Венеціанська комісія ще не закінчила підготовку свого висновку щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів». За інформацією «Дзеркала тижня», засідання Європейської комісії за демократію через право, широко відомої під назвою «Венеціанська комісія», відбудеться 15—16 жовтня. На ньому ці висновки буде затверджено і оприлюднено. Втім, у розпорядженні «ДТ» є повний текст попередніх висновків, ознайомитися з якими ми і пропонуємо читачам. Загалом можна стверджувати, що переглянутий європейськими експертами законопроект не усунув причин, які обумовили головні претензії до нього, викладені в першому висновку комісії.
Як відомо, 27 липня Закон України «Про судоустрій і статус суддів» набрав чинності. Це викликало нерозуміння з боку європейських експертів, які максимально делікатно висловлюють своє розчарування у зв’язку з тим, що це відбулося без урахування остаточних висновків Венеціанської комісії. Вони прямо заявляють, що цей факт «викликає серйозні сумніви щодо готовності Верховної Ради та влади до співпраці з Радою Європи у створенні справді незалежної судової системи, яка повністю відповідатиме європейським стандартам».
А в рішенні ПАРЄ «Функціонування демократичних інституцій в Україні» в розділі, що стосується реформування системи правосуддя, не менш відверто сказано: «7.3.2. Асамблея висловлює глибокий жаль з приводу того, що цей закон було ухвалено в липні 2010 року з великим поспіхом, не очікуючи висновку Венеціанської комісії, по який до неї звернулося Міністерство юстиції України.
7.3.3. Просить органи влади привести систему підготовки суддів та навчальних закладів у відповідність до європейських стандартів.
7.3.4. Просить органи влади забезпечити, щоб у законі про судоустрій і статус суддів, а також у законі про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо запобігання зловживанню правом на оскарження було враховано рекомендації або зауваження, викладені у висновках Венеціанської комісії, шляхом внесення відповідних змін до цих законів».
Експертний висновок на Закон України №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» від
7 липня 2010?р. (Страсбург,
27 вересня 2010 р.). Висновок підготували Штефан Ґасс, професор Університету прикладних наук Північно-Західної Швейцарії, заступник голови Апеляційного суду Базеля-Ландшафта (Швейцарія), і Поль Лемманс, член Державної ради Бельгії, професор Католицького університету в Лейвені (Бельгія).
Пропонуємо витяги з цього об’ємного документа.
Новий Закон створив вражаючу структуру різноманітних інституцій. Усі ці органи мають бути заповнені кадровими одиницями, включаючи призначенців на керівні посади. Важливо, щоб органи, причетні до судової системи, мали такий склад, який би викликав довіру і якомога ширшого загалу, і самих суддів. Отже, експерти настійливо рекомендують, щоб усі, хто призначає або обирає суддів чи членів якихсь органів, діяли з огляду на загальні інтереси суспільства і не дозволяли суб’єктивним партійним міркуванням підмінювати основні цілі судової реформи.
У цьому висновку Закон аналізуватиметься головним чином, але не виключно, з погляду незалежності судової влади і суддів. Важливу роль тут відіграє розподіл повноважень між політичними органами держави і судовою владою.
Створення судів
Згідно з ч. 1 ст. 6 Європейської ковенції з прав людини (ЄКПЛ) суд, аби відповідати вимогам цієї статті, має бути «встановлений законом». Це означає, що «судочинство в демократичному суспільстві мусить залежати не від розсуду виконавчої влади, а регламентуватися законом, джерелом якого є парламент».
За огляду на це стаття 19 Закону, в якій встановлюється «Порядок утворення і ліквідації судів загальної юрисдикції», є дещо проблематичною.
Згідно з ч. 1 ст.?19 «суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються президентом України за поданням міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду». Формально Закон таким чином залишає створення і ліквідацію місцевих і апеляційних судів на розсуд вищого виконавчого органу — президента.
Трохи тривожно бачити, що основне правило стосовно створення (і — що не менш проблематично — ліквідації) судів формально видається таким, що суперечить основному принципові, вже давно схваленому керівними органами Європейського суду з прав людини. Формулювання ч. 1 ст. 19 створює помилкову думку. Якщо президент відчуває, що суд винесе несприятливе рішення, то він може навіть ліквідувати такий суд, аби лише справу розглядали інші судді.
