Надзвичайно важливе значення має право кожного на володіння своїм майном, визначене в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втім, вкотре представляючи узагальнені висновки українських правозахисників щодо дотримання основних прав і свобод у нашій країні, доводиться констатувати сумні речі.
Життєво важливим для держави захист цього права є в період, коли кожен прихід до влади нової політичної сили супроводжується перерозподілом власності. В умовах недосконалої системи реєстрації прав власності, слабкого правового захисту права власності це призводить до виникнення правової невизначеності і невпевненості у спроможності держави гарантувати непохитність права власності, відзначають у своєму щорічному звіті, опублікованому ХПГ, правозахисники. Вони вкотре констатують, що стан дотримання цього права в Україні залишається на низькому рівні. Останні два роки не стали проривом у цій сфері, а кроки, які були зроблені державою, не змогли істотно змінити ситуацію на краще.
Фактично на сьогодні жоден з власників не може бути впевненим у непохитності свого права. Наявна система поки що не дає достатньої гарантії підтвердження права власності. Також не створено надійної системи захисту права власності. Рішення судів у частині майнових стягнень у багатьох випадках не виконуються. Проблема невиконання впродовж тривалого часу рішень судів та відсутності засобів юридичного захисту на такий випадок має насправді широкомасштабний і комплексний характер. До сьогодні залишаються не проведеними конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці з метою розв’язання зазначеної проблеми, констатують правозахисники.
У контексті забезпечення державою права на мирне володіння своїм майном також слід згадати ухвалення Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». Цей закон містить суттєві недоліки як у визначенні понять, так і в правовому регулюванні цих відносин, а отже, може стати неабиякою загрозою для прав власників.
Важливою гарантією забезпечення права на мирне володіння своїм майном є встановлення такої системи реєстрації прав на нерухомість, яка стала б надійним і ефективним механізмом для захисту права власності. Попри дії держави, за ці два роки Україна все ще досить далека від досягнення окресленої мети.
Згідно з оцінкою колишнього міністра економіки Василя Цушка, лише 5-10% майна в Україні (залежно від методик підрахунку) має належним чином оформлені правовстановлюючі документи. Як зазначив В.Цушко, решту майна можна з повним правом вважати «недовласністю». Адже обсяг прав та економічних можливостей для тих, чия власність є неоформленою чи недооформленою, є істотно звуженим, а впевненість у недоторканності майна відсутня як така.
Саме «феномен недовласності» визначає унікальні особливості політичного та економічного ландшафту нашої держави. Бізнес брутально втручається в політику, прагнучи контролювати силові структури держави, аби мати можливість боронити свою «недовласність» та захоплювати «недовласність» конкурентів.
Саме ця проблема є найбільшим гальмом для зростання української економіки. Придбання майна в Україні - це складний і ризикований процес, у результаті якого людина в найкращому разі отримує право користуватися набутим активом лише на певний час, доки на цей актив не «покладе око» хтось спритніший, сильніший і впливовіший. Добросовісні власники перебувають під постійною загрозою стати жертвами рейдерів, і насправді їхнє право власності в більшості випадків - лише ілюзія.
Підтвердженням складності ситуації є численні випадки крадіжок з державних органів правовстановлюючих документів щодо нерухомості. Тут потрібно нагадати про пограбування Обухівського районного відділення Центру державного земельного кадастру (ДЗК) під Києвом. Також іще свіже в пам’яті зникнення в січні 2008 року земельних документів з архіву Броварської райдержадміністрації. А наприкінці березня 2010-го в центрі Києва викрадено джип з документами стосовно приватизації у столиці за 2006-2010 роки.
Крадіжки земельної документації змусили понервувати власників земельних ділянок. Підстави для занепокоєння є - траплялися випадки, коли різним людям видавали два, а то й три державні акти про право власності на ту саму землю. Або ж могло виявитися, що межі ділянки проходять по вже забудованій території сусідів. Утім, ризик втратити власність унаслідок крадіжки документів або шахрайства - лише верхівка айсберга проблем, що існують в Україні у сфері оформлення прав власності.
