В Україні спостерігається загальне незадоволення якістю підготовки фахівців, зокрема й юристів. Констатують, що рівень молодих спеціалістів останнім часом знижується і не відповідає тому, який був кілька десятків років тому. Невисокі оцінки фахового рівня новоспечених юристів з’являються не на голому місці.
На жаль, не існує якихось об’єктивних показників, що давали б змогу підтвердити наведену тезу. Тому доводиться послуговуватися суб’єктивними оцінками.
Мій більш як тридцятирічний викладацький досвід дає підстави стверджувати: сучасні студенти не гірші і не кращі за тих, що були тоді, коли я здобував юридичну освіту, починав викладацьку діяльність. Вони просто інші. Насамперед більш диференційовані. Серед них чимало таких, котрі не на одну голову вищі за своїх попередників і таких, котрі можливість вивчитися на юриста не сприймають як дарунок долі, заняття відвідують з батьківського примусу, байдужі до власних успіхів і про те, як працюватимуть з такими знаннями, явно не замислюються.
Але і ті, й інші - прагматики. Переважна більшість сучасних студентів-юристів має в голові просту думку: «А що я матиму з того, заради чого найкращі роки просиджу за книжкою?»
На жаль, доводиться констатувати, що рівень підготовки студентів-юристів з року в рік знижується. На лекціях дедалі рідше помічаєш зацікавлення, а на практичних заняттях, торкаючись спірного в теорії чи правозастосуванні питання, тяжче й тяжче спровокувати дискусію. А про повторення свого найбільшого викладацького успіху - коли при вирішенні сформульованих мною завдань з кримінального права дійшло до бійки - я вже й не мрію.
Чимдалі вужчає коло запитань, відсутність чіткої відповіді на які дає мені моральне право припиняти розмову з екзаменованим студентом. Державні іспити давно перетворилися в спрощену подобу семестрових, хоча від випускника можна й треба очікувати більшого. Хочеш не хочеш, але, читаючи лекції, проводячи групові заняття, приймаючи іспити, доводиться орієнтуватися на певний середній рівень, хоча інколи трапляється й гірше - за орієнтир береться рівень найслабкіших студентів потоку чи академічної групи.
Про зниження якості підготовки юристів свідчать і інші показники. Катастрофічно падає якість законів та нормативно-правових актів, до підготовки яких - хай не вирішальною мірою - причетні правники. Більшає і більшає казуїстичних норм, які доступніші для сприйняття й розуміння порівняно з нормами загальними, що залишаються незатребуваними.
Водночас у правозастосовчій практиці частішають помилки, які раніше були просто немислимі. Слідчі забувають інкримінувати кваліфікуючі ознаки злочинів, судді - повідомити потерпілого про розгляд справи, яка торкається його інтересів… У результаті - суди завалені апеляційними та касаційними скаргами. За кількістю звернень до Європейського суду з прав людини наша держава серед лідерів. А в роз’ясненнях вищих судових органів левова частка - нагадування про елементарні речі, а не тлумачення справді складних питань правозастосування. Врешті-решт вимога скласти спеціальний кваліфікаційний іспит до претендентів на цілу низку юридичних посад чи на право займатися відповідною діяльністю також прямо чи непрямо означає визнання недовіри суспільства і держави до рівня підготовки випускників юридичних вишів.
Видається, що причини окресленої вище ситуації є і внутрішніми (які стосуються самої системи освіти), і зовнішніми водночас. Розпочну з останніх.
Насамперед доводиться констатувати, що в сучасній Україні немає суспільної потреби у кваліфікованих фахівцях з права, принаймні на державній службі. В умовах корупції кваліфіковані юристи не потрібні - все одно питання можна «порєшать», а не вирішити на основі правових аргументів. Скоріше, навпаки, є потреба у недовчених. З трієчниками начальникам легше працювати - не проявляють ініціативи, менше ставлять запитань, слухняніше виконують будь-які вказівки.