Суди слід створювати законом (актом Верховної Ради), що визначає їхні основні складові елементи, функції, їхню кількість тощо. У цьому сенсі Конституція, здається, не заважає скористатися з іншого підходу, ніж прийнятий у Законі, проте питання може виявитися політично дражливим. У будь-якому разі було б бажано, щоб за відправну точку законові правив принцип, згідно з яким суди створює Верховна Рада. Президент тоді міг би грати роль «виконавця» таких органічних законів. Він міг би, наприклад, проголошувати у формі указу, коли той чи той закон, який утворює певний суд або певну групу судів, набуває чинності чи вступає в силу.
Крім того, Закон передбачає, що голів і заступників голів усіх судів, за винятком Верховного суду, на посади призначає і звільняє з них Вища рада юстиції за поданням відповідної ради суддів. Надання повноважень призначати голів судів окремому органові може бути прийнятним за умови, що такий орган захищений од політичного впливу. Однак у випадку Вищої ради юстиції це не так.
Новелою Закону є порядок призначення суддів на адміністративні посади, а саме на посади голів і заступників голів судів, які (за винятком Верховного суду) призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів.
Це завдання покладається на Вищу раду юстиції на додачу до завдань, покладених на цей орган згідно з ч. 1 ст. 131 Конституції. Чи встановлює Конституція обмежувальний перелік компетенцій і чи може цей перелік бути доповнений законодавчою владою — це питання конституційного права, про яке, здається, можна сперечатися. Наприклад, в експертизі проекту Закону «Про судоустрій та статус суддів» Головне науково-експертне управління Верховної Ради висловило думку, посилаючись на рішення Конституційного суду від 16 жовтня 2001 року, що розширення списку компетенцій Вищої ради юстиції за межі тих, що перелічені в статті 131 Конституції, є неконституційним.
Та хоч би яка була відповідь на питання про конституційність призначення голови суду та його заступника іншим органом, ніж сам відповідний суд, є питання щодо незалежності судів.
Призначення суддів
Порядок призначення судді має вирішальне значення для відповіді на питання про незалежність судової влади в будь-якій системі. Ч. 1 ст. 128 Конституції визначає президента і Верховну Раду як органи влади, уповноважені призначати чи обирати суддів. Як відправний пункт це не становить проблеми. Призначення суддів виконавчою владою (президент, уряд) є прийнятним, ба навіть нормальним. Навіть обрання в парламенті теж саме по собі не суперечить ст. 6 ЄКПЛ або ідеї верховенства права. Але оскільки Конституція передбачає порядок призначення чи виборів суддів політичними органами, конче потрібні спеціальні заходи, які б гарантували, що вирішальним чинником у такій процедурі є достоїнства кандидата, а не політичні чи подібні до них міркування.
Тому ж бо Рекомендація №R (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності та ролі суддів підкреслює, що в тих випадках, коли національна система дозволяє призначати суддів урядові (а не залежному від нього органові), мають існувати гарантії, які забезпечували б на практиці прозорий і незалежний порядок призначення суддів та відсутність впливу на відповідні рішення будь-яких інших міркувань, окрім пов’язаних із об’єктивними критеріями. Такими гарантіями можуть, наприклад, бути одна чи кілька з наведених нижче:
— спеціальний незалежний і компетентний орган дає рекомендацію урядові, і той її дотримується; або
— право особи оскаржити рішення в незалежному органі; або
— орган, який ухвалює рішення, користується гарантіями проти необґрунтованого чи неналежного впливу.
Ця ж рекомендація — з відповідними застереженнями — застосовна й до випадків, у яких суддів обирає парламент.
Щодо того, чи Конституція і закон встановлюють достатні гарантії від неправомірного політичного впливу, — є питання.
