Рішення Верховного суду України від 29 січня 2026 року щодо незаконності спорудження Національного військового меморіального кладовища біля села Мархалівка Гатненської громади збурило пристрасті. Окремі представники Третього армійського корпусу, Першого штурмового полку Сухопутних військ («Вовки Да Вінчі»), 225-го окремого штурмового полку та інших підрозділів виступили категорично проти — і рішення Верховного суду, і перенесення НВМК в інше місце.
Виходить так, нібито «військова гілка влади» виступає проти «судової гілки влади»? Хто ж створив цю ситуацію — жителі Мархалівки, які від самого початку виступали проти будівництва, недолуге природоохоронне законодавство, Верховний суд чи хтось інший, хто ховається зараз за лаштунками драматичного конфлікту?
Цей конфлікт насправді не про вибір між пам’яттю про загиблих і дотриманням закону. Він про інше — як держава, ігноруючи власні процедури, міжнародні зобов’язання та попередження фахівців, створила ситуацію, в якій суди змушені зупиняти незаконне будівництво, а військові — емоційно захищати рішення, ухвалені без них і без суспільства. І питання тут не в тому, де ховати загиблих воїнів, а в тому, хто й навіщо довів країну до конфлікту між пам’яттю, правом і війною.
У цій історії важливо чітко розмежувати три речі: зафіксовані факти, професійні експертні висновки та припущення щодо мотивів посадовців. Факти й експертиза, викладені нижче, ґрунтуються на судових рішеннях, документах і висновках спеціалістів. Оцінки управлінських рішень і політичних мотивів є авторським аналізом.
Там, де вода сильніша за символи…
На жаль, і цього разу перемогла сентенція про історію, яка нікого й нічого не вчить. Маємо на увазі владу. Здається, в історії України було чимало випадків, коли громадянське суспільство повертало перебіг подій в інший бік, — так ні ж…
Щойно Биківнянський ліс і Лиса гора випали з переліку можливих місць розташування Меморіалу, чиновники накинули оком на заповідний Чернечий (Мархалівський) ліс поруч із Південним кладовищем. Місцеві мешканці кажуть, що лобістом цього рішення був колишній директор Інституту національної пам’яті Антон Дробович, і тільки-но важка техніка вперше заїхала на об’єкт, «злі язики» в один голос заволали: тут усюди болота, вода стоїть у погребах до осені, тож небіжчики спочиватимуть у… воді.
Однак рішення, вочевидь, уже було ухвалено на дуже «високій горі», тому від людей відмахнулися, а боротися почали… з водою.
Подальші події нагадали мені сюжет з «Історії одного міста» Міхаіла Салтикова-Щедріна, коли черговий градоначальник міста Глупова дав команду перегородити річку. На Меморіальному кладовищі для відводу води по всій території проклали дренаж, хоча це категорично не дозволяється ні ДБНами, ні ДержСанПіНами. Оскільки нормативки не було, то для проєктування (головний архітектор — Сергій Дербін) узяли норми для… сільгоспугідь — 2,5 м, а це — нижче за рівень ґрунтових вод. Пояснюю: дренаж має відводити зайву воду, коли вона підіймається, не пускати її вище, якщо ж дренаж лежить нижче поточного рівня ґрунтових вод, він цієї функції не виконує апріорі, бо вода вже вище.
На території поховань ґрунтові води майже всюди вищі за 2 м, особливо в міжсезонний період, навесні й на початку літа. Тобто ініціаторам, проєктантам і будівельникам було зрозуміло, що вода затоплюватиме могили: 2 м — до дна ями…
Щоб цього уникнути, «хитромудрі» забудовники кладовища й облаштували дренажну систему по всій території, але виявилося, що вода з неї прибуває так швидко, що довелося робити штучне озеро й насосами відкачувати з нього воду — постійно! Куди ж цю воду, яка витікала з могил, дівати?
Вихід знайшли дуже простий — поливати квіти та газони на цвинтарі, а все зайве скидати в річку Сіверку. На карті 1, наданій активістами ГО «Мархалівка. Підтримка», показано три річки — Сіверку, Притварку й Петіль, які мають витоки з території меморіального кладовища. Далі вони протікають повз густонаселені приміські села та містечка — Боярку, Тарасівку, Юр’ївку, Віту-Поштову, Круглик, Кременище, Ходосівку, Іванковичі, Мархалівку, Глеваху, Малютянку, Забір’я. Й по всіх цих місцях вони розноситимуть хімічні й органічні сполуки, бактерії та мікроорганізми, які узагальнено називають трупною отрутою. Через високий рівень ґрунтових вод і дренажну систему вони дуже швидко потраплятимуть у зазначені річки, а далі — в систему водопостачання навколишніх поселень.