У сфері нерухомості зараз склалася абсурдна ситуація. В Україні реєстрацією нерухомості займаються безліч органів. Акти про право власності на землю видає Центр державного земельного кадастру (ДЗК), підпорядкований Державному комітету земельних ресурсів. А реєстрацією прав власності на будинки та квартири, розташовані на цій землі, займаються бюро технічної інвентаризації (БТІ), які є комунальними підприємствами й підпорядковані місцевій владі. Важливою частиною інформації також володіє Міністерство юстиції, що веде реєстр прав власності на нерухомість і реєстр іпотеки. Доступ до інформації про власників нерухомості обмежений, а сама інформація буває неповною і неточною.
Меж земельних ділянок не визначено навіть на рівні одиниць місцевого самоврядування, годі й казати про приватні сільськогосподарські угіддя чи прибудинкові території в містах. Нерідко земля належить одним особам, а споруди на ній - іншим. Оскільки законодавчо це питання не врегульоване, вони роками конфліктують одне з одним - у судах, чи просто шляхом фізичного протистояння.
Ще одним «феноменом недовласності» є квартири у багатоквартирних будинках. Людина користується квартирою і навіть розпоряджається нею, але не є повноцінним співвласником всього свого багатоквартирного будинку, бо відсутні належні алгоритми взаємодії та вирішення спорів із сусідами.
Підтвердженням проблем у системі державної реєстрації прав власності на нерухоме майно є те, що в рейтингу Doing Business 2010 Україна за зручністю реєстрації прав власності перебуває на 141-му місці (зі 182 держав). Так, в Україні для перереєстрації права власності на нерухомість потрібно пройти десять процедур, витративши на це 93 дні і 2,6% вартості об’єкта нерухомості, натомість, приміром, у Білорусі процедур лише три, на їх виконання витрачається вп’ятеро менше часу, а вартість оформлення угоди становить 0%.
Нині в державі діє застаріла й неефективна актова система. Тобто держава займається лише реєстрацією правочинів. Під час реєстрації орган реєстрації не ухвалює рішення про законність та/або чинність правочину, а отже, фактично не несе жодної відповідальності перед добросовісними набувачами, які виявляються беззахисними перед шахраями.
Як наслідок - в Україні приблизно третина звернень до судів та правоохоронних органів пов’язана саме зі спорами на ґрунті законності або чинності правочинів. А отже, весь цей державний ресурс працює намарне - для вирішення спорів, які апріорі не повинні виникати.
У цьому контексті дуже важливо здійснити роботу з метою створення системи реєстрації прав власності на нерухомість за принципом «єдиного вікна». Предметом реєстрації в цій системі має стати саме майнове право, а точніше - всі права, обтяження та обмеження стосовно конкретного об’єкта, вважають правозахисники. Запис у публічному реєстрі про всі можливі права та обов’язки стосовно об’єкта посвідчує їх наявність і гарантує їх. Принциповим моментом у цьому контексті є публічність реєстру. Якщо ви маєте майнові права на певний об’єкт, то ці права держава гарантує, а суспільство визнає.
Аби досягти прозорості цього процесу, необхідно впровадити й розвивати єдину автоматизовану систему титульної державної реєстрації прав. Крім того, слід сформувати механізм електронного обміну інформацією між органами, які займаються реєстрацією прав, органами (організаціями), які здійснюють державний облік та технічну інвентаризацію об’єктів нерухомості, податковими органами.
Важливо також, щоб держава при цьому була гарантом правильності зареєстрованих прав та обтяжень, а в разі завдання збитків унаслідок неправильності титульних записів - компенсувала їх зі спеціального фонду.
Певна робота в цьому напрямку державою ведеться. Ідеї реформ у сфері реєстрації прав власності також були закладені і в уже ухваленому законодавстві. Зокрема, у травні 2009-го набрав чинності закон №1066-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок», який спрощує перехід права власності на землю.
У лютому 2010 року Верховна Рада України ухвалила ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», відповідно до якого Міністерство юстиції України повинно створити єдиний для України реєстр майнових прав на нерухомість - як на землю, так і на будинки. Але набрання чинності цим законом депутати відстрочили - він має запрацювати лише з 1 січня 2012 року. Також згідно з постановою Кабінету міністрів України №646 від 28 липня 2010 року було створено міжвідомчу робочу групу з координації заходів щодо створення системи державної реєстрації майнових прав на нерухоме майно.
