560 років тому, 29 травня 1453 р., Константинополь упав під ударами турків-османів. Закінчилася майже тисячолітня історія східно-римської цивілізації. Залишки візантійської Ойкумени протрималися ще кілька десятків років, і останній з них, князівство Феодоро в Криму, впало після героїчної оборони в 1475 році.
Чим була Візантійська, або, як її називали самі жителі, Ромейська (Римська), імперія? На цю тему видано сотні наукових праць, і їх не переповісти в газетній статті. Скажемо лише, що це була унікальна для Середньовіччя держава, непорівнянна з жодною з європейських, а зі світових подібна - хіба що китайська імперія Тан. Традиції Римської імперії, менталітет народів Східного Середземномор'я і християнське віросповідання породили незвичайну культуру, яка тисячу років так чи інакше впливає на вигляд усієї Європи. Формально абсолютна влада імператора в дійсності обмежувалася сотнею невидимих ниток інтересів різних соціальних груп і центрів впливу, а фактичне управління величезною імперією лежало на плечах професійного чиновництва.
Мабуть, якщо закинути сучасного городянина в Середньовіччя, найпростіше йому було б адаптуватися саме у Візантії. Крім самої природної для нас системи цивільно-правових відносин, що склалася в Римі й була розвинена імператорами, тут функціонували школи й публічні бібліотеки, працювали державна пошта й водопровід, зародилися професійний спорт і провісники соціальних програм для незаможних.
В остаточному підсумку соціальні "ліфти" працювали для всіх, кому не бракувало розуму, відваги й кмітливості, - імператорами ставали селяни й представники нацменшин, скопці командували арміями, а сліпі - флотом... Візантія різко випадала зі звичної нам картини Середньовіччя. І, треба віддати їй належне, часто в кращий бік.
У цьому матеріалі ми хочемо поговорити про різницю між Візантією справжньої і Візантією в сучасних уявленнях. Досі багато хто поминають імперію всує, використовуючи її ім'я як ярлик. Це було б нормально, якби критичні зауваження мали стосунок до справжньої Візантії. А це, на жаль, далеко не завжди так. Мало хто з критиків бачить в імперії ромеїв її саму. Значно частіше вони проектують на неї уявлення про власну (чи сусідню) країну або ж свої упередження.
Чим Візантія не була
Стереотип перший: Візантія - імперія вічного занепаду. Породжений визначним англійським істориком XVIII ст. Едвардом Гіббоном і його працею "Історія занепаду і загибелі Римської імперії". Взагалі внесок Гіббона у візантиїстику дуже суперечливий. З одного боку, він відродив інтерес до цієї науки в Європі. З іншого - не зміг повною мірою дотримуватися принципу історичної об'єктивності. Намагаючись знайти в минулому урок для сьогодення, Гіббон представив традиціоналістську Візантію таким собі гробарем римської пасіонарної величі.
Помилковість такого підходу очевидна. Візантія існувала безмаль тисячу років. Держава, що перебуває в занепаді (хай навіть у застої) тисячоліття - це все одно, що людина, яка тяжко хворіє 120 років. Виникає запитання: як ця країна, що "вічно розкладається", пережила інші "здорові"? Та ще й за нетривіальних зовнішніх загроз? Гіббон був занадто упереджений: Візантія - це не Рим часів занепаду, а Рим, що переродився для виживання в Середньовіччя.
Стереотип другий: Візантія - осердя принципу "православ'я, самодержавство, народність". Його, любого росіянам, жваво втілено у відносно недавньому фільмі "Загибель імперії. Візантійський урок", де паралелі між Візантією та Росією проводяться так само відкрито, як відкрито озвучується висновок "Захід є джерелом загибелі для православних". Того, що загибель для імперії прийшла зі сходу, і в останні її дні на стінах Константинополя поруч із ромеями стояли загони венеційських, генуезьких і каталонських найманців і волонтерів, автори вирішили не згадувати. Цю же паралель, скоріше за звичкою, іноді проводять і в Україні, але тут уже скоріше готові викривати Візантію як попередника російського імперіалізму.
