Рух у напрямі реформи української кримінальної юстиції - це вимога часу. Неприпустимо й надалі збільшувати кількість утримуваних у слідчих ізоляторах, тримати особу під вартою за відсутності складу злочину, роками розслідувати кримінальні справи, на досудових стадіях примусово допитувати підозрюваного (обвинувачуваного) по 30- 40 разів, зберігати на рівні 0,2 - 0,4 відсотка виправдувальних вироків.
Згідно з конституційними положеннями та вимогами Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, інших міжнародно-правових актів, Україна як держава зобов’язана забезпечити на своїй території кожному право на справедливий суд. Майже двадцять років зобов’язана, але вперто не забезпечує.
Для втілення в життя вищенаведених базових принципів, як свідчить світовий досвід, не потрібні значні фінансові ресурси, - достатньо доброї волі та відповідального ставлення до справи.
Українська правнича спільнота йде до нового Кримінально-процесуального кодексу майже 25 років. Нині траєкторія цього руху вийшла на новий виток.
Загальновідомо, що в демократичному суспільстві в основі реформи кримінальної юстиції лежать чотири базових напрями.
Перший - забезпечення високих стандартів незалежності суддів (насамперед ідеться про незалежність від політичних впливів, від втручання з боку виконавчої та законодавчої влади, незалежність у форматі суддівського самоврядування та адміністрування в судах).
Другий - здійснення децентралізації органів прокуратури та гарантування незалежності працівників прокуратури від політичних впливів, від втручання з боку виконавчої влади.
Третій - утвердження високих стандартів адвокатського самоврядування та неухильного дотримання вимог професійної етики при забезпеченні гарантій адвокатської діяльності (насамперед адвокатської таємниці та реалізації права на захист).
І четвертий - гарантування високих стандартів незалежності судових експертів.
Зазначені орієнтири виразно закріплено у фундаментальних міжнародних пактах, конвенціях, договорах у галузі правосуддя та прав людини. Їх утвердження - прямий обов’язок держави і правничої спільноти.
Ці напрями об’єктивно обумовлені гострою потребою досягнення належних балансів як на рівні юридичної системи, так і на рівні загальносоціальних зв’язків в умовах ринкової економіки та політичної й ідеологічної багатоманітності.
Відтак, марна справа очікувати позитивів від прийняття будь-якого нового Кримінально-процесуального кодексу, якщо незалежність суддів зруйнована, прокуратура діє в умовах повної централізації і без належних гарантій захисту від політичних впливів, адвокатура роз’єднана й вимушено значною мірою інтегрована в систему корупційних зв’язків, а корпус судових експертів інституційно та інфраструктурно виконує роль придатку в системі виконавчої влади. Двері для реформи відчиняться лише при умові досягнення якісних змін на базовому рівні - це аксіома.
Що стосується змісту проектних пропозицій, то хотілося б звернути увагу ось на що.
Всілякої підтримки заслуговує невідкладне запровадження суду присяжних. Ця ідея нині позитивно сприйнята в суспільстві, і саме з нею пов’язані очікування на відродження довіри до правосуддя. Водночас грубою помилкою є впровадження суду присяжних лише для тих, кому загрожує довічне позбавлення волі. Така звужена спеціалізація дискредитує основну ідею права на суд присяжних як права кожного, кого обвинувачують у вчиненні тяжкого злочину, тобто кому загрожує позбавлення волі на 7- 8 років і більше.
Суд присяжних - це суд рівних. Зазначена форма правосуддя вимагає рівності та змагальності й на досудових стадіях. Суд присяжних і таємне досудове слідство - це непоєднувані речі.
Змагальності на стадії досудового розслідування вимагають і норми чинної Конституції України, і чинні на території нашої держави міжнародні договори, зокрема ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що закріплює право кожного на справедливий суд.
В обговорюваному проекті КПК в частині реформування стадії попереднього (досудового) розслідування містяться доволі контраверсійні позиції. Зокрема, з одного боку, декларується рівність сторін у доказуванні, а з іншого - залишається інститут слідчого; декларується позиціювання функцій обвинувачення і захисту, а запроваджується функціональний хаос у вигляді «переплетених» функцій уповноваженої службової особи, слідчого, слідчого судді, прокурора. Пропонується позбавити прокуратуру функції розслідування (всупереч європейському та світовому досвіду) і наділити невизначеною функцією керування розслідуванням, поєднаною з функцією нагляду та підтримання державного обвинувачення.
У проекті видно прагнення «стерти» різницю між дізнанням і досудовим слідством, між процесуальною діяльністю і оперативно-розшуковою. Водночас робиться наголос на запровадженні інституту негласних слідчих дій. У зв’язку з цим доцільно звернути увагу на те, що, ліквідовуючи зазначену різницю, бажано зберегти гарантії законності. Що стосується негласних слідчих дій, то слідча дія тому й називається слідчою, що має гласний, легальний характер.
Пропонується запровадити спрощений порядок початку досудового провадження з одночасним введенням єдиного реєстру досудових розслідувань. Запровадження спрощеного початку досудового провадження не зовсім узгоджується з інститутом слідчого, а пропозиція щодо введення зазначеного реєстру, як можна бачити, виходить за межі здорового глузду.
На думку авторів проекту, повне скасування інституту додаткового розслідування автоматично має привести до збільшення кількості виправдувальних вироків. Вірогідно, є певне підґрунтя для такого оптимізму, але не слід відкидати й можливість іншого сценарію розвитку подій, за яким на досудових стадіях збільшиться рівень незаконної репресії, а в суді збільшиться обвинувальний ухил.
Презентується запровадження інституту угоди про визнання вини між обвинувачуваним та обвинувачем. Цей загалом позитивний, як випливає зі світового досвіду, інститут в умовах високого рівня централізації правоохоронної системи може набути істотного викривлення.
На проектному рівні є позитивні зрушення в системі запобіжних заходів. Водночас надмірно ускладнено інститут застави й не досить зрозуміло визначено інститут особистого зобов’язання. Недавно введений і нині чинний автоматизований розподіл справ у суді в рамках досудових стадій, напевно, має пройти процес удосконалення. Адже важко знайти аргументоване пояснення ситуації, коли питання про застосування запобіжного заходу в одній справі щодо різних обвинувачуваних вирішується різними суддями.
Що стосується системи перегляду судових рішень, то ця частина проекту -майже як terra incognita. Вона в обов’язковому порядку потребує спрощення та логічного довершення.