Відповідно до ч. 3 ст. 127 Конституції кандидатів на посаду суддів може висувати кваліфікаційна комісія суддів. Пункт 1 ч. 1 ст. 131 Конституції передбачає, що матеріали про призначення (або обрання) суддів на посади направляє Вища рада юстиції. Є ризик того, що навіть призначення суддів до Вищої ради юстиції відбуватиметься під політичним впливом у тому сенсі, що судді, яких призначають політичні органи, й самі матимуть політичне «забарвлення».
З метою приведення Вищої ради юстиції у відповідність до міжнародних стандартів, зафіксованих, наприклад, у Європейській хартії про Закон «Про статус суддів», більшість — або принаймні половина — членів Ради мають бути не тільки суддями, а й суддями, яких обрали судді, або судді, які входять до її складу за їхньою посадою в судовому органі. Але, звичайно ж, не судді, призначені політичними органами.
З огляду на склад органів, покликаних забезпечувати прозорий, справедливий і незалежний характер добору кандидатів, а надто ВРЮ, небезпеки політизації процедури призначення кандидатів на суддівські посади, м’яко кажучи, виключати не можна.
В Законі визначено, що Вища рада юстиції на своєму засіданні «розглядає питання» про призначення кандидата на посаду судді і «в разі прийняття позитивного рішення» вносить подання президентові України про призначення кандидата на посаду судді. Тут немає критеріїв, на основі яких ВРЮ може прийняти позитивне або негативне рішення.
Такі критерії так само не згадані в ст. 29 Закону «Про Вищу раду юстиції», де також ідеться про призначення суддів на посаду вперше. Більше того, з цього положення випливає, що по кожному кандидатові робить доповідь хтось із членів ВРЮ і що ВРЮ заслуховує кандидата. А з цього начебто випливає, що ВРЮ може заново оцінити кандидата і дійти інакшого висновку, ніж Вища кваліфікаційна комісія суддів. Вельми дивує те, що хоча рекомендація ВКК спирається виключно на об’єктивні критерії, ВРЮ буцімто може не погодитися з рекомендацією ВКК з причин, які не визначені в законі. Це створює передумови для прийняття свавільних рішень. Відтак експерти настійливо рекомендують виписати відповідну роль ВРЮ у значно прозоріший спосіб. З огляду на особливості порядку прийняття рішень у Вищій кваліфікаційній комісії ВРЮ мала би відігравати в процесі першого призначення суддів менш значну роль.
Навіть попри меншу роль Верховної Ради, процес обрання суддів все одно може стати надто політизованим. Слід поставити за мету виключити участь Верховної Ради взагалі або, шляхом внесення поправки до Конституції, звести її роль до суто церемоніальної.
У Рекомендації №R (94) 12 «Про незалежність, ефективність і роль суддів» сказано, що «всі рішення стосовно професійної кар’єри суддів повинні мати в основі об’єктивні критерії; як обрання, так і кар’єра суддів повинні базуватись на заслугах, з урахуванням їхньої кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів їхньої праці». Це означає, що політичні та інші подібні міркування неприпустимі. Закон породжує у зовнішніх спостерігачів підозру, що політичні міркування все ж таки відіграють певну роль у підвищенні українських суддів по службі. Насправді вражає, що питання службового підвищення практично не врегульоване в Законі взагалі.
У §2 ст. 80 лише зазначено, що переведення судді, обраного безстроково, до суду іншого рівня тієї ж судової спеціалізації здійснюється Верховною Радою України з дотриманням порядку, встановленого цим Законом та регламентом Верховної Ради України для обрання судді. В параграфі немає жодної згадки про якісь критерії чи про якусь роль ВКК. Складається враження, що передбачений порядок перетворює просування судді по службі на суто політичне питання, яке вирішуватиметься тільки Верховною Радою — органом, якому не годиться оцінювати «кваліфікації, чесноти, здібності та результати праці» суддів.
Статус суддів
Більшість норм щодо статусу суддів якихось особливих зауважень не викликають. Що ж до недоторканності, то позбавляти її суддю мала б не Верховна Рада, а (справді незалежна) Вища рада юстиції.
За Конституцією, кандидатів на посаду судді може висувати Кваліфікаційна комісія суддів, а Вища рада юстиції звертається з поданням про призначення (обрання) суддів до компетентного органу. Стосовно першої Закон передбачає створення (єдиної) Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Хоча більшість у Вищій кваліфікаційній комісії суддів становлять судді, залишається питання, чи так уже мудро й конче потрібно, щоб одного з її членів призначала виконавча влада і щоб він представляв міністра юстиції? Крім того, вкрай важливо, щоб інші члени комісії, включно з шістьма суддями, призначалися не на підставі їхнього зв’язку з якоюсь політичною партією. Що ж до Вищої ради юстиції, то Закон гарантує, що в її складі більшість становитимуть судді. Та це не заперечує факту існування великого ризику того, що ВРЮ через її близькість до найвищих органів державної влади буде дуже заполітизована. Таким чином, склад обох органів — а надто Вищої ради юстиції, — які створено для забезпечення прозорого, справедливого і незалежного добору кандидатів, не виключає ризику політизації процесу призначення кандидатів на посади суддів.
Звільнення
У Конституції передбачено, що суддю звільняє той орган, який його призначав чи обирав. Але якщо призначення вперше на посаду виконавчою владою чи й навіть обрання законодавчою не обов’язково загрожує незалежності судді, то повноваження виконавчої чи законодавчої так само й усувати (тобто звільняти) суддю з посади вже змушує бентежитися. Закон передбачає — відповідно до нині чинної Конституції, — що подання про звільнення з посади вносить Вища рада юстиції. Крім того, і Вища кваліфікаційна комісія може у зв’язку з певними підставами довести обставини до відома Вищої ради юстиції. Обидва органи могли б убезпечитися проти неналежного чи неправомірного впливу, але з огляду на нинішній склад Вищої ради юстиції, її участь у процесі звільнення з посади не виключає ризику того, що свою роль відіграватимуть політичні міркування.
ВСУ
Позбавлення Верховного суду його головної компетенції та відповідне передання цієї компетенції низці вищих спеціалізованих судів навряд чи, як на нас, відповідає системі, що її окреслено в Конституції. Так само важко собі уявити, які причини могли спонукати законодавця перетворити Верховний суд на суд, що аж ніяк не схожий на «верховний» суд у звичному сенсі цього слова. Зайве казати, що якби склалося враження, буцімто джерелом натхнення для нової судової архітектури було бажання «нейтралізувати» Верховний суд за деякі з його рішень або ухвал, тоді б Закон слід було вважати за тривожний наступ на незалежність цього суду і судоустрою в цілому.
Нова система є сумнівною і з іншого погляду. Створення трьох різних спеціалізованих юрисдикцій, очолюваних трьома касаційними судами, не залежними один від одного, може призвести до численних і часто складних колізій юрисдикції. Щонайменше, чого можна було б очікувати в такій ситуації, є ефективна система розв’язання таких колізій — наприклад, з допомогою особливого «колізійного» суду. Однак, як видається, такої системи немає. Для виконання цієї функції був би придатний Верховний суд. Але за новим Законом до нього не можна звертатися як до арбітра в процедурних питаннях, бо ж його юрисдикція як касаційного суду обмежується питаннями, пов’язаними із застосуванням норм матеріального права.
Компетенція Верховного суду обмежується випадками існування суперечностей між різними рішеннями того самого вищого спеціалізованого суду або між рішеннями різних вищих спеціалізованих судів. Фактом є те, що для визнання юрисдикції Верховного суду має існувати стверджувана колізія рішень. Це означає, що Верховний суд може реагувати, втручатися лише тоді, коли суперечності себе якось проявили. Це мало відповідає ідеї верховного суду, який зазвичай дає прецедентне тлумачення закону і в такий спосіб готує ґрунт для однакового тлумачення закону всіма судами — ще до того, як розбіжності виникають. Обмеженість сфери діяльності Верховного суду підкреслюється й тим, що він може втручатися лише в разі суперечностей на рівні вищих спеціалізованих судів. Якщо ж труднощі з тлумаченням не досягли такого рівня, — і внаслідок цього не з’явилася колізія рішень, — звертатися до Верховного суду не можна.
