День Перемоги для нашого суспільства завжди знаменувався святковими урочистостями, вшануванням ще живих ветеранів, усіх, хто бачив і пережив ту війну, заходами на спомин про тих, чиї імена викарбувані на обелісках. Безумовно, це правильно й потрібно. Тим часом ця дата спонукає нас згадати і про внесок у перемогу над нацизмом тих, кого не відзначено нагородами та пам'ятниками, хто назавжди залишиться невідомим. Про тих, над чиїми останками не звучать салюти і про кого не написано книжок. Таких, на жаль, дуже багато.
У серпні 2007 р., працюючи у Військовому архіві Федерального архіву у Фрайбургу, я виявив кілька документів, що проливають світло на епізод, який стався у квітні 1943 р. у Слов'янському районі Сталінської (Донецької) області. Найповніше уявлення про нього дає документ, текст якого наведено нижче.
"Дивізіон штурмових гармат №232 1.5.1943 р.
Стосовно: знищення партизанської групи 30.4.1943 р.
Командуванню 40-го танкового корпусу
Стосовно зазначеного вище дивізіон надає такий звіт:
30.4.1943 р. до командира дивізіону штурмових гармат №232 з'явився староста Іванівського і повідомив про появу сильної партизанської групи у балці між Шурками (правильно: Шнурки. - Д.Т.) та Івановським (правильно: Іванівка. - Д.Т.) Було піднято по тривозі й послано в напрямку Іванівського 30 солдатів і 2 штурмові гармати. З самого початку штурмові гармати й вантажівка, в якій перебувала штурмова група, рухалися в напрямку на схід, потім повернули на південь у напрямку Івановського, обійшовши його. За 500 метрів від балки солдати висадилися й пішли в атаку в напрямку балки, яка тягнулася зі сходу на захід і на правому крилі до того ж повертала на північ. Балка заросла густим чагарником і надавала партизанам відмінне укриття. Штурмові гармати були розміщені так, що могли тримати під обстрілом обидві частини балки й, таким чином, створювали максимально можливий простір для ураження. Незважаючи на це, ще залишалася дуже велика "мертва зона". Першу атаку з півдня партизани відбили. При цьому загинули 1 вахмістр, 1 унтер-офіцер і 1 "хіві" (від нім. "Hilfswillige" (добровільні помічники) - добровольці з-поміж військовополонених та цивільного населення, задіяні зазвичай у тилових підрозділах Вермахту. - Д.Т.)
Окремі групи проривалися, - шлях із балки з півночі на захід був відрізаний вогнем - через штурмові гармати з допомогою ручних гранат та сильної вогневої підтримки. Після запеклого бою, який тривав близько 3/4 години, дехто з тих, хто вижив, вийшов зі свого укриття, здавалося б, для того, щоб здатися. При наближенні до них вони знову стали в позицію й знову відкрили вогонь. У відповідь на це до них було вжито нещадних заходів і, крім двох чоловік, взятих у полон для наступного допиту, решту було знищено.
Знищена бойова група складалася з 33 чоловіків і 7 жінок. Серед них перебував 1 капітан, 1 старший лейтенант і 1 комісар. На озброєнні було 25 автоматів, 2 кулемети, багато ручних гранат, зв'язки ручних гранат, толові шашки (для підривання залізниць та мостів), кілька карабінів і пістолетів, а також радіостанція.
Оскільки місцева поліція Іванівського в цьому заході проявила себе дуже мужньо (2 поліцаї допоміжної поліції загинули), їм було передано частину автоматів і ручних гранат для того, щоб при можливому черговому нападі партизанів вони були готові до початкової оборони. Поховати вбитих партизанів було доручено старості Іванівського.
Операцію завершили близько 12.00, і підрозділ повернувся назад у Курульку (населений пункт у Харківській області. - Д.Т.) близько 12.30. По закінченні операції для підкріплення прибув взвод піхоти в кількості 1 лейтенанта і 20 рядових, однак, більше вже вони не були потрібні.
Як зізналися обидва полонені, далі на південь мала перебувати друга партизанська група в кількості 30 чоловік, яка вже до цього розділилася. Повідомлення про це було вже передано по рації у відділ 1 с. ХХХХ танкового корпусу. Обох полонених було відразу ж передано у відділ 1 с. ХХХХ танкового корпусу.