Ще 2003 року Світовий банк виділив Україні позику в розмірі 195,13 млн. доларів на видачу державних актів на землю та створення єдиного кадастру. Однак робота в цьому напрямку йде дуже повільно. До кінця 2009-го держава використала лише 25 млн. доларів кредиту. А від половини виділеної суми Україна відмовилася взагалі. Ще в 2008 році Кабінет міністрів України так і не спромігся вирішити, який державний орган займатиметься створенням такого єдиного кадастру. За цю роль боролися Державний комітет земельних ресурсів і Міністерство юстиції України. Потрібно зазначити, що наприкінці 2009-го представник Світового банку Гевін Адлінгтон заявив, що за існуючих темпів завершення робіт затягнеться до 2014-2015 років.
Проблеми, які існували у сфері реєстрації майнових прав на нерухоме майно, залишилися, хоча потрібно відзначити спроби держави змінити ситуацію в цій сфері.
Міжнародні економічні організації щороку вказують на наявність і серйозність цієї проблеми для України. Як приклад можна навести дані з підготовленого Всесвітнім економічним форумом «Глобального огляду конкурентоспроможності» (Global Competitiveness Report) за 2010-2011 рр., за якими Україна вкотре посіла найгірші місця серед 139 країн, про які йдеться в документі. Так, Україна посіла 135-те місце в рейтингу за захищеністю прав власності, 134-те за незалежністю судів та 138-ме за ефективністю законодавства.
Важливу роль щодо посилення захисту права власності на корпоративні права відводили ухваленому у 2008 році Закону України «Про акціонерні товариства», який істотно змінював «правила гри» на акціонерному полі. Із цими змінами багато фахівців пов’язували більш надійний правовий захист акціонерів та акціонерних товариств проти рейдерських захоплень.
Цим законом було визначено, що два роки від часу його ухвалення - це фактично перехідний період, коли акціонерні товариства мали би привести у відповідність до нього свою організаційну форму, а також внести відповідні зміни до статутних документів. І кінець квітня 2011 року - своєрідний момент істини для учасників цього ринку.
Водночас згаданий перехідний період показав наявність досить значних проблем у застосуванні цього закону. Зокрема виявилося, що він не забезпечує повною мірою захисту від протиправних захоплень майна акціонерних товариств, тобто від рейдерства. Закон містить багато позитивних норм, які б могли надати додатковий захист інтересів акціонерних товариств та (або) акціонерів, але через недосконалість ці норми не забезпечують такого захисту повністю.
Наявність проблем у захисті права власності, а також непрозорість здійснення приватизаційних процесів в Україні підтверджують також численні корпоративні конфлікти, які виникають в Україні. Зокрема конфлікт навколо Arcelor Mіttal, власника одного з найбільших підприємств України - «Криворіжсталі». У цій справі Генеральна прокуратура України ініціювала судовий процес про виконання власником інвестиційних зобов’язань, що розцінювалось Arcelor Mіttal як спроба реприватизації підприємства. І хоча в подальшому, з огляду на міжнародний тиск, Генеральна прокуратура відкликала свій позов, наявність таких ситуацій свідчить про слабкий рівень захисту прав власника в Україні, який більше залежить не від чітко визначених правових положень, а від того, яка політична сила сьогодні при владі.
Ще одним прикладом слабкості захисту права власності в Україні є конфлікт Іллічівського порту і стивідорної компанії «Укртрансконтейнер». У 2009 році Іллічівський порт розірвав з приватним підприємством «Укртрансконтейнер» договір про спільну діяльність, вважаючи його кабальним і неефективним. Угоду уклали в 2005 році строком на 30 років. Позов до суду про розірвання договору було подано в інтересах держави. Його направила прокуратура разом із портом і Мінтрансзв’язку. Господарський суд Одеської області вимоги позивачів задовольнив: договір про спільну діяльність розірвав. Пізніше Вищий господарський суд України (ВГСУ) поновив дію договору. Але Верховний суд України (ВСУ) скасував постанову ВГСУ і залишив у силі рішення суду першої інстанції.