Однак сама паралель між двома православними й самодержавними державами більш ніж натягнута. Авторитарне самодержавство й етатизм у Візантії були вимушеними засобами для утримання простору, населеного людьми з дуже неспокійним (і діаметрально протилежним "широкій російській душі") менталітетом. Середньостатистичний житель візантійської столиці, незалежно від статку й різновиду занять, був письменним, запеклим і пристрасним індивідуалістом, любителем спортивних змагань і запеклих богословських диспутів із мінімальною повагою до інституту влади. Вуличний бунт, що розпочався з суперечки кількох простолюдинів про питання христології або результати останніх перегонів на іподромі, для Константинополя був річчю майже звичною. Чимало імператорів гинуло від рук повсталої голоти. Одна річ, коли авторитарна форма правління застосовується в країні з вибухонебезпечно "гарячим" населенням, і зовсім інша - коли вона застосовується до народу, історично схильного до конформізму й ототожнення країни і держави.
Іноді як символ "антизахідності" Візантії згадують слова останнього месадзона (прем'єр-міністра) імперії Луки Нотараса, сказані ним якраз перед самим падінням Константинополя: "Ліпше побачити в Місті турецьку чалму, ніж папську тіару". Справді, після Четвертого хрестового походу у Візантії (небезпідставно!) сильними були антикатолицькі настрої. Але тоді вже варто згадати й майбутню долю месадзона. За свідченням хроніста Дуки, після падіння Константинополя Лука Нотарас зумів уторгувати в султана "прощення" і захист для частини городян та аристократії, але не зумів добре сховати свого 14-річного сина - єдиного, що пережив оборону Міста. Коли ж султан Мехмед II прознав про красу юнака, то зажадав для свого гарему. Відмова Нотараса стала смертним вироком для всієї його родини. Навряд чи таке було б можливо за "папської тіари". Так само як і повалення хреста, що майже тисячоліття сяяв над Святою Софією.
Стереотип третій: Візантія - боксерська груша для тренування сусідської доблесті. Популярний він серед більшості народів, які так чи інакше воювали з ромеями, здебільшого у вигляді "Самій Візантії всипали!". Актуальний і в нас, причому у двох проявах. У підручниках історії звеличуються князь Олег, який зумів, згідно з літописом, прибити щит на ворота Царгорода на знак узяття міста, а також останній похід князя Святослава.
Справді, візантійці не любили воювати, чим радикально відрізнялися від більшості народів Середньовіччя. Військова служба в імперії вважалася не благородним і доблесним заняттям, а чимось на кшталт необхідної брудної роботи; у перші століття існування імперії воїна, який убив людину на війні, на кілька років позбавляли причастя. Не була Візантія й агресором: практично всі її війни мали або оборонний характер, або були спробами повернути втрачене раніше.
Та якби ромеї не вміли воювати, вони не протрималися б і десяти років. Виною цьому географія: Візантія була "імперією узбережжя" з надзвичайно невдалим відношенням довжини кордонів до загальної площі держави. Державі доводилося захищатися протягом усієї своєї історії, часто воюючи на кілька фронтів.
Що ж до напівлегендарного походу в середині IX ст., то він, хоч і був удалим для руських військ (усі війська з імперської столиці пішли на війну з Абассидським халіфатом, а нападу з боку Чорного моря ніхто й не очікував), закінчився лише розгарбуванням передмість Міста. Константинополь узагалі потрапляв до рук іноземців лише двічі (для порівняння - був в облозі 24 рази), у 1204-му і 1453 роках. Похід же Святослава 970-971 рр. був і зовсім невдалим. Можливо, князь розраховував, що внутрішній розбрат у Візантії завадить імператорові вивести війська з Константинополя, в умовах чого головним противником його військ стало б місцеве ополчення європейської частини імперії. Але розрахунок виявився невиправданим: уже під час походу заколот Варди Фоки, що відтягнув частину сил та уваги ромеїв, було придушено. У Константинополі ж змінився імператор, і новий правитель, Іоанн Цимісхій, не тільки особисто очолив армію, а й вивів із Царгорода так звані столичні тагми - елітні війська, які під час громадянських заворушень зазвичай не полишають столичних стін. Підсумком походу став беззастережний тріумф Візантії: розграбована й покинута русами Болгарія впала в долоні імператорові як стигле яблуко. Корону болгарського царя Бориса було віддано як символічний дарунок Богу в соборі Святої Софії.