Результати: знищення боєздатної партизанської групи в кількості 40 чоловік, із яких 38 убито і 2 взято в полон.
Трофеї: 25 автоматів, кілька карабінів та пістолетів, багато ручних гранат, один радіоприймач, а також карти й схеми (останні, а також радіоприймач було передано ХХХХ танковому корпусу).
Власні втрати: 1 вахмістр, 1 унтер-офіцер і 1 "хіві" були вбиті, 1 обер-єфрейтор поранений".
Цей звіт супроводжувало кілька документів, зокрема список поліцаїв, що брали участь у знищенні групи, а також подання про нагородження кожного з них "Відзнакою для східних народів" і двома пачками махорки. Заслуги старости оцінили у 1000 рублів та ті ж дві пачки махорки.
Описаний епізод не зафіксований в історичній літературі, не змогли допомогти в пошуку хоч якоїсь інформації про цей епізод війни й колеги-краєзнавці. Не значиться на державному обліку і поховання. У серпні
2010 р. авторові вдалося відвідати ті місця, де відбулися описані події. Старожилів там майже не залишилося, та й саме село вимирає. Вдалося дізнатися, що на місцевому цвинтарі є поховання, яке називають партизанською могилою. Можливо, саме там перепоховано останки загиблих (спочатку, після бою, їх закопали в силосній ямі), найімовірніше - бійців однієї з розвідувально-диверсійних груп Південно-Західного фронту другого формування.
Як вдалося вияснити у місцевих жителів, сліди багатьох поліцаїв загубилися (а саме вони могли б пролити світло на цю історію), один із них зник за океаном і дався знати через багато років, деяких з поліцаїв, котрі значилися в поданні для нагородження, після війни засудили. Однак ознайомитися тоді зі справами, що зберігалися в архіві управління СБУ в Донецькій області, через недосконалість нашого законодавства не вдалося. А тепер уже, швидше за все, й неможливо, навіть коли вони якимось дивом і вціліли. Не виключено, правда, що якусь інформацію про цей епізод можуть містити фонди Центрального архіву МО Російської Федерації. Однак чи буде можливість ознайомитися з ними?
Здавалося б, у цій історії все досить ясно. Кілька архівних документів, розповідей очевидців, не дуже вдалий пошук слідів групи, що загинула. Історія героїзму, підлості, трагедії, безпам'ятства. Таких простих історій про ту війну багато. Складність в одному - ми навряд чи дізнаємося імена полеглих. Хоча й знаємо, за що вони полягли. Але чи пам'ятаємо про це? І чи хочемо пам'ятати?
Історія не любить емоційних оцінок, як і політичних паралелей. І все ж не полишає острах від відчуття того, що сказали б нам, громадянам України і Росії, які жили колись в одній державі, ті, хто загинув на Донбасі понад 70 років тому, люди, котрі захищали й визволяли цю землю, - чоловіки і жінки, українці й росіяни, білоруси й вірмени, євреї і татари, пацани після шкільної лави і батьки сімейств? Непоховані по-людськи тоді, забуті після війни, перетворені на тлі військово-політичних подій сьогодення на фігури умовчання тепер. Що сказали б вони нам у відповідь на наше безпам'ятство, на те, що навіть через 70 років останки десятків тисяч наших дідів та прадідів не віддані землі, на те, що, знищуючи архівні матеріали у захоплених сепаратистами управліннях СБУ в Донецьку та Луганську або руйнуючи артобстрілами приміщення Донецького обласного краєзнавчого музею, ми знищуємо пам'ять і про них, людей, котрі боролися за свою землю проти нацизму?
Напевно, прокляли б… І не за себе, не за те, що забули їх. Швидше, за те, що ми дозволили політикам заморочити себе, перетворити пам'ять про війну на інструмент реалізації особистих амбіцій, досягнення геополітичних цілей, політичних спекуляцій усіма сторонами, хоча й трохи різної міри.
Зрештою, за те, що на землі Донбасу, яка ще не остаточно очистилася від смертоносного металу 1941-1943 рр., на мінах і розтяжках, встановлених у 2014 і 2015 рр., підриваються і ще довго підриватимуться діти…
Адже вони загинули не за це…