«Великі реформи» законодавства в нашій державі що не день, то більше дивують. Черговий законопроект «вселенського масштабу», хоч як це дивно, пройшов друге читання в стінах нашого парламенту!
Звісно, намагання привести законодавство України у відповідність до міжнародних стандартів - благородна мета й навіть конче необхідний процес. Однак наш законодавець «майстерно» приводить нормативну базу у відповідність до місцевих вуличних реалій, а не європейських стандартів. Яскравим виявом цього став Закон України «Про безоплатну правову допомогу», який не витримує жодної критики, зокрема недолугий закон має явно корупційний характер.
Незрозуміле прагнення законодавця цим проектом абсолютно й повністю «розсварити» законодавчу базу, яку маємо в Україні. Адже, аналізуючи Закон України «Про безоплатну правову допомогу», знаходимо масу невідповідностей його положень законодавству України, навіть окремі норми закону «сваряться» між собою.
Насамперед дивує той факт, що цим законом визначено чимало нових понять для української правової системи. Але ст.1 визначення термінів лише дублює їх тлумачення іншими законами, - «новинки» ж чомусь не заслуговують, на думку авторів, уваги! «Яскравим» є визначення зазначеним законом поняття «безоплатна правова допомога». Згідно зі ст.1 закону, це правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, інших джерел. На цьому ґрунті постає запитання: за рахунок яких, а точніше - чиїх коштів надаватиметься така правова допомога? Ані в Державному бюджеті, ані в місцевих бюджетах їх немає.
Ст. 59 Конституції України гарантує кожному громадянинові право отримати безоплатно правову допомогу у випадках, передбачених законом. При цьому Конституцією України не передбачене безоплатне надання правової допомоги органами місцевого самоврядування чи комунальними закладами, їхніми підприємствами, на відміну від конституційного права на безоплатну освіту (частина третя стат-
ті 53) чи безоплатну медичну допомогу (частина третя статті 49). Для захисту громадян передбачена самоврядна організація - адвокатура! Відтак, це право гарантоване державою, і надання його має фінансуватися централізовано й виключно з Державного бюджету України.
Поняття «інші джерела» фінансування саме по собі абсурдне і явно корупційне, адже, не встановлюючи чітко, що саме слід розуміти під зазначеним поняттям, законодавець повністю вихолощує суть закону. Наприклад, п. 3 ст. 12 закону визначає: спеціалізовані установи, що надають безоплатну первинну правову допомогу, фінансуються за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел. Тут уже застосовувати норму можна буде так, як кому заманеться, а саме: можна під виглядом «інших джерел» запровадити обов’язкові платні послуги, наприклад заповнення якихось бланків. Це ж не заборонено, але без цих бланків суб’єкти права на безоплатну правову допомогу, а саме - інваліди, пенсіонери, діти, малозабезпечені громадяни, не зможуть її отримати. А голова районної державної адміністрації створить «благодійні фонди», за прикладом тих лікарняних кас, що маємо сьогодні в гарантованій Конституцією безоплатній медицині, через які в негласному і обов’язково «добровільному» порядку вноситиметься «винагорода» у вигляді доброчинних внесків за надання тих чи інших «безоплатних» високоякісних послуг. У деяких державних організаціях для таких «безоплатних послуг» уже давно навіть назву придумали: інформативні, інформаційні, технічні та ін.
Недарма кажуть, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.
По-перше, чимало нормативних актів в Україні гарантують «безоплатність» певних послуг, але наша бюрократична система сама собою породжує протилежний сенс. Наприклад, у ст. 10 ЗУ «Про здійснення державних закупівель» закріплено, що інформація про проведення конкурсних торгів обов’язково публікується на сайті уповноваженого органу безкоштовно. Проте при проведенні окремих процедур закупівель публікація встановленої законом інформації з дотриманням строків фактично є нереальною. Водночас «негласно» передбачено перелік інформаційних послуг, які надаються за певну плату (слід зазначити, що плата ця чимала, порівняно з прожитковим мінімумом).
На сайтах окремих судів також можна знайти такий собі «прейскурант» із розцінками на послуги з видачі копій певних процесуальних документів тощо. Тож постає запитання: навіщо законодавець укотре визначає «безоплатні» послуги й тут-таки законодавчо перекреслює всі «благі наміри» на цій ниві, створюючи підґрунтя для корупції! Країні досі боком вилазить знущання під назвою «безоплатний громадський транспорт»!
По-друге, Закон України «Про безоплатну правову допомогу» своєю «безоплатністю» унеможливлює якість правової допомоги, яка надаватиметься, - хоч у ст. 26 закону й зазначено, що адвокат, котрий надає безоплатну вторинну правову допомогу, зобов’язаний надавати її якісно та в необхідному обсязі (тобто після того, як юрист при районній адміністрації надав допомогу не в повному обсязі й неякісно?). Бо в цьому законі немає механізму визначення якості правової допомоги, до того ж загальновідомий факт: за якість потрібно і платити якісно!
Тож постає запитання: чи відповідатиме зазначений закон реаліям життя? Адже сама організація впровадження безоплатної допомоги потребує чималих витрат: виділення приміщень, облаштування робочих місць, надання матеріально-технічної бази. Як відомо, сьогодні не кожна бюджетна організація може дозволити собі не те що юрисконсульта як штатну одиницю, - коштів бракує на поточні елементарні потреби для забезпечення нормального функціонування організацій. Скажімо, нинішнього року недофінансування видатків на потреби швидкої медичної допомоги в Миколаївській області становить 6 млн. грн. А українська Феміда відчуває гострий дефіцит у забезпеченні елементарним - марками та конвертами. Як можна говорити про створення цілої окремої ланки організацій (не прибуткових) спеціалістів на всеукраїнському рівні? При тому, що юридичні послуги, м’яко кажучи, - задоволення не з дешевих!
Важко навіть уявити, скільки коштуватиме державі реалізація цього закону (комітети, робочі групи, готуючи документ, мали зробити відповідні підрахунки). Адже, коли ми говоримо про якісну правову допомогу, спираючись на п. 3 ст. 26 закону, то під цим слід розуміти: адвокат, який надає безоплатну вторинну правову допомогу на постійній основі за контрактом, не може займатися іншою адвокатською діяльністю, а відповідну винагороду за надані юридичні послуги йому як кваліфікованому спеціалістові має виплачувати держава. Згідно з цінами на ринку юридичних послуг України, оплата лише однієї години роботи адвоката в середньому становить не менше 500-800 грн. Залежно від складності справи, рівня кваліфікації спеціаліста й інших критеріїв, верхня межа винагороди взагалі непосильна для українського бюджету!
До того ж, згідно зі ст. 3 закону, право на безоплатну правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, у тому числі біженця, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість уразливих категорій осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу. Навантаження на спеціалістів організацій, котрі надаватимуть безоплатну правову допомогу, сягатиме неймовірного рівня, адже лише непрацездатного населення в Україні - 13 млн. (дітей - 7 млн., інвалідів - 2 млн.). Це не враховуючи один мільйон біженців, осіб без громадянства і просто малозабезпечених.
Відповідно до ст. 14 закону, суб’єктами права на вторинну правову допомогу серед уразливих категорій осіб також є особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців». Вони мають право на всі види правових послуг до моменту прийняття рішення про надання статусу біженця та у випадку, коли особа оскаржує рішення щодо статусу біженця. Таким чином, щоб виконати це положення закону, для надання безоплатної допомоги, наприклад, у разі затримання прикордонною службою іноземця, біженця, держава має не лише профінансувати оплату праці юриста, адвоката, а й забезпечити його засобами для можливості добратися до місця, де було затримано таку особу, або до пунктів утримання.
У прикінцевих положеннях закону зазначено, що для покращення надання правової допомоги необхідно у державному бюджеті збільшити витрати на надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави. За рахунок чого законодавець планує їх збільшити? Віддати весь ВНП держави на забезпечення виконання цього недолугого закону чи просити черговий транш у МВФ?
Тож логічним буде запитання: а Державний бюджет України матиме можливість оплатити таке недешеве «задоволення» соціально незахищених осіб, навіть при тому, що нині заробітна плата юриста в бюджетній організації не перевищує 1500 грн.? А приватний кваліфікований спеціаліст за мізерну плату жодних послуг надавити не стане!
Звісно, одним із варіантів забезпечення кадрами організацій безоплатної допомоги може стати залучення молодих спеціалістів (учорашніх студентів), яких певним чином задовольнить низький рівень оплати праці в обмін на отримання досвіду. Але, по-перше, якою ж тоді буде якість надаваних юридичних послуг? По-друге, чи багато спеціалістів зможуть продемонструвати належний рівень кваліфікації та підготовки у процесі встановленого законом відбору? До того ж слід мати на увазі, що скласти іспит і пройти конкурсний відбір - ще не означає, що відібраний спеціаліст зможе застосувати продемонстровані знання на практиці. І тут постає запитання: хто проводитиме відбір юристів, адвокатів (яких буде внесено до реєстру адвокатів), за яким принципом, за яким механізмом? До того ж, з огляду на відсутність законодавчого механізму організації та реалізації процесу, для тих-таки юристів і адвокатів буде сюрпризом розподіл справ, які надходитимуть. Адже розподіл відбуватиметься не за принципом здорової конкуренції чи на вибір клієнта, а так, як вирішить той або інший «великий керівник»!
Від організації й створення визначених законом державних структур із надання безоплатної правової допомоги та формування реєстру адвокатів є підстави очікувати появи таких собі «кишенькових адвокатів», які, за вказівкою згори, будуть або інструментом для винесення суддями таких рішень, яких попросить той, хто більше заплатить… у «спеціальні фонди», або ж - ланкою для передачі хабарів суддям.
Наступним проблемним, навіть нереальним, відповідно до положень цього закону, є питання практичної реалізації права соціально незахищених громадян на безоплатну правову допомогу. Адже, згідно зі ст. 11, суб’єкт права на безоплатну допомогу може звернутися по таку допомогу у визначений графіком органів самоврядування час - для отримання первинної правової допомоги. Що робити особі, якщо з нею трапилася біда і вона потребує правової допомоги у той час, коли, згідно зі встановленим графіком, прийом громадян не проводиться? До того ж, як випливає з ч. 4 ст. 10 закону, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у разі письмового звернення осіб про надання будь-якого з видів правових послуг із питань, що віднесені до їхніх повноважень, зобов’язані надати такі послуги протягом тридцяти календарних днів із дня надходження звернення. Тобто, згідно з цим положенням, лише через місяць після звернення особа отримає першу реакцію на нього. Але за такий термін, наприклад, людину можуть виселити з її помешкання: відповідно до ч. 2 ст. 25 ЗУ «Про виконавче провадження», рішення про примусове виселення боржника має бути виконане у строк до п’ятнадцяти днів. Термін затримання взагалі становить 72 години, то виходить, що конституційна гарантія на незаконне затримання вже не поширюється? І звертатися особі доведеться вже із зовсім іншим питанням, а то й взагалі звертатися буде нікому!
Слід також звернути увагу на те, що, за цим законом, суб’єкт отримання безоплатної правової допомоги не бере участі у виборі адвоката (представника), в укладенні угоди, яка безпосередньо його стосується. А це суперечить приписам ч. 1 ст. 59 Конституції України, згідно з якими кожен вільний у виборі захисника своїх прав, у тому числі й оплачених державою.
Отже, сам факт прийняття Закону «Про безоплатну правову допомогу», можливо, зовні й відповідатиме європейським стандартам як такий, що нібито має соціальну спрямованість, але явно не в тій редакції, яку прийняла Верховна Рада. Адже такий варіант закону навряд чи матиме позитивний ефект, а ось причиною виникнення колізій та проблем у правозастосуванні стане однозначно, окрім цього - стане черговою колискою невмирущої корупції!
До речі, недавно, за тиждень після того, як закон пройшов друге читання, президент України зробив заяву з приводу боротьби зі здирництвом у державних установах за надання адміністративних послуг. Зокрема президента цікавило питання припинення утримання за державні кошти підприємств і організацій, створених окремими відомствами для надання державних послуг, які стали осередками корупційних дій.
Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що єдиним реальним механізмом реалізації права на безоплатну правову допомогу може бути створення в структурі Міністерства юстиції або при адвокатурі відповідного фонду, в який можуть подавати пропозиції про співпрацю юристи-практики, котрі не потребують ані виділення та обладнання спеціальних приміщень (вони їх мають, як і транспорт), ані керівників (вони їм не потрібні), а якість для них - взагалі не проблема, адже їх вибирає ринок. Таким юристам необхідно забезпечити можливість реалізації обов’язку (вже передбаченого Законом «Про адвокатуру») надавати певну кількість годин безоплатну правову допомогу громадянам. Але робота юриста має бути оплачена за ринковими цінами, або хоча б юристам, котрі практикують надання безоплатної правової допомоги у встановленому законодавчо обсязі, державою були надані реальні податкові пільги.