Сторони не мають прямого доступу до Верховного суду. У разі, якщо Верховний суд встановлює незаконність розглянутого рішення, він може лише скасувати рішення і направити справу на новий розгляд до відповідного суду касаційної інстанції. Постановити сам нове рішення по суті він не може. Цей механізм ставить серйозні питання щодо конституційності, якщо пригадати рішення Конституційного суду від 11 березня 2010 року, в якому той ухвалив, що Верховний суд не є касаційною інстанцією щодо вищих спеціалізованих судів.
Представництво і самоврядування
Склад з’їзду суддів України та Ради суддів України передбачає рівне представництво кожної судової юрисдикції. Внаслідок цього судді загальних судів виявляються представленими недостатньо. Положення, згідно з яким делегати з’їзду суддів України обираються за принципом рівного представництва всіх юрисдикцій, неодноразово було предметом критики. Наприклад, у відкритому листі президентові України від 12 липня 2010 р. голова ВСУ зазначив, що кількість суддів судів загальної юрисдикції (6632) в кілька разів більша за сукупну кількість суддів у господарських і адміністративних судах (2290). Виходить, що 6632 судді загальних судів будуть представлені на з’їзді кількістю делегатів, яка буде вдвічі менша за кількість делегатів від 2290 суддів спеціалізованих судів. За Конституцією всі суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів; Конституція не розрізняє суддів, які належать до різних судів. Натомість Закон фактично віддає перевагу певним категоріям суддів з огляду на їхню належність до певної юрисдикції. Без якихось серйозних аргументів на її користь така система видається дискримінаційною щодо суддів судів загальної юрисдикції.
Нерівне ставлення до суддів судів загальної юрисдикції, про яке вже йшлося стосовно з’їзду суддів, спостерігається й на рівні Ради суддів України. Виходить так, що кожний представник від судів загальної юрисдикції репрезентує 2211 суддів, а представник суддів господарських або адміністративних судів репрезентує 382 своїх колег.
Що стосується організації суддівського самоврядування, то вона є дуже складною, а іноді й заплутаною.
Строки
Щодо тривалості провадження Закон встановлює часові обмеження для низки дій сторін у справі і судових органів. Деякі відповідні терміни видаються надто короткими. Наприклад, сторони мають лише 10 днів, щоб подати апеляційну скаргу стосовно тривалості провадження і 10 або 20 днів на подання касаційної скарги. Розгляд справ у судах апеляційної інстанції не може тривати довше ніж місяць або два місяці з моменту початку провадження, а розгляд справи у вищому спеціалізованому суді — не довше ніж місяць з моменту отримання матеріалів справи. Більше того, вищий спеціалізований суд повинен упродовж 15 днів вирішити, чи може справа бути передана до Верховного суду для перегляду, і, якщо це так, ВСУ має місяць з моменту відкриття провадження для винесення свого рішення.
Встановлення строків може бути слушною ідеєю, але це не завжди так. Стислі терміни подання апеляцій можуть негативно впливати на право доступу громадян до судів вищих інстанцій. Стислі часові рамки розгляду справ можуть виявитися нереальними, і суди просто не зможуть працювати так, як від них очікуватимуть.
Також дещо турбує те, що, скоротивши терміни розгляду справ, Закон нічого не змінив стосовно «невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом» як підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (ст. 83, §1, п. 2 Закону). Водночас право на звернення зі скаргою щодо поведінки судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, має кожен, кому відомі такі факти (ст. 84, §2 Закону). Залишається сподіватися, що ці положення застосовуватимуться справедливо і що, тим більше, вони не застосовуватимуться для покарання суддів з причин, відмінних від тих, про які офіційно повідомляють.
У цьому контексті варто також зауважити, що притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не можна розглядати як ефективний засіб реагування на скаргу щодо тривалості судового провадження, оскільки покарання судді в дисциплінарному порядку не матиме жодних прямих і негайних наслідків для того провадження, задовга тривалість якого стала підставою для скарги.
