14 жовтня в Україні традиційно відзначають Свято Покрови, яке останніми роками здебільшого асоцієються з Українською Повстанською Армією. В дослідженнях про УПА є тема, яку часто оминали історики, але про яку залишили багато спогадів очевидці, а саме - жінки, які допомагали підпіллю. Ними масово наповнювали табори ГУЛАГу вони стали тут феноменом, про який говорили: "сіра маса", яка залишала "найяскравіше враження".
"Нас помістили в карантин, усіх сімдесят людей. Протилежний ряд нар займали західні українки, які прибули двома тижнями раніше. По-російськи майже не говорять, в основному всі з сіл, безграмотні і фанатично релігійні", - так описала перше враження про західних українок в Кенгірі росіянка Нінель Моніковська. Подібно як "бандерівці" були окремим поняттям у таборах повоєнного ГУЛАГу, так і "західні українки", в спогадах жінок різних національностей, теж стали феноменом.
1948 року в системі ГУЛАГу створили "спецтабори" ("особлаги"), які наповнили в'язнями 58-ї (політичної) статті. Про кількість репресованих українців лише з Галичини та Волині дізнаємося з постанови президії ЦК КПРС "Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР" від 26 травня 1953 року. У документі зокрема згадано, що з 1944-го до 1952 року було заарештовано понад 134 тисячі та вислано довічно з України понад 203 тисячі осіб.
Українки стали помітною групою в жіночих зонах. Якщо за політичними статтями в довоєнній Польщі сиділо кілька українок, то менш ніж за десятиліття, радянські табори прийняли тисячі молодих дівчат. Перші були студентками університетів і помітними постатями в середовищі ОУН. Засуджені після війни, часто не мали прямого стосунку до підпілля - сільськими дівчатами з фантастичними термінами ув'язнення (20–25 років) масово поповнювали особлаги.
"Взагалі, таких як я, що мали по 58-й статті всього п'ять років, були буквально одиниці, - згадувала одеситка Євгенія Ранд. - Основний контингент мав двадцять п'ять і двадцять років, менша частина - від десяти до п'ятнадцяти. Було багато дівчат-бандерівок. Їх так і називали. Малограмотні сільські жительки. Ми ніяк не могли зрозуміти, що вони могли зробити такого, щоб їх жорстоко карати. Був, наприклад, такий випадок. Сусідський хлопчисько прийшов з лісу і попросив хліба в однієї з дівчат. Вона винесла йому коровай. Сусідка побачила це і донесла. Результат - дванадцять років. Але були й такі, яких можна назвати справжніми бандерівками, котрі сиділи за діло".
Більшість мемуарів про ГУЛАГ залишили колишні арештантки, які складали еліту радянського суспільства. Дружини вищого партійного керівництва, представниці військової чи партійної номенклатури, митці, науковці та військові - всі ті, хто доклав стільки зусиль для розбудови радянського ладу і за примхою долі з найвищих щаблів суспільної ієрархії опинилися на самому дні пекла.
У очах цієї інтелігенції юні сільські дівчата нічим не виділялись, створюючи образ "сірої маси". Проте, пізніше несподівано виявилося, що вони мали ряд яскравих рис, які виокремлювали їх з загальної групи. "Українки - здебільшого селянки, а також релігійні - були несхильні моральному розкладанню, невразливі для всякої табірній зарази - доносів, крадійства, співжиття з начальством і, нарешті, лесбіянства", - нотувала дисидентка Майя Улановська.
Мати Улановської - Надєжда Улановська була радянською розвідницею, яка працювала в Китаї, Німеччині та США. Після війни вона, як і донька, опинилася в таборах ГУЛАГу, про що залишилися спогади "Історія однієї сім'ї". У них окреме місце відведено зовсім неграмотній українці, з якою їй довелося працювати. Перше враження, яке справила галичанка, росіянка описала, не добираючи епітетів: "Велика, з великими чоловічими руками, зовсім неписьменна, вона спочатку здавалася мені тупою, як кобила". Незабаром Улановська цілком змінила думку: "Але її доброта та бажання допомагати людям були вражаючими". Ця проста сільська дівчина, яка ніколи не покидала свого села, як могла допомагала тим, хто був поруч, часто виконуючи важку працю за інших. Свій короткий спогад Надєжда Улановська закінчила несподіваним висновком: "Для мене ця неграмотна українка була істотою якогось вищого порядку. Зустріч з нею - з тих, що залишають слід на все життя".
Ці прості жінки були так влаштовані, що не могли цілком влитися й пристосуватися до оточуючої дійсності. Водночас, їм вдавалося змінювати своє оточення. Москвичка Алла Андрєєва згадувала про молоденьку українку "Олєчку", яку через її вік і маленький зріст називала "малятком". Олєчка була старостою стаханівського бараку - тих, хто виконували свою норму під 200%. Але дівчина не лише виконувала велику норму, але й "у Олі барак перебував у дивовижній чистоті, вона тримала всіх в руках, туди водили різні комісії".
Невідома неписьменна селянка, яку назвали "істотою вищого порядку", "малятко Олєчка" зі стаханівського бараку та тисячі інших ув'язнених творили цілісний образ західних українок. Осердям їхньої ідентичності часто була релігійність.
