Минуло красне літо... Ще тепло, а в окремі дні навіть гаряче. Воістину розкішна пора, апогей зрілості природи.
Наші предки вважали, що саме восени починається новий рік. В їхньому розумінні Бог, премудрий і добрий, сотворив світ на початку осені, коли жито у повному колосі, а земні плоди зрілі. Упродовж майже трьох століть (1409–1700) православні розпочинали свій календар 1 вересня.
Етнограф Ольга Рутковська зазначає, що цілорічна взаємодія Сонця і Землі визначила циклічність обрядового кола українців, ознаменовану чотирма найбільшими релігійними святами року: Великоднем, Купайлом, Колядою і Калитою. Між ними були три проміжні, так звані присвятки: Колодій (масниці), Зелене Вір'я (Трійця) і Весілля Свічки - на честь осіннього сонця. Науковець називає їх "священною сімкою основних свят нашого народу".
За православним календарем 1 (14) вересня церква вшановує преподобного Симеона Стовпника і його матір Марту, від чого стародавній Новий рік у народі називають "Семена", а ще - "свято Свічки". Починалося воно
14 вересня (за григоріанським календарем) і тривало цілий тиждень - до 21 вересня, як тоді казали: "Від Семена до Другої Пречистої".
Корінням свято сягає дохристиянської доби і пов'язане з язичницьким ушануванням Сонця, яке повертає з літа на осінь. У ці дні запалювали домашнє вогнище на честь старослов'янського бога Симаргла (охоронця домашнього вогнища) і не гасили аж до Коляди. Тому цей день наші предки пов'язували ще й із величанням Комина (печі), який, крім джерела домашнього тепла, уречевлював "канал" зв'язку з небесним світом і був хатнім охоронцем. Вважалося, що через Комин з оселі виходить усе лихе й через нього ж помешкання наповнюється праведним духом. Запалювали Комин урочисто, за традицією тертям дерев'яних дощечок. За княжої доби цього дня на Русі проводили обряд "пострижин" - посвяту дітей у парубоцтво (така собі ініціація по-українськи),коли вперше садовили малолітніх княжичів на коней. Цей ритуал зберігався і в козацькі часи, тільки замість бояр були старшини, а замість княжичів - козацькі підлітки. Дітей, які досягли шестирічного віку, садовили на діжку, тричі піднімали догори "щоб росли великі", а потім обрізали шаблею пасмо волосся. Обряд повторювали щороку до досягнення дев'яти років, коли наставав час бойового виучки. Хлопця на коні тричі обводили по колу. Якщо вдавалося втриматися в сідлі, його брали до військового вишколу.
Із запровадженням християнства свято Комина злилося зі святом ушанування духовного подвигу Симеона Стовпника (аскетично прожив на стовпі-башті майже 50 років, започаткувавши новий вид християнського подвижництва "стовпництво"). Із часом, особливо після того, як цар Петро І перенісНовий рік з вересня на січень (1700 р.), дохристиянська обрядовість свята Свічки в більшості наших місцевостей забулася. Але в Києві Свічку женили аж до початку ХХ століття. Більшість киян, хранителів давніх обрядів, вважала святкування Нового року 1 січня новомодною забаганкою. У Києві Новий рік за новими європейськими обрядами з ялинкою, привітаннями та подарунками зустрічали хіба що іноземці й модерна інтелігенція.
Ритуалом засвічування ліхтарів (осінній освітлювальний сезон починався 1 вересня) розпочинали жіночий празник Свічки київські базарні крамарки. Звечора напередодні Семена на київському Подолі, десь у закутку базарної площі, серед яток стоїть зелене деревце, інколи кущ чортополоху. Віти перев'язані яскравими стрічками й обвішані червонобокими яблуками, ягодами брусниці й горобини, а на гілках горять маленькі воскові свічечки. Під деревцем біля імпровізованого столу, накритого вишитим або гаптованим обрусом, зібралися торговки. Шкалик горілки обходить по колу. А коли учасники торжества підіп'ють - затягують пісню: то веселу й швидку, хоч танцюй, а то й сумну і тужливу. Дійство відбувалося у вигляді справжнього весілля: з удаваними батьками, свахами й сватами, дружками й боярами. На ранок жінки розходилися по домівках, де після короткого перепочинку продовжували "весільні" гуляння.