Звільнення
Передбачені Конституцією підстави для звільнення включають і випадки, коли за суддею є провина (наприклад, випадки набрання сили обвинувальним вироком щодо судді, згідно з п. 5.6 ст. 126 Конституції та ст. 106 Закону), і обставини, коли суддя не вдавався до жодних дій, які підлягали б покаранню, а, приміром, просто досягнув пенсійного віку (п. 5.2 ст. 126 Конституції та ст. 102 Закону). У Спільному висновку від березня 2010 р. експерти рекомендували чіткіше виписати текст Розділу VII Закону, розрізнивши дві можливі ситуації, за яких, як багато хто вважає, мали би передбачатися різні процедури. Розробники Закону цієї рекомендації не врахували. Як наслідок, наприклад, виникає враження, що суддя, який воліє піти у відставку за станом здоров’я, за наявності відповідного медичного висновку (ст. 103), по суті потрапляє під таку саму процедуру, як суддя, котрого засудили за кримінальний злочин (ст. 106 Закону).
Більше того, деякі підстави звільнення судді, які стосуються його неналежної поведінки, визначені надто нечітко чи надто широко.
Відповідно до Конституції суддя звільняється з посади органом, який його обрав або призначив. Згідно зі ст. 100 Закону так само «суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив… за поданням Вищої ради юстиції». Це положення породжує проблеми. Як зазначалося вище (див. п. 25), призначення суддів виконавчою структурою (президентом або урядом) є прийнятним і навіть нормальним; навіть призначення суддів парламентом є прийнятним за додержання певних жорстких умов. Утім, зі звільненням суддів усе зовсім інакше. Незалежність суду означає насамперед незалежність від виконавчої та законодавчої влади. І, звичайно, від політичних партій і сторін у спорах. Якщо призначення суддів виконавчим органом не загрожує такій незалежності, повноваження виконавчого і (або) законодавчого органу звільнити суддю викликає занепокоєння. Отже, експерти настійливо рекомендують відповідним чином змінити ст. 126 Конституції.
Основним проблемним питанням є звільнення Верховною Радою суддів, які обрані на посади безстроково (хоча деякі з висловлених міркувань стосуються також і звільнення президентом суддів, призначених на посаду вперше).
Венеціанська комісія не мала нагоди висловити свої зауваження щодо проекту закону, ухваленого в першому читанні. Однак попередні зауваження щодо проекту закону зробили пан Джеймс Гамільтон і пані Ханна Сухоцька з Венеціанської комісії, а також Стефан Ґасс.
Хоча низку положень Закону було поліпшено в порівнянні з положеннями попередніх законопроектів, особливо з огляду на зміцнення незалежності судової влади, основні критичні зауваження, викладені в Спільному експертному висновку від березня 2010 р., залишаються актуальними.
Закон має надто регуляторний характер і містить забагато надто детальних положень. Багато таких положень мали би бути не в Законі, а в дотичних до нього підзаконних актах.
У судовій системі, незважаючи на внесені до тексту Закону вдосконалення, залишаються суттєві проблеми з порядком призначення і звільнення суддів. Зокрема вельми проблемною є роль у цьому процесі Верховної Ради України. Система суддівського самоврядування надто складна і передбачає існування завеликої кількості інституцій. У інших відношеннях текст Закону став кращим, ніж тексти попередніх законопроектів. Позитивом є як нова підзвітність Державної судової адміністрації, так і організація підготовки суддів у самій судовій системі.
Ще однією важливою рисою Закону є важлива роль, відведена Вищій кваліфікаційній комісії суддів і Вищій раді юстиції. Якщо ознаки ВКК видаються сумісними з міжнародними стандартами, деякі аспекти діяльності ВРЮ явно таким стандартам не відповідають. Експерти вважають за доцільне рекомендувати внести зміни до Конституції України, щоб привести склад ВРЮ у відповідність до міжнародних стандартів.
Закон надто складний навіть для суддів-практиків. Він створює вражаючу структуру усякого роду установ. Наполегливо рекомендується, щоб органи влади, вповноважені призначати чи обирати суддів або членів певних органів, діяли, дбаючи про спільний інтерес, і не дозволяли партійним цілям заступити цілі, які було покладено в основу реформи. Водночас поряд із багатьма позитивними сторонами Закон містить і чимало такого, що викликає занепокоєння. Проте навіть позитивні його сторони можуть бути зведені до словоговоріння, якщо його імплементація відбуватиметься в не сумісний із цілями Закону спосіб, зазначили європейські експерти.