"У ту ніч я ввійшла - і мене вразила тиша і чистота. На підлозі на колінах стояли жінки і молилися. За два дні до того привезли групу західних українок, "58-му", - згадувала акторка Тетяна Лєщєнко-Сухомліна, - На колінах стояли всі, а українки співали молитви. Співають вони взагалі чудово, співають без нот "а капелла", дивовижно вторять на слух на чотири голоси. Ні, цього мені ніколи не забути! Вони співали, а ми слухали, навіть найстрашніші - "бєспрєдєльщина" - притихли, стали на хвилину "як усі". Потім столи зсунули в ряд, накрили їх білими простирадлами, і кожен з нас дав усе, що мав, "на частування". Ялинку мою вставили в пляшку, повісили на неї цукерки, навіть мандарин у когось знайшовся, і навіть шматочок воскової свічки прикріпили зверху і запалили. Ми сіли за стіл, всі поводилися чинно, тихо, всім подали чай у горнятках, усіх пригостили".
Окреме місце займають спогади про вертеп, особливо в перші роки існування спецтаборів. За подібні дійства можна було легко опинитись у штрафному ізоляторі, відтак їх організація вимагала неабиякої конспірації.
"На Різдво українки влаштовували вертеп. Це розігрувалася містерія Різдва. Пошепки передавали: "Аллочка, четвертий барак... о восьмій годині, після вечері". Приходиш, залазиш на верхні нари, вдаючи, що з кимось там розмовляєш. Поволі всі розсідаються, і починається містерія. Різдво Христове. Ангел співає, плачуть матері, у яких Ірод вбив дітей. Потім все, що належить в цій простій і чистій Різдвяній містичній виставі. Часто робили лише так: лице закривали якою-небудь бахромою від хустки, щоб можна було потім сказати: "Та це не я була!". Поки барачна стукачка бігла на вахту - а барак вибирався найдальший, - поки наглядач збирався, йшов через усю зону, все вже давним-давно закінчилося, і ми тихенько сиділи", - писала в спогадах "Плаванье к Небесному Кремлю" москвичка Алла Андрєєва.
Ця історія відбулась у таборах Мордовії 1950 року, але вже за кілька років ситуація радикально зміниться. Смерть Сталіна та повстання в "особлагах" приведуть до значного пом'ягшення режиму. І, як зауважила Майя Улановська, в спогадах про табір "Озерлаг": "На Різдво 1954 року начальство не перешкоджало традиційним виставам. Ходили по бараках ряджені, розігрували історію народження Христа".
Це було Різдво, а ось спогад про Великдень: "Тільки за кілька хвилин я зрозуміла, що в повній темряві співають дівчата з Західної України. Потім я дізналася, що настала Пасха, і вони потихеньку від начальства служили Великодню літургію", - записала росіянка Лілія Ільзен-Тітова.
"Вони знали релігійні обряди, співи, в будь-яких умовах святкували Різдво та Великдень, проникливо молилися. Як просвітлювалися їхні обличчя, як допомагала їм віра! Віра зміцнювала їхній дух", - додавала доктор технічних наук Олена Маркова.
Віра західних українок не означала лише виконання релігійних обрядів, які вони у своїй масі знали на пам'ять. Це було живе християнство, яке проявлялось у допомозі ближнім, високій моралі та спротиві злу.
Ніна Одолінська, яка зауважила, що як представниця російського народу від галичанок не раз відчувала відчуження, підкреслювала: "Вони були віруючими, і це служило свого роду гарантією від підлості та віроломства: їм можна було довіряти свої дрібні секрети, не боятися, що обікрадуть, не очікувати образ і брудних матюків, які я, добре знаючи і люблячи рідну мову, терпіти не могла".
Майя Улановська згадуючи Озерлаг, не могла не спинитись на описі українок та їхніх піснях: "Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила по собі яскраве враження. По всіх таборах дзвеніли їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі - якщо це була така робота, як слюдяне виробництво - співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі - про неволю, про покинуту родину, і бандерівські - завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі…"
Ув'язнені на 25-літні терміни українці на прикладі пісні могли сповна відчути алегорію "малої" та "великої" зони. Адже часом за невинну пісню в Україні можна було отримати цілком реальний термін. Натомість, на зоні за це переживати не треба було, тож тут репертуар був величезний і співали не ховаючись і не лякаючись: "Гонінь на пісню я ніколи не бачила. Начальство, судячи з усього, вирішило не помічати. За бандерівські пісні на волі давали по 25 років строку, тому їх співали тихенько", - свідчила Улановська.
Частина російської інтелігенції, перебуваючи в цьому пеклі, свідомо намагалася потрапити до західних українок, бо серед них лихоліття таборів переживалися значно легше. Часом, читаючи мемуари арештанток важко збагнути хто пише - українка чи представниця іншої національності.
"Наша українська бригада відзначала день народження один одного: новонародженій приносили "дарунки": торт, зроблений з чорного хліба (вареного з цукровим піском), прикрашений візерунком з цукерочок і паперовими квітами; якусь вишивку, футляр для гребінця або подушечку для голок. Вранці новонароджена знаходила подарунки у себе на подушці, а після роботи її друзі збиралися пити чай з "тортом", - записала в спогадах відомий етнограф Ніна Гаген-Торн. Дарма, що авторка слів про "нашу українську бригаду" була народжена в Петербурзі, в родині видатного хірурга шведського походження, барона Івана Гаген-Торна.
Більшість західних українок звільнилися значно швидше ніж передбачав вирок - хвиля амністій, що прокотилася після смерті Сталіна, суттєво відбилася на стані таборів. Утім, були й такі, що змушені були відсидіти свій термін "від дзвінка до дзвінка". Серед них і три найвідоміші зв'язкові Командира УПА Романа Шухевича - Катерина Зарицька, Дарка Гусяк та Галина Дидик. Їм судилося не лише відбути 25 літні терміни, а й сидіти в особливій в'язниці, а не в таборі - Владімірському централі. Галина Дидик в листі до Президії Верховної ради СРСР 1971 року писала: "Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти".