Від редакції
3 березня ZN.UA опублікувало статтю Володимира Коноваленка «Чи вистачить грошей: реєстрація авторського права на твір по-новому», яка привернула увагу зацікавлених читачів. Відгукнулися й ті фахівці, що безпосередньо займаються та відповідають за сферу авторського права від імені держави. Щоправда, вони мають інше бачення змін у цій сфері. Публікацією цієї статті редакція надає їм можливість донести до читачів свою точку зору.
Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій (ІР офіс) застосовує новий Порядок державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються майнових прав на твір, уже понад три місяці. Для того щоб попередити будь-які хибні тлумачення чи поспішні висновки, розвінчаємо деякі міфи, що поширюються в ЗМІ.
Міф перший: новий Порядок збільшив витрати авторів на державну реєстрацію авторського права, адже запроваджує обмеження на кількість творів, які можна зареєструвати, подавши одну заявку.
До великої реформи законодавства у сфері авторського права головним підзаконним актом, який урегульовував відносини в цій сфері, була постанова КМУ «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються майнових прав на твір» від 27.12.2001 року №1756. У серпні 2023-го ця постанова втратила чинність. Для зручності далі по тексту ідентифікуватимемо її як «старий Порядок».
24 листопада 2023-го набрав чинності наказ Мінекономіки України №11319 від 16.08.2023 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації авторського права і договорів, які стосуються майнових прав на твір». Це і є чинний Порядок — головний підзаконний magnum opus авторського права.
І старий, і новий порядки передбачають можливість державної реєстрації складеного твору. За Законом України «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон) до складеного твору можна віднести збірник, енциклопедію, антологію тощо.
Згідно з новим Порядком заявник має право подати одну заявку на складений твір і отримати один охоронний документ (свідоцтво). У цій частині підхід не відрізняється від того, що існував раніше.
Наведемо конкретніший приклад. За новим Порядком заявник має право подати одну заявку на реєстрацію, наприклад, збірки літературних творів з ілюстраціями як самостійного об’єкта авторського права та отримати одне свідоцтво про державну реєстрацію авторського права, сплативши при цьому один збір державі.
У такому разі свідоцтво про реєстрацію авторського права на складений твір засвідчує права заявника саме на такий об’єкт, як збірка, а не на кожен окремий твір, що входить до цієї збірки.
Бо твір, який входить до збірки, є окремим об’єктом авторського права. Якщо заявник є суб’єктом права на всі твори, що входять у складений твір (наприклад, заявник є автором усіх оповідань чи віршів, які входять до збірки), то він може подати окремі заявки на кожен із окремих творів (оповідань чи віршів), що входять до складеного твору. Для цього йому слід заповнити окремі заявки, і він зможе отримати відповідну кількість охоронних документів, за які має сплатити відповідну кількість зборів.
Тобто і Закон, і новий Порядок (як, власне, і старий Порядок) дозволяють заявнику отримати охоронний документ як на складений твір, так і на кожен окремий твір, що входить до цього складеного твору. Закон чи підзаконний акт у цій частині не містить положень, що суперечать одне одному.
Дійсно, у старому Порядку не було такої норми: «Заявка на державну реєстрацію права автора на твір повинна стосуватися одного твору». Але такою була практика відомства, яке займалося реєстрацією авторського права (сьогодні цим займається ІР офіс). За тодішньою практикою неможливо було подати одну заявку на кілька самостійних об’єктів авторського права, адже застосовувалася формула «одна заявка дорівнює одному об’єкту авторського права».
Отже, ця норма нового Порядку у жодному разі не збільшила витрат заявника. Усе залежить від його бажання отримати охоронний документ на складений твір чи на кожен окремий твір.
У чому ж відмінність між цими двома об’єктами авторського права? В обсязі правової охорони, яку надає охоронний документ.
Це підводить нас до другого міфу, який потребує спростування: якщо автор подав заявку на реєстрацію збірки власних зображень, то відомство здійснювало реєстрацію такої збірки і водночас реєстрацію кожного із зображень, які входять до збірки.
Це не так. Не водночас.
За статтею 18 Закону «автору збірника, зокрема енциклопедії, енциклопедичного словника, антології або іншого складеного твору (упоряднику) належить авторське право на здійснене ним упорядкування (підбір та/або розташування) творів, якщо таке упорядкування є результатом творчої діяльності». Подібну за змістом норму було передбачено і законом про авторське право, що втратив чинність: «авторові збірника належить авторське право на здійснені ним підбір і розташування творів».
Однак повернемося до статті 18 чинного Закону. Далі у ній ідеться про таке: «Упорядник здійснює свої права, за умови дотримання ним прав суб’єктів авторського права щодо кожного з творів, включених до складеного твору… Суб’єкти авторського права, твори яких включено до складеного твору, зберігають власні майнові права на такі твори щодо їх окремого використання від складеного твору, якщо інше не передбачено договором з упорядником складеного твору».