Те, що територія, відведена під НВМК, переповнена болотами, струмками та іншими водними об’єктами, зафіксовано в безлічі документів за багато років — на військових картах, супутникових знімках, у документації Боярської лісової дослідної станції. Усі ці документи є у відкритому доступі, й патрони та автори проєкту Меморіалу не могли про них не знати. Настільки не могли, що брутально приховували — на геодезичних картах, виготовлених під цей проєкт, болота було позначено простим пунктиром замість кольору та суцільної лінії (рис. 2). А це вже тягне на кримінал. Так само ховали й наявність насосної станції для дренажної системи. Дійшло до того, що коли Держекоінспекція її виявила, то зробила припис за незаконне викачування води із цього «водного об’єкту» (рис. 3).
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/667/61/Зображення1(3).png" ltitle="Рис. 2" right="https://zn.ua/img/forall/u/667/61/Зображення2(2).png" rtitle="Рис. 3"]
Усі ці факти витягнув на світ Божий професійний інженер-гідротехнік, кандидат наук Сергій Шевчук. Він підготував експертний висновок (є в розпорядженні редакції), що став підґрунтям для рішення судді Київського окружного адміністративного суду Вікторії Парненко від 13 березня 2025 року №320/25649/24. Саме вона ухвалила це резонансне рішення, яке надалі підтвердив і апеляційний суд, і Верховний суд України. Не знаю, як щодо неї, але після цього рішення на Сергія Шевчука почали «наїжджати» й досі чинять на нього адміністративний тиск.
Чи варті чогось міжнародні договори України
Іще два фундаментальні документи визначили рішення судді Парненко. Перший — Орхуська конвенція, до якої Україна доєдналася 2005 року і яка має вищий статус, аніж українське законодавство. В рішенні сказано: «Орхуська конвенція встановлює, що забезпечення дотримання екологічного законодавства — це обов’язок не лише природоохоронних органів, а й громадськості… Згідно з Орхуською конвенцією, сторони повинні гарантувати, щоб представники громадськості могли безпосередньо забезпечити дотримання закону в разі дій або бездіяльності як з боку приватних осіб, так і з боку державних органів» (виділено мною. — О.С.). На цій основі й діяла ГО «Мархалівка. Підтримка» і досягла успіху в суді.
Другий — Бернська конвенція, на основі якої було створено Загальноєвропейську екологічну мережу, що охоплює території особливого природоохоронного значення. Вона отримала назву Смарагдова мережа. Відповідальними за створення та функціонування цієї мережі є державні органи, проте жоден державний орган не взявся її захистити. Навпаки, в суді вони заперечували наявність статусу міжнародного значення території, яку запланували віддати під Меморіал. (Тут у мене виникли великі сумніви щодо їхніх благих намірів — ушанувати полеглих воїнів). Насправді ж наявність природних середовищ, які охороняються відповідно до Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі й належать до української частини Смарагдової мережі Європи, документально зафіксовано!
Це Приірпіння та Чернечий ліс: Emerald network; UA0000338 Pryirpinnya and Chernechyi Forest загальною площею 6094,7 га, що зазначено в документації тієї ж Боярської ЛДС.
Отже, попри відсутність українського формального статусу цих територій, вони мають вищий — європейський! — заповідний статус.
Цікаво, чи відомо лобістам НВМК, що формування Смарагдової мережі також є одним із завдань, визначених Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом?
Окрім того, українську частину Смарагдової мережі зафіксовано набором геопросторових даних, які, згідно із Законом України «Про національну інфраструктуру геопросторових даних», віднесено до територій Смарагдової мережі, тобто до природоохоронних територій та об’єктів, що підтверджує їх належність до земель природно-заповідного фонду України.
У рішенні суду прямо зазначено: «Твердження відповідача про відсутність жодних підтверджень того, що земельна ділянка належить до земель природоохоронного призначення, не знайшли свого правового підтвердження».
Сьогодні влада, наче в лихоманці, шукає способи «обійти» рішення КОАС, підтверджене Верховним судом. Очільниця Міністерства у справах ветеранів Наталія Калмикова у виступі на засіданні Верховної Ради сказала, що це рішення «ставить природоохоронні обмеження вище за право загиблого воїна на достойне поховання… саме тому Міністерство ветеранів опрацьовує юридичний механізм реагування». Так і хочеться запитати у державної чиновниці: а як же принцип Pereat mundus, fiat justitia?