Проте особливість ситуації в тому, що інвестора з причалів видворили, але інвестиції не повернули і донині. Іллічівський порт, в управління якого перейшов контейнерний термінал, продовжує користуватися майном «Укртрансконтейнера» (а це сучасні контейнерні перевантажувачі, інше причальне обладнання) і заробляти на ньому гроші. ПП «Укртрансконтейнер», який вичерпав усередині країни всі засоби захисту своїх прав, у квітні 2010 року звернувся до Європейського суду з прав людини із заявою проти України про порушення права власності.
Недосконалість законодавства, а в багатьох випадках просте його невиконання, веде до порушень прав власників при передачі майна підприємств, які перебувають у державній власності. Тут можна навести приклад конфлікту, який спалахнув у 2010 році навколо столичного підприємства «Київміськбуд», де частину акцій, що належали територіальній громаді міста Києва, було спочатку передано приватній компанії, а згодом повернуто назад у державну власність.
Ці і багато інших конфліктів, які виникають у зв’язку з відсутністю чіткої та ефективної системи реєстрації прав власності на майно, а також слабким рівнем захисту прав власника, показують наявність істотних проблем у цій сфері. Від їх розв’язання залежить ефективність функціонування економіки України та її інвестиційна привабливість.
22 грудня 2010 року парламент ухвалив Закон «Про внесення змін до закону «Про акціонерні товариства», який зобов’язав акціонерів, що володіють маленькою кількістю акцій, продавати свої акції великому акціонерові або спільній групі акціонерів, які в сумі володіють більш як 95% акцій компанії.
Згідно з Конституцією України допускається застосування примусового відчуження об’єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. А в цьому законі маємо ототожнення корпоративних інтересів щодо зосередження 100% акцій у власності одного акціонера із суспільною необхідністю, що є неприйнятним. Фактично вказані зміни до закону порушують статті 13, 22 та 41 Конституції України. Очевидно, великий бізнес прагне зосередити у своїх руках все майно підприємств - і так чином, щоб у дрібного акціонера не було можливості захистити свою власність. Держава, декларуючи підтримку середнього класу, здійснює дії, які, навпаки, ведуть до його знищення, збільшуючи і так досить велику прірву між багатими і бідними, яка утворилася в Україні.
Невиконання рішень національних судів у частині майнових стягнень, що захищають власність, залишається однією з найгостріших проблем у дотриманні права на мирне володіння своїм майном. Як зазначає міністр юстиції України О.Лавринович, за роки незалежності склалася заборгованість України з виконання судових рішень у сфері порушень прав людини в розмірі 130 млрд. грн., і, за його словами, щодня цей борг зростає і зростатиме далі, якщо не буде знайдено механізму розв’язання цієї проблеми.
На наявність цієї проблеми неодноразово вказували і міжнародні, і українські організації.
Що робити? Серед рекомендацій правозахисників можна виділити такі:
- створити прозору й ефективно працюючу систему державної реєстрації прав на нерухоме майно;
- удосконалити захист прав власників земельних ділянок, створити механізми протидії силовому захопленню цих земель, ухвалити законодавчі акти, які б урегулювали основні аспекти функціонування ринку землі;
- реформувати виконавчу службу з метою неухильного виконання нею своїх функцій, у тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів, а також припинити дію мораторіїв щодо примусового продажу майна державних підприємств. А також здійснити інші заходи з метою виконання «пілотного рішення» ухваленого Європейським судом з прав людини у справі «Юрій Іванов проти України»;
- сприяти прозорості будівництва житла, а також забезпечити дотримання прав інвесторів у цій сфері;
- удосконалити правове регулювання приватизаційних процесів, а також діяльності акціонерних товариств, з метою недопущення протиправного захоплення підприємств і організацій в Україні, а також виникнення корпоративних конфліктів у процесі приватизації та післяприватизаційної діяльності.
- врегулювати проблему вилучення земель і житла з мотивів суспільної необхідності в чіткій відповідності до Конституції і взятих Україною на себе міжнародних зобов’язань.
- забезпечити ефективний механізм захисту прав власників у «проблемних» банках, в яких запроваджено тимчасову адміністрацію.