Стереотип четвертий і найсвітліший: Візантія - країна поетів, учених і мудреців. Такою бачив Ромейську державу Вільям Батлер Єйтс: на великого ірландського поета справили незабутнє враження фрески храмів Равенни, які досі зберігають дух Візантії часів Юстиніана. Зрозуміло, це уявлення дуже ідеалізоване. Єйтс просто спроектував на Візантію поетичний образ втраченого раю. Але раціональне зерно в ньому є: рівень культури й освіти в Ромейській імперії був вищий, ніж у будь-якій європейській країні Середньовіччя, почасти суперничаючи лише з країнами ісламу. Весь період існування Візантії в ній діяли вищі школи й бібліотеки, зокрема славетний Магнаврський університет та Імператорська бібліотека, що зберегла для нашого часу, попри пожежі в непевні роки, безліч коштовних книжок античності.
Стереотип п'ятий: Візантія - осередок інтриг, підступу й хитромудрої "багатовекторної" дипломатії. Тут нічого гріха таїти: все правда. Багато цих рис справді перейшли імперії в спадщину від старого Риму, але новий Рим виявився дуже обдарованим учнем. В умовах браку рекрутів для армії, вміння нацькувати одних ворогів на інших багато сторіч забезпечувало державі виживання. Однак у внутрішній політиці Візантія, як і будь-яка бюрократична держава, страждала від постійних інтриг і масштабної корупції.
Нарешті, стереотип шостий: загибель Візантії була спричинена виключно внутрішніми причинами, тоді як зовнішні лише довершили справу. Це правда, та лише почасти. Звісно, у довгій історії імперії були правителі такого рівня самодурства, що не витримував навіть фундамент державної влади - міцний бюрократичний апарат константинопольського чиновництва, який в інших випадках добре справлявся з роллю "захисту від дурня". Звичайно, серйозні зовнішні загрози для Візантії справді збігалися з внутрішніми кризами. Це й руйнівний для імперії наступ перських військ під час правління узурпатора і тирана Фоки (602-610 рр.), і криза часів правління династії Ангелів (1185-1204 рр.), що завершилася падінням Константинополя під час Четвертого хрестового походу, і помилки ранніх представників останньої династії Палеологів, через які відроджена 1261 р. імперія не змогла протистояти хижацьким апетитам італійських торговців і турків-османів. І навіть битву з турками-сельджуками при Манцикерті 1071 р., яка визначила їхнє подальше просування вглиб Малої Азії, було програно через зрадництво вельможі Андроніка Дуки.
Водночас вічною проблемою для імперії були заколоти впливових політиків і полководців, а також потреба балансувати між двома полюсами сили - столичним чиновництвом, яке виступало за централізацію управління й оподатковування, а також утримання найманої армії, та місцевою аристократією, яка бореться за децентралізацію і ставку на місцеве ополчення. Якоюсь мірою можна сказати, що у вічній битві цих двох груп античний етатизм боровся із середньовічним феодальним устроєм.
Однак це не привід применшувати "заслуги" зовнішніх ворогів, які б'ють у проломи, що відкрилися. Перси й готи, авари й лангобарди, нормани й араби, сельджуки й хрестоносці, венеційці, генуезці й османи... Хто тільки не намагався відкусити ласий шматочок від Другого Риму! І нехай більшість ішла ні з чим, у декого все-таки виходило.
