Росія послала в Сирію свій спецназ, про що повідомили ряд ЗМІ, зокрема й російські? Адже іранський спецназ, за деякою інформацією, присутній у Сирії вже впродовж тривалого часу, і це аж ніяк не допомагає правлячому там режиму.
Можна зробити припущення, що Москва за будь-яку ціну прагне допомогти Башару Асаду уникнути долі лівійського диктатора Муамара Каддафі. І тому головне завдання російського спецназу - не так намагатися переломити ситуацію, як у разі падіння режиму допомогти Асаду та його сім’ї евакуюватися з сирійської території.
Іншим варіантом, який теж не слід відкидати, є те, що Росія після повернення Путіним свого президентства, аби продемонструвати силу, вплив і міжнародну вагу, за будь-якого розвитку подій не збирається залишати свою військово-морську базу в сирійському місті Тартусі. Не виключено, що в такому разі росіяни мають намір повторити приклад американців, які після приходу до влади на Кубі режиму Фіделя Кастро залишили під своїм контролем базу в Гуантанамо.
Тоді збільшення присутності російських військових у Сирії цілком логічне. На випадок часу «Ч» російський спецназ евакуює Башара Асада, його численну сім’ю та найближчих соратників із країни, а сам закріпиться на військово-морській базі у Тартусі. Аргументуючи це тим, що російська присутність стабілізуватиме ситуацію в Сирії і що договір про присутність російських військових, підписаний із урядом Асада, не може бути переглянутий заднім числом.
Не виключено, що військові аналітики підказали російському керівництву можливість реалізації і трохи інакшого сирійського сценарію. А саме: Росія перестає накладати вето на резолюції Ради Безпеки ООН щодо Сирії, тим часом намагаючись зірвати, під приводом стримування зовнішнього втручання у сирійські справи, майбутню угоду про шлях до миру на основі плану Організації Об’єднаних Націй, яку прагне втілити спеціальний посланник ООН Кофі Аннан.
Водночас Росія не може не усвідомлювати, якої шкоди її відносинам із Заходом завдає її наполеглива дипломатична оборона режиму Асада. Адже намагання видавати противників режиму за терористів може переконати хіба що самого Медведєва чи Лаврова...
Сирійська опозиція наголошує, що час і міжнародна підтримка на її боці. Вона відмовляється вести переговори з режимом Асада, гадаючи, що має істотну перевагу, оскільки санкції проти режиму вводять економіку в штопор, а арабський світ і Захід вважають сирійську владу ізгоєм міжнародного порядку.
Опозиціонери чекають на поставки зброї, грошей і розширення дезертирства військових, аби баланс сил порушився на їхню користь. (Тим більше що у Вашингтоні з боку впливових сенаторів Джона Маккейна, Джозефа Лібермана і Ліндсі Грема лунають заклики не лише очолити надання міжнародної військової допомоги сирійським повстанцям, а й організувати прикриття їхніх позицій із повітря.) На думку опозиції, у президента Асада не має потреби проводити реформи, які приведуть до його повалення.
Хай там як, Сирія приречена на зміни. Хоча питання в тому, чи здатні вони, врешті-решт, принести очікувані дивіденди всім, хто цих змін сьогодні так наполегливо і цілеспрямовано прагне?
Аналізуючи можливості сирійської опозиції переломити на свою користь кризову ситуацію, необхідно звернути увагу на той факт, що й досі залишається невідомою реальна чисельність сил повстанців. Хоча деякі військові з тих, котрі приєдналися до опозиційних сил, говорять про 40 тисяч осіб, реальну кількість їх дуже важко перевірити. Ймовірно, оприлюднення саме такої цифри є частиною психологічної кампанії, розрахованої на стимулювання подальшого дезертирства військових із армії Башара Асада.
Нині ставки надзвичайно високі, і поки що сирійська влада не виявляє жодної готовності визнати свою поразку. Втім, слід зазначити, що події у Сирії розвиваються трохи інакше, ніж повстання «арабської весни» в інших країнах Близькосхідного регіону.
Сирійські іммігранти і противники Асада за кордоном раніше передбачали, що режим впаде протягом кількох місяців, не враховуючи при цьому всієї специфіки конфесійного та кланового поділу цієї країни.
Сирійські повстанці вимірювали ситуацію політичними лекалами каїрської площі Тахрір, згідно з якими влада у Сирії мала перейти до їхніх рук упродовж кількох місяців від початку повстання. Що звільняло керівництво повстанців від необхідності розробляти узгоджену військову стратегію і визначати спільну тактику протидії наступу урядових військ та сил безпеки.
Схоже, за сирійським сценарієм розвитку подій, мілітаризація й ісламізація повстанського руху були неминучими. Оскільки жодна світська націоналістична ідеологія, яка існує в Сирії, не здатна об’єднати сили опозиції.
Питання лише в тому, чи зможуть сирійці, розпочавши джихад проти диктатури, потім відійти від його доктрини. Адже приклад Афганістану вчить, що дуже легко в майбутньому переключитися на нових ворогів, які в недалекому минулому були твоїми союзниками.