За цією нормою свідоцтво про реєстрацію складеного твору не може засвідчувати право на кожен із складників складеного (даруйте за тавтологію) твору.
Тобто, реєструючи авторське право на збірку, заявник може отримати охоронний документ фактично на підхід до упорядкування оповідань, віршів чи, скажімо, малюнків. Правова охорона збірки творів поширюється на добір або упорядкування змісту такої збірки, а не на об’єкти, які входять до збірки.
Змоделюємо ситуацію. Якщо заявник каже: «Я маю двісті фотографій і хочу їх подати на реєстрацію в одній заявці», то відомство йому, найшвидше, відмовить. Але якщо він упорядкує ці фотографії в збірку, яку назве умовно «Мої фотографії 2024 року», і подасть одну заявку, відомство, найімовірніше, її прийме і видасть охоронний документ. Якщо ж заявник хоче отримати свідоцтво на кожну фотографію, йому потрібно подавати заявку щодо кожного твору окремо.
Міф третій полягає у тому, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» не передбачає згоди на створення похідного твору чи збірки творів.
За статтею 17 Закону «Перекладачі, автори інших похідних творів здійснюють свої права, за умови дотримання ними прав суб’єкта авторського права на твір, що зазнав переробки».
Яким чином відомство повинне упевнитися, що права автора оригінального твору не порушені? Повірити заявнику на слово?
Логіка цієї законодавчої норми проста: похідні твори мають створюватися без завдання шкоди правовій охороні творам, які перероблюються, або так званим оригінальним творам. Це має захистити особисті немайнові та майнові права авторів, а оригінальні твори — убезпечити від перекручування чи спотворення.
Наведемо приклад. Якщо особа переклала твір іншою мовою, а потім захотіла видати його, то вона має отримати дозвіл на таке видання від суб’єкта права на оригінальний твір. Якщо при цьому особа захотіла отримати офіційний документ на похідний твір, вона має додати до заявки підтвердження дозволу від «оригінального» автора. Усі похідні твори, авторські права на які чинні, мають створюватися з дотриманням майнових прав авторів.
Аналогічна за змістом норма стосується складених творів: «Упорядник здійснює свої права, за умови дотримання ним прав суб’єктів авторського права щодо кожного з творів, включених до складеного твору» (стаття 18 Закону).
Тож якщо заявка стосується похідного або складеного твору, відомство й просить заявників подати документ, що підтверджує згоду на створення похідного твору, від суб'єкта авторського права на використаний твір. Це може бути, приміром, договір, укладений у письмовій чи електронній формі.
Підсумуємо. ІР офіс вимагає дозвіл від заявника саме з огляду на статті 17–18 Закону, які фактично встановлюють обов’язок дотримуватися прав інших осіб, твори яких входять до складених творів чи зазнають переробки.
Подача на реєстрацію чи то похідного твору, чи то складеного — у розумінні відомства це дія, яка уможливлює реалізацію своїх прав упорядником чи перекладачем. Тому з огляду на новий Порядок відомство повинно перевіряти, чи дотримуються при цьому упорядником або перекладачем права автора оригінального твору.
Насамкінець про четвертий (не)міф, що стосується теми ілюстрацій інших авторів.
За чинною формою заявки на реєстрацію авторського права заявник має зазначити відомості про твір або частину твору, що включена до твору, права на який реєструються, тобто зазначити інші твори та їхніх авторів, а також правомірність їхнього включення до твору (пункт 1.7 заявки). Щоб довести правомірність, заявник може прикріпити договір або ж зазначити, що це охоплюється випадками вільного використання, — відповідно до Закону про авторське право і суміжні права. Варто додати, що про необхідність зазначення творів інших авторів і правомірність їхнього включення йшлося і в старій формі заявки.
ІР офіс наділений повноваженням здійснювати перевірку документів поданої заявки на відповідність вимогам законодавства, зокрема Цивільного кодексу України та Закону України «Про авторське право і суміжні права».
Попередня редакція закону про авторське право охоплювала використання ілюстрацій у виданнях навчального характеру випадками вільного використання. Це означало таке: щоб використати ілюстрацію у підручнику, можна було не укладати договору з ілюстратором. Але ця норма суперечила Директивам ЄС.
Чинний Закон «Про авторське право і суміжні права» цієї норми не містить, тому застосовується загальний підхід про необхідність обов’язково отримати дозвіл у загальному порядку, зокрема на підставі договору. І це повністю відповідає практиці ЄС. Відсутність цього положення в Законі наближає право України до права ЄС.
Комусь це може не подобатися, але якщо Україна хоче набути повноправного членства в Європейському Союзі, то повинна дотримуватися цивілізованих правил. І правила реєстрації авторського права не є винятком.