Як наслідок - відсутня мотивація до якісної підготовки у студентів-юристів. Адже в Україні і досі на посади, принаймні в державному апараті, часто призначають і просувають по кар’єрних щаблях не за розумом (рівнем знань) а за наявністю зовсім інших рис. Від одного з колишніх членів Вищої ради юстиції довелося почути гірке визнання того, що в Україні з 1991 року чи не всі новопризначені судді опинилися на своїх посадах або «по блату», або завдяки корупційним чинникам. Хай навіть у цьому твердженні є перебільшення, але проти нього, на жаль, не заперечиш.
Ознайомлення з багатьма конкретними судовими рішеннями свідчить про повну відсутність у їх авторів не лише юридичної, а й загальної грамотності. Майбутні судді, прокурори, слідчі, претенденти на інші посади в державному апараті, які передбачають наявність юридичного фаху, зі студентської лави або ще й на підступах до неї твердо засвоюють: глибина знань, здібності, талант аж ніяк не гарантують отримання відповідної посади. Переконані в цьому і наші юридичні та інші чиновники.
Наполегливо культивується хибна теза, що «трієчники» краще пристосовуються до потреб практики, краще працюють. Однак мій університетський викладач і керівник дипломної роботи - професор В.Сокуренко неодноразово наголошував: ті, хто вчиться посередньо, абияк, так само і працюють. Особливо це видно, коли недоуки обіймають чільні посади в Україні - державі, яка посідає останні місця у всіх мислимих і немислимих рейтингах. Саме тому, що нами керують невігласи, а ми із цим погоджуємося. Країни, які досягли успіхів, очолюють якраз «яйцеголові», а не «тупоголові».
Ще один чинник, який негативно впливає на якість юридичної освіти, пов’язаний з тим, що реальне, а не декларативне небажання розвитку демократії в Україні веде до усвідомлених чи несвідомих намагань усіляко «придушити» розвиток юриспруденції в державі, обмежити юристів як касту людей вільнодумних і активних у відстоюванні своїх прав. Наявність критичної маси людей з юридичною освітою небезпечна владі, яка керує не за законом, а «по понятіям».
Видно, тому останнім часом і поширюється теза, що в Україні надлишок юристів. Просто-таки всеукраїнська кампанія за дискредитацію юридичної спеціальності та юридичної освіти - відлякування сильних абітурієнтів майбутнім безробіттям.
Промовистий приклад. В одній із львівських газет опубліковано невеличку статтю про рівень безробіття у післякризовий період та діяльність місцевого центру зайнятості з підзаголовком: «72% безробітних у Львові - службовці з вищою освітою, економісти та юристи». Напрошується висновок, що ситуація з працевлаштуванням юристів - критична, їхні лави косить безробіття. Однак з тексту ж статті випливає, що 72% - це частка безробітних, які раніше обіймали посади службовців, мають вищу освіту. Але безробітними, за словами директора центру зайнятості, стали не лише юристи та економісти, а й бухгалтери, касири, технологи, вчителі, викладачі, секретарі, менеджери, комірники. Далі у статті вказується, що серед зареєстрованих у Львівському міському центрі зайнятості 3097 безробітних - юристів аж 46. (Додаток до газети «Високий замок». - 4 листопада 2010. - №45 (218).
Узявся за калькулятор і переконався: не зрозумів автор статті, вкупі з редакторами цього видання, - частка безробітних юристів становить менш як півтора відсотка (точніше, 1,485%). І такі дані, з урахуванням того, що щороку у Львові юридичні факультети випускають кількасот фахівців-юристів, аж ніяк не дають підстав для панічних висловлювань.
В Україні неухильно відбувається скорочення державного замовлення на підготовку юристів. На невідомих (але про які можна здогадуватися) засадах відбувається розподіл його решток між окремими вишами - під просторікування про те, що юридичні ВНЗ готують майбутніх безробітних.
Насправді ж в Україні юристів не так і багато, а кваліфікованих - гострий дефіцит. Щороку в Україні випускають близько 33 тисяч юристів. Є й інші дані - на інтернет-сайтах доводилося читати: щорічний випуск юристів становить понад 70 тисяч. Однак є підстави вважати, що автори переплутали фактичний випуск і ліцензований обсяг підготовки у вишах України, який за всіма спеціальностями, а не лише «право» в середньому вдвічі перевищує реальний набір студентів.