Чим Візантія стала
Якщо "за життя" Візантії можна було висунути безліч претензій, то загибель імперії змушує згадати слова Клайва Льюїса: "Усі світи приходять до кінця, але благородна смерть - скарб, який кожен може собі дозволити". Останні імператори з династії Палеологів використали всі можливості для порятунку імперії в уже відверто безнадійній ситуації. Життя останнього з них, Константина XI Палеолога, - приклад рідкісної серед правителів самовідданості й самозречення. Недарма його - єдиного після Великої схизми мученика, шанують і деякі православні, і деякі католики. Остання людина, що по праву носить титул "імператора Риму", загинула 29 травня 1453 р. з мечем у руках, захищаючи разом із останніми сподвижниками ворота своєї столиці. Не зумівши врятувати свою країну (та що там країну - цивілізацію!), він написав останню сторінку її історії власною кров'ю, спокутуючи гріхи попередників особистим героїзмом.
Що ж, один відомий діяч української історії мав рацію, зауваживши, що в безнадійній ситуації є сенс боротися заради прикладу для майбутніх поколінь. Через три з половиною сотні років спогади про героїзм Константина й велич Ромейської імперії підняли греків на повстання проти турецького панування. І нехай Велика Ідея про відновлення Візантії не втілилася в життя, і Константинополь не повернувся до рук православних, нинішнім своїм існуванням Греція багато в чому зобов'язана героям минулого.
Що ж дала Візантія нащадкам? Набагато більше, ніж вважають. Під натиском турків грецькі аристократи й учені втекли на Захід, захопивши з собою книжки античних класиків. Їхні переклади поклали початок італійському Відродженню. І антична мудрість, збережена у візантійських бібліотеках, повернулася на Захід саме тоді, коли він уже був готовий знову її прийняти. Саме це "засівання", цей несподіваний союз Сходу і Заходу поклав початок новій величі Європи. Окремі грецькі просвітителі, вірні православній ідентичності, намагалися створити нову Візантію з Московського князівства. Але, на жаль, матеріал виявився непіддатливим. Хто сумнівається, може поцікавитися біографією преподобного Максима Грека - аристократа й просвітителя, раніше відомого як Михайло Триволіс.
Яким був би світ без Другого Риму? Історія не знає умовного способу. Але в чудового фантаста (з кандидатською з історії Візантії) Гаррі Тертлдава є коротке альтернативно-історичне оповідання під назвою "Острови в морі", дія якого відбувається 769 року. У ньому описується суперництво римської і арабської делегації за навернення у свою віру болгарського хана Телерига. Але за умови, що Константинополь, не витримавши другої арабської облоги, упав 719 р. після Р.Хр. Жодні аргументи християнської делегації не здатні переконати хана, біля чиїх кордонів стоять арабські війська. Бути "островами в морі" - це можливе майбутнє християнських громад в ісламській Уммі, від якого Європу вберегли славнозвісні подвійні мури Константинополя.
Та не зводитимемо роль Візантії, держави з унікальною і самобутньою культурою, до такого собі щита на кордонах ісламу й сховища античних знань. Адже й ми їй дечим зобов'язані. Передусім - безсмертям.
Тепер модно критикувати прийняття Руссю східного обряду християнства. Не заглиблюючись у світоглядні дискусії (це могло б бути темою окремого матеріалу), зауважимо, що у відповідь на часті набіги Візантія дала слов'янам взагалі і Київської Русі зокрема, вихід на світову арену, писемність і кам'яне зодчество. А це, хоч як дивно, і є три складові безсмертя культури, народу, нації. Народи невідомі, народи неписьменні, народи, що не вміють працювати з каменем, не просто відставали від інших. Вони не мали захисту від забуття. Змогли б правителі-язичники поріднитися з половиною домів Європи, як це зробив князь Ярослав Мудрий? Вислав би Папа до Києва професійних зодчих, як це зробив імператор? Можна довго розводитися про те, що залучення Русі в культурну орбіту Візантії було вигідне ромеям... Але навряд чи можна відкидати те, що воно дало нашим предкам змогу за кілька десятків років проскочити шлях, який інші народи проходять за століття.
На Візантію можна дивитися по-різному: її досвід можна й слід аналізувати, а політику можна - й треба- іноді критикувати. Але в окремі дні, приміром у прийдешню річницю падіння Константинополя, можливо, варто просто зупинитися й подякувати…