Чоловічий Новий рік святкували переважно ремісники. Увечері цього дня вони збиралися на чолі з цехмістрами в шинку і, за виразом етнографа Олекси Воропая, "засиджували вечір" з горілкою - женили Свічку. На тих "засидженах" відбувався ритуал посвяти підмайстрів у майстри: юнакам давали випити чарку горілки, і з цього дня вони входили до чоловічого товариства. "Засиджени" тривали цілий тиждень, аби якнайкраще "засидіти" робоче місце на добрий доробок. А після Другої Пречистої
(21 вересня - Різдво Пресвятої Богородиці) ткачі налаштовували верстати й починали ткати килими. Бралися до роботи й усі інші майстрові: столяри, сницарі, стельмахи, бондарі, шевці, ковалі, шорники... Видатний український учений Агатангел Кримський писав: "Бувало, оце, на осіннього Симона по всьому городі таке гульбіще... Тож було, в кожній хаті "свічку женять", бо од Симона вже починають при світлі вечором та вдосвіта працювати. І було: хто найзавзятіший до роботи, той найлучче "весілля" свічці справляє".
Від цього дня на київських базарах у вечірній час уже торгували при ліхтарях, а в майстернях і ремісничих цехах працювали при світлі.
Цікаво пояснює виникнення свята Свічки київська легенда. Понад 500 років тому Київ, перебуваючи під владою литовців і під управлінням воєводи - намісника Великого князя Литовського, після низки ворожих набігів, спустошливих пожеж і моровиць так збіднів, що став пересічним провінційним містечком. Один з київських намісників, під виглядом турботи про пожежну безпеку міста, видав обов'язкове розпорядження, яким заборонив міщанам вечорами розпалювати в будинках вогонь. Цим радикальним протипожежним заходом воєвода дбав не лише про безпеку киян, а й про свою власну калиту. Його урядники щовечора обходили всі вулиці міста. Помітивши в якомусь будинку вогонь, доповідали про це воєводі, а той брав із винуватця штраф ("повинне") - 12 кіп грошів, непомірну для пересічного міщанина суму, бо в тогочасному Києві шуба з лисячого хутра коштувала 7 кіп грошів, а платня київського воєводи становила 300 кіп грошів на рік!
Кілька років поспіль київські міщани сиділи вечорами потемки, поки їх хтось не напоумив написати Великому князеві Литовському скаргу, де зазначили всі повинності, якими обклав городян міський воєвода. Згадали і про скандальну заборону засвічувати вечорами в будинках каганці. Великий князь Литовський Олександр Казимирович 1494 року видав грамоту, якою звільнив київську громаду від багатьох повинностей і заборонив воєводі брати штраф за світло в оселях. Але великокняжа заборона лишилася на папері, і кияни ще впродовж дванадцяти років платили податок за каганець чи свічку. Лише 1506 року король Польщі і Великий князь Литовський Сигізмунд І Старий скасував цей ганебний оброк і надав киянам привілей: "Іно ми (король. - В.О.) обмовивши з пани-радами нашими, тую повину їм отложили... але в корчомних домах... коли вже ночі малі бувають, немає потреби нікому з вогнем пити; але купці й ремісники всякі мають добровільно вогонь у своїх домах завжди держати, коли хотячи".
Неважко уявити радість купців і ремісників, коли вони почули про такий важливий привілей. Першого ж осіннього дня засвітили вони у своїх хатах і майстернях каганці, свічки, скіпи, не боячись воєводиних штрафів. А до них на таке торжество зійшлися на посиденьки потеревенити й випити по чарчині при світлі сусіди, які не належали до купецького чи ремісничого стану й тому позбавлені права світити в себе вечорами світло. Так пояснює виникнення свята Свічки народна творчість.
Утім, ця легенда має історичне підтвердження. 1 вересня 1482 року кримська орда на чолі з ханом Менглі I Гераєм (Гіреєм), якого підбурив Великий князь Московський Іван ІІІ, зненацька напала на Київ, пограбувавши й спаливши його практично дощенту. Вціліло лише кілька мурованих споруд: Софійський собор, Києво-Печерська лавра, Видубицький монастир, Золоті ворота. Київський замок узяли штурмом. Багато городян, і серед них воєвода Іван Ходкевич, потрапило в полон. Частину здобичі - золоті чашу й дискос (тацю для причастя) з Софійського собору - хан надіслав у подарунок союзнику Великому князеві Московському.
Новому київському воєводі Юрію Пацу (Пацевичу) випала доля стати на захист не тільки Києва, а й усіх південно-східних кордонів українських земель Великого князівства Литовського. І хоча литовські князі намагалися дипломатичним шляхом залагодити проблему постійних набігів ординців на землі Київщини, Поділля й Волині, на ділі ситуація характеризувалася фразою, влучно сформульованою в одному з послань до кримського хана: "Посли свої шлеш, а землю нашу воюєш". Вважається, що саме воєвода Юрій Пац для захисту кордонів від ординців створив зі всілякого біглого люду перші козацькі загони. Однак відбудовою Києва цей урядник майже не займався - було не до того. Лише частково відбудував міський замок та укріпив київську фортифікацію.
Його наступник Дмитро Путятич походив з білоруських князів Друцьких. Цю династію дослідники пов'язують з полоцькою гілкою князів Рюриковичів. Історики дослідили, що її родоначальником був князь Ізяслав, син Володимира Святославовича й княжни Рогнеди. Заступив Путятич на Київське воєводство 1492 року. Серед головних його обов'язків було збирати податки на користь великокняжої скарбниці, нагляд за державною власністю, вирішення господарських і цивільних спорів. А ще воєвода розпоряджався державними маєтками й деякими церковними спорудами (церквами на Подолі: Свято-Миколаївською в замку, Миколо-Йорданською й Різдва Христового, а також трьома монастирями: Флорівським, Межигірським, Михайлівським Золотоверхим).
Часто київський намісник управляв цим майном на свій розсуд. Так, 1496 року Путятич отримав від Великого князя Литовського розпорядження "передати Гришку Поповичу на пожиттєве управління" (призначити ігуменом) Михайлівський Золотоверхий монастир. Але воєвода, керуючись власними інтересами, віддав монастир старцеві Івану Смольнянину. Ця історія мала неабиякий розголос, утім, для воєводи залишилася без наслідків.
Треба зазначити, що за правління Д.Путятича був повністю відбудований Київ з навколишніми територіями. З його іменем пов'язують розбудову Микільсько-Пустинного монастиря, якому воєвода надав значні земельні угіддя, що нині називаються Микільською Борщагівкою. Князь Дмитро неодноразово очолював дипломатичні посольства Великого князівства Литовського на переговорах із Кримським ханатом; на чолі козацьких загонів, які успадкував від свого попередника Ю.Паца, відчайдушно боронив українські південно-східні кордони. Пам'ять про воєводу Путятича як покровителя ранньої козаччини була настільки міцною, що деякі історичні хроніки помилково називають його одним з перших козацьких гетьманів (посаду гетьмана запроваджено значно пізніше; офіційно першим гетьманом козаків вважається Богдан Ружинський, обраний 1575 року).
На час правління Дмитра Путятича припадає важлива подія в житті міста - надання Києву (орієнтовно в 1494–1497 рр.) Магдебурзького права, із запровадженням якого роль київського намісника як міського урядника значно ослабла. Міщани отримали значні права й свободи: зокрема, у місті запровадили органи самоврядування - очолюваний війтом магістрат. Для поповнення міської та великокняжої скарбниць Путятич змушений був запровадити нові мита, штрафи й контрибуції, що неминуче спричинило невдоволення городян. У своїх неодноразових зверненнях до Великого князя Литовського кияни скаржилися на численні "кривди і тяжкості всякі... драпежства, учинені... воєводою". Серед іншого вказувалося, що київський намісник "велить йти в погоню за татарами безкінним (вони повинні були лишатися при замку. - В.О.)", відбирає в міщан коней і збрую, "бере многії речі і живність і за то їм заплати не дає", не по праву бере "дров'яне" мито, наказує стерегти впійманих татар, що повинні робити й "люди двірські по-черзі", грабує їхні дворища, вигони, ниви і роздає "постороннім", дозволяє своїм слугам бити міщанських "кликунів" (імовірно скаржників або глашатаїв)... У цих же скаргах кияни вказували, що Дмитро Путятич під страхом "повинного" заборонив жителям світити вечорами в будинках світло. Зрештою, під тиском самоврядування, київський намісник дозволив використовувати свічки й каганці для освітлення приміщень, що було остаточно підтверджено 8 грудня 1506 року грамотою Сигізмунда І Старого. А ще володар звільнив "торгуючих міщан" від сплати мита "по всій державі... також підводи та вози не посилати, послам та гінцям, або слугам [їхнім], які... через Київ їдуть і назад повертаються, люди... не мають стацій та підвод давати... і [звільняються від] наряду в Орду".
Дмитро Путятич помер 1505 року. Перед смертю він доручив розпорядитися своїм майном князю Михайлові Глинському, який і передав значну частину "добра" Києво-Печерському монастиреві, про що Михайло Грушевський написав: "Побачивши, що небіжчик князь Дмитро, відходячи з цього світу не зробив тестаменту і не вчинив ніякої пам'яти по своїй душі й душі батьків своїх, що лежать в Печерськім монастирі Пречистої в Києві, де й його тіло лежить, і були йому вручені та мали на нього надію, що він задовольнить пам'ять їх душ, він (Глинський. - В.О.) з огляду на смерть його і його батьків без усякої пам'ятки, записує різні жертви. Монастиреві Печерському половину данників, а другу половину на катедру у Вільні і десять кіп на вічний впис до митрополичого синодика".