Як збирається «реагувати» влада на ситуацію? Та дуже просто. Колись, 2023 року, ВР ухвалила закон №3505 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення будівництва та експлуатації Національного військового меморіального кладовища», яким неабияк спростила процедури будівництва Меморіалу. Однак у цьому законі чорним по білому написано: «не допускається зміна цільового призначення земельних ділянок… на землях природно-заповідного фонду». Вочевидь, влада вважає, що досить викреслити цю новелу із закону №3505 — і заповідані для майбутніх поколінь українців землі легко перетворити на кладовище… Хоча закони, відповідно до Конституції, не мають зворотної сили, та хто ж на це зважатиме?..
Держава мала діяти інакше ще на старті. Не обирати ділянку кулуарно, не проштовхувати рішення під політичним тиском і не ставити суспільство перед фактом. Військовий меморіал такого масштабу вимагав відкритої процедури: публічного вибору локації, фахових екологічних і гідрологічних експертиз, обговорення альтернатив і поетапної реалізації.
Нині ж у держави залишилося небагато варіантів — але вони є. Не «обхід» судових рішень і не переписування законів заднім числом, а визнання помилки, пошук іншої ділянки й чесна розмова з родинами загиблих і військовими. Це болісно, дорого та репутаційно важко. Але саме так виглядає відповідальне управління, а не втеча від нього.
У цій історії військові є не стороною конфлікту, а його заручниками. Їхню емоційну реакцію легко зрозуміти: йдеться про пам’ять побратимів і гідність загиблих. Але саме тому особливу відповідальність мають нести ті, хто ухвалював управлінські рішення. Суди виконали свою функцію — зупинили незаконне. Громадськість виконала свою — захистила довкілля й право. Тепер слово за владою. Якщо держава справді хоче вшанувати загиблих, а не освоїти бюджети й розіграти емоційну карту, вона має зробити найважче: визнати помилку та виправити її без маніпуляцій, тиску на суди й протиставлення військових суспільству. Бо країна, що воює за право та справедливість, не може дозволити собі втратити їх у себе вдома.
Хто хоче розсварити українців
І суддя Вікторія Парненко, і члени Верховного суду, вочевидь, розуміли, який — негативний! — резонанс спричинить їхнє рішення не лише у військовому середовищі, а й у владних кабінетах на Банковій та Грушевського. Меморіал вартістю мільярди гривень, безперечно, привабив чимало охочих заробити на ньому. За кошторисом лише першої та другої черги вартість проєкту — 1,75 млрд грн. Конкурс на їх «освоєння» було проведено з… одним учасником, який з’явився на другий день після оголошення, а за його спиною маячать знайомі фігури — Юрія Голіка (куратора «Великого буд(крад)івництва») та підсанкційного Вадима Єрмолаєва…
А ще необхідні кошти на утримання НВМК. Лише перелік тендерів на закупівлі для ДП «Національне військове меморіальне кладовище» сьогодні займає 20 сторінок.
Нова розв’язка на Одеській трасі для повороту на НВМК із підземним тунелем не увійшла до кошторису будівництва, але вартість таких об’єктів становить близько 1 млрд грн. Отже, достеменно невідомо, скільки дронів-перехоплювачів і зенітних комплексів ППО «зарито» в землю та закатано в бетон на території Національного меморіалу…
Сьогодні, коли повне фіаско авантюри з «українським Арлінгтоном» стало очевидним для всіх, влада намагається зіштовхнути українців лобами. З одного боку — вояки, яким на ЛБЗ зовсім не до того, щоб розбиратися в корупційних оборудках Міндіча, Галущенка чи піар-акціях ОП, а з іншого — виснажене стресами та холодом населення, яке намагається вижити та знайти винних, які загнали його в таку ситуацію.
У мене немає жодного сумніву — жодного! — в тому, що заяви, які надходять сьогодні від військових, інспіровані Банковою, адже ми досі не побачили жодної реакції президента Володимира Зеленського на резонансне рішення суду щодо НВМК.
Натомість для влади найкращий вихід із ситуації — визнати: рішення щодо спорудження Національного військового меморіального кладовища там, де воно є зараз, було помилковим. Тіла 214 вояків, похованих там, слід перенести з болота на достойніше місце, яке неодмінно буде знайдено. І це зовсім не означає «паплюжити гідність загиблих героїв і плюндрувати їхні могили», як пише засновниця «Янголів» Олена Толкачова.
…Двоє дідів моїх дітей по-різному пройшли Другу світову — від 1 вересня 1939-го до 2 вересня 1945 року. Вони лежать на звичайних кладовищах і поховані в простих могилах, на яких не стоять козацькі хрести. До них не приходять піонери та президенти — лише рідні. Й офіційні почесті їм ні до чого.
Тому військовим сьогодні не слід погрожувати захищати підмочений, на жаль, і в прямому, і в переносному сенсі меморіал «силами чинних військовослужбовців і ветеранів». Це — заклик до розбрату, а Україна тримається не на праві сили, а на силі права.