Але тривалість професійної діяльності фахівця становить у середньому тридцять років: жінки-юристи народжують і виховують дітей; для значної частини випускників, особливо заочників, юридична освіта стає однією з кількох набутих і використовується під час іншої професійної діяльності. Виходячи з цього, неважко з’ясувати, що, за існуючих темпів роботи юридичних освітніх закладів, кількість людей з юридичною освітою ніколи не досягне навіть одного мільйона (зараз в Україні близько трьохсот тисяч юристів). Звісно, для пересічної людини цифра вражаюча. Особливо коли нагадати, що в радянський період три українські юридичні факультети, один інститут та одна вища школа міліції щороку випускали заледве тисячу фахівців.
Але погляньмо на проблему з іншого боку. Спробуймо порахувати, скільки осіб потребують в Україні юридичної допомоги, який потенційний ринок роботи для людей відповідного фаху. Відомо, що в Україні 37 млн. виборців - повнолітніх осіб, які більш-менш активно вступають у стосунки між собою, з господарюючими суб’єктами, органами влади. Вони купують, продають і дарують майно, складають заповіти та їх оспорюють, приймають спадщину, замовляють (і не завжди вдало) послуги, оспорюють рішення органів державної влади. І дуже часто при цьому виникає потреба звернутися до правника. А тепер порахуймо, скільки потенційних клієнтів припадає на одного випускника-юриста, і побачимо: явно більше, ніж тисяча.
Показовим є й те, що з понад 700 тис. підприємств, установ та організацій, зареєстрованих в Україні, правовим обслуговуванням охоплено лише 48%. Відповідно, більшість не отримує постійної правової допомоги. Неважно здогадатися: поки що обходиться без такої допомоги і переважна більшість з близько 4 млн. зареєстрованих у нашій державі суб’єктів підприємницької діяльності. Смію припустити, що не меншою мірою, ніж зареєстровані учасники господарського обороту, потребує юридичного супроводу і тіньова економічна діяльність, масштаби якої порівнянні чи й перевищують легальну.
Водночас якщо в нашій державі, за приблизними підрахунками, до півмільйона чиновників займаються примушуванням до сплати податків (податкова інспекція та міліція, контрольно-ревізійні служби, державне казначейство, відповідні підрозділи СБУ, МВС, оперативний та слідчий апарат, судді і т.д. і т.п.), то й протистояти їм повинна адекватна кількість тих, хто забезпечує юридичне обслуговування і захист платників податків.
Звернімося ще до одного напрямку юридичної діяльності. Щороку українці подають до правоохоронних органів близько двох з половиною мільйонів заяв про вчинення проти них злочинів. За цими заявами та з урахуванням інших підстав протягом року порушується майже півмільйона кримінальних справ. У скількох випадках виникає потреба у знаннях фахівця в галузі права, у професійній юридичній допомозі? А щоб дізнатися, наскільки часто вона надається, варто просто піти до суду, попитати в слідчих і переконатися, що у більшості випадків українець не може скористатися своїм правом на юридичну допомогу. Переважно це пояснюють дорожнечею юридичних послуг. І це справді так. Але кількість пропозицій на ринку і вартість відповідних послуг прямо пов’язані. Хай хтось спробує спростувати К.Маркса (до речі, юриста за освітою) та його попередників і послідовників на ниві економічної теорії. Побільшає юристів - подешевшають послуги. Ті ж, хто надривається і заламує руки, переживаючи, ніби в Україні готують забагато юристів, насправді, свідомо чи несвідомо, закликають до зростання цін на юридичну допомогу.
А ще й до того, що нормальні, позитивні суспільні відносини не зможуть реалізуватися. Адже з власного досвіду знаємо, що невирішення юридичних питань веде до колапсу цілих сфер життя суспільства, коли тижнями не реєструються угоди купівлі-продажу нерухомості чи транспортних засобів. Конфлікти ж вирішуватимуться по праву сильного, а сваволя в репресивних органах держави (які через непорозуміння досі іменуються
правоохоронними) не матиме меж. Загальновизнано, що сама присутність (чи відсутність) захисника-юриста на допиті докорінно змінює стиль спілкування з підслідним. Обшук у присутності адвоката стає повною протилежністю «шмону», який проводиться лише при спеціально підібраних понятих.
Наведені, хоча й вкрай приблизні, підрахунки показують, що сфера застосування юридичних знань у нас іще далеко не вичерпана. Порівняння кількості юристів в Україні та державах зі сталою демократією явно не на нашу користь. У літературі, на електронних ресурсах, у виступах на наукових конференціях наводяться численні дані. Зокрема що на тисячу громадян у США припадає 34 юристи, в Німеччині - 17, Японії - 14, а в Україні - три. Є й інші дані, приміром, такі: в Україні один юрист-практик припадає на 10 тис. населення, а в США - на 100 осіб. Так чи інакше, питома вага юристів серед усіх працюючих у нас у десятки разів менша, ніж у США чи країнах Західної Європи.
Щодо самої системи української юридичної освіти. Зазвичай насамперед вказують на лавиноподібне зростання в Україні кількості вишів, що готують юристів. Число таких навчальних закладів та їхніх відокремлених підрозділів збільшилося з п’яти в радянський період до майже трьох сотень (остання цифра, яку доводилося зустрічати, - 288). Серед них майже половина (124) - приватні. Переважна більшість - це юридичні факультети педагогічних, технічних, сільськогосподарських ВНЗ. Однак левова частка ліцензійного обсягу - все ж таки спеціалізовані навчальні заклади: дві національні юридичні академії, нещодавно перейменовані в університети, класичні університети, заклади системи МВС. Причому констатується явна нерівномірність розподілу ліцензійного обсягу підготовки юристів за регіонами: на Північ України припадає 39% (лише в Києві підготовкою юристів
займається близько 50 закладів освіти), Схід - 27%, Південь - 14, Захід - 11, Центр - 9%. Слід зауважити
ще й те, що більшість навчальних закладів, які готують юристів, займаються цим на початковому рівні (освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст»).
Аналогічні процеси характерні не лише для України, а й для всіх пострадянських країн (у Росії юристів готують близько 1,5 тис. закладів), країн, що колись входили до соціалістичного табору, а також США, Китаю, Індії, Японії тощо. Очевидно, це загальносвітова тенденція, яка має спільні причини (збільшення потреби в юристах) та наслідки (зниження якості підготовки фахівців-правознавців).
Є підстави вважати, що збільшення кількості юридичних ВНЗ не спричинило реальної конкуренції між ними, яка неминуче привела б до боротьби за абітурієнтів, а відтак і підвищення якості підготовки спеціалістів. Адже, з одного боку, кількість бажаючих здобути юридичний фах достатньо велика, і переважна більшість освітніх закладів досі не мала проблем з набором за напрямом «право», а з іншого боку, ринок праці в Україні, як уже зазначалося, не потребує якісних фахівців. В умовах корупції та кумівщини достатньо будь-якого диплома для отримання будь-якої посади.
Водночас значна кількість новостворених юридичних шкіл ніколи не мала і, стверджую, досі не має належних умов для якісної підготовки фахівців. Потреба у викладачах юридичних дисциплін зросла як ніколи. На вишкіл кваліфікованого доцента - а саме ця наймасовіша ланка педагогів вищої школи визначає рівень роботи зі студентами - потрібно щонайменше півтора десятка років. Спочатку, за відсутності доцентів-юристів, викладанням багатьох правничих дисциплін зайнялися перекваліфіковані історики, фахівці з наукового комунізму та інших суспільних, та й не лише суспільних, дисциплін, і навіть студенти-старшокурсники. Згодом через такі самі нашвидкуруч зліплені аспірантури та вчені ради почали видавати дипломи кандидатів юридичних наук. Причому значну частину нових наукових кадрів становлять колишні студенти нових юридичних вишів, яким не пощастило здобути належну фахову підготовку. Тобто випускники новоспечених ВНЗ стали викладачами, кандидатами наук, а тепер уже стають і докторами наук.
Формально нині в Україні кількість викладачів з науковими ступенями і вченими званнями достатня, і ВНЗ бадьоро рапортують про їх високу питому вагу серед усіх викладачів. Проте сучасний диплом про науковий ступінь доктора і кандидата наук, атестат доцента чи професора далеко не завжди свідчить про належну кваліфікацію. Щоб переконатися в цьому, достатньо почитати дисертації та публікації, послухати виступи на конференціях.
Спостерігається стійка тенденція відтоку кращих випускників з навчальних закладів, тобто вони не стають аспірантами. Слід дивитися на речі реально й визнати, що ні в близькій, ні у більш віддаленій перспективі величезна армія викладачів ВНЗ гідною зарплатою забезпечена не буде. На це не вистачить ресурсів, та й, відверто кажучи, багато викладачів не відпрацьовують і тієї зарплати, яку отримують нині.
При цьому існує проблема перевантаження викладачів.
Досі в Україні немає стандарту вищої освіти з підготовки фахівців напряму «право». По-перше, це веде до перекосів у навчальних планах окремих вишів та програмах, за якими відбувається підготовка з тих чи інших дисциплін. Зрештою все зводиться до того, що студентів навчають тому, що вміють і знають викладачі, виходячи з можливостей ВНЗ, а не загальнодержавних потреб і вимог. Особливо наочно це видно з переліку спецкурсів, які відтворюють переважно теми дисертацій членів кафедри.
По-друге, відсутність стандарту юридичної освіти веде до того, що сама розмова про її якість стає безпредметною. Адже немає іншого способу визначити якість будь-чого, в тому числі й набутих знань, як порівняти з еталоном. Не можна не згадати й такого чинника, як відмова від зовнішнього незалежного оцінювання з права чи бодай якоїсь іншої суспільної дисципліни.
Відверто негативну роль у якості підготовки юристів відіграє надмірна орієнтація на самостійну роботу, зменшення кількості аудиторних занять зі студентами, що насаджує МОН. Квінтесенція юридичної діяльності - це майстерність переконувати у своїй правоті, вишукування прогалин у позиції опонента, «гра» на суперечностях у доказах та неоднозначностях у нормативно-правових актах. Юриспруденція, за великим рахунком, це мистецтво, а не набір аксіом, які можна завчити.
Крім того, в Україні існує дефіцит якісних підручників. Хоча загалом їх кількість величезна. З 1991 року юриспруденція, кримінальне право збагатилися більш як сімома десятками підручників. Та чи насправді збагатилися? Адже переважно - це повторення банальних істин, переписування інших авторів, зужиті кліше.
Не викликає сумніву, що неабияка «заслуга» в цьому колишнього міністра освіти, який вважав, що кожен претендент на звання доцента повинен ощасливити країну своїм посібником «з грифом МОН». Оскільки доводилося неодноразово чути пропозиції «пробити гриф», його цінність невелика, а ціна - середньокорупційна по Україні. Справжня ж вартість багатьох підручників і з грифом, і без нього - менша, ніж вартість паперу, на якому їх надруковано.
Відомо, що атрибутом будь-якого навчання є контроль за рівнем оволодіння матеріалом - оцінювання студентів. Споконвіку центральну роль у визначенні здатності юриста до застосування своїх умінь та навичок відігравали усна співбесіда з викладачем, коли відбувався аналіз конкретної правової ситуації, та виконання письмових завдань, насамперед - вирішення казусів.
В останні роки у сфері юридичної освіти спостерігається засилля тестової системи оцінювання. Тести - загальновизнано - сприяють верхоглядству, не вчать думати, майже не придатні для перевірки умінь і навичок. Вони можуть бути лише одним із засобів контролю якості навчання, а не універсальним і єдиним.
Під час відвідування школи спецагентів Федерального бюро розслідувань поблизу Вашингтона з подивом дізнався, що пропуск, незалежно від причин, лише одного заняття передбачає проходження всього багатомісячного курсу заново - інакше, вважають американські колеги, неможливо здобути якісну підготовку. Але й результати очевидні: випадки загибелі спецагентів ФБР - рідкість, невиконання ними службового завдання - надзвичайна подія.
Квітесенцією проблеми неякісної юридичної освіти в Україні є, звісно ж, корупція у всіх її проявах. І доки це явище не буде приборкане, сподіватися на позитивні зрушення не доводиться. У світі є позитивні приклади, коли системну корупцію долали (маленька Грузія чи величезний Китай). І ключову роль у цьому відіграли саме юридичні засоби. Хотілося б дочекатися такого і в Україні.