Ця книжка побачила світ 1910 року в друкарні акціонерного товариства "Петръ Барскій въ Кiевѣ" і викликала справжній фурор.
Нею зачитувалися, звіряли спогади про ще недалеке минуле Києва. Історію Міста передостаннього десятиліття XIX століття зі знанням справи зафіксував такий собі Старожил. Прізвище автора тогочасні городяни достатньо легко розшифрували. Сергій Григорович Ярон хоч як би маскувався (насправді це виглядало грою у піддавки), але його неповторний журналістський стиль був добре відомий за численними публікаціями в газеті "Кiевлянинъ".
Поступово книга "Кіевъ въ восьмидесятыхъ годахъ. Воспоминанія старожила" ставала бібліографічною рідкістю. Всі, кому цікавий Київ, відзначали: мемуарна література останніх десятиліть XIX століття, присвячена Другому Єрусалиму, доволі скупа. Я добре пам'ятаю, як на початку 1980-х у колишньому легендарному магазині "Сучасник" (нащо якісь книги, там вже давно дві банківські установи) на проспекті Перемоги в Києві, бачив і навіть трохи погортав у букіністичному відділі сторінки цієї антикварної книжки, що коштувала набагато більше за мою зарплату. Вражав рівень поліграфії, киянину кінця ХХ століття відкривалися нові, практично викреслені більшовиками з історії, прізвища Гюббенет, Драгомиров, Дрентельн, Мерінг, Соловцов, Томара; старі назви вулиць і бульварів - Фундукліївська, Бібіковський…
І от нарешті всім залюбленим в історію Києва, можна сказати, поталанило. Столичне видавництво "ВАРТО" видало унікальну книгу. Це спільний проект видавництва та Музея історії Києва. Але не просто передрук книги Сергія Ярона, а ошатне видання з кількома сотнями старовинних фотографій (багато з яких публікуються вперше) і головне, - унікальними за наповненням науковими коментарями відомого києвознавця - співробітниці Музею історії Києва Ольги Миколаївни Друг. Скрупульозна робота Ольги Друг з текстом Сергія Ярона, вступ, життєпис автора, пояснювання до тексту, біографічні довідки про кожну (!) постать, про яку йде мова, підбір ілюстрацій (надані власниками приватних архівів і колекцій та київськими музеями і установами культури) заслуговує на особливу повагу.
Титанічна робота наукового редактора вражає. Про естетичне задоволення лише від перегортання 560 сторінок альбомного формату, де на майже кожній чудові, ретельно відібрані та якісні фотографії панорам міста, вулиць і майданів, храмів й "присутственных мест", просто побутових сцен, годі й говорити. Особливий шарм додає добірка з 34 - дружніх і не дуже - кольорових шаржів початку 1880-х років, на яких перед читачем постає галерея київських можновладців, чиновників, культурних діячів. На думку Ольги Друг шаржі належать перу Іліодора Прокоповича - дійсного статського радника, який працював у Київському губернському правлінні, а з 1893 р. займав посаду губернського тюремного інспектора…
25 глав книги Сергія Ярона представляють багаторівневу панораму київського життя. Ми знаходимо неспішну розповідь про "Внешность Киева", про будні поліції ("Полицмейстер Б.Я.Гюббенет" і "Полиция") та важке, сповнене щоденної боротьби (з тією ж поліцією), існування представників національних та релігійних меншин ("Евреи", "Штунда"). Перед нашими очима, як достатньо відомі - Сергій Вітте, Сергій Гудим-Левкович, Федір (Фрідріх) Мерінг, Олександр Безак, Михайло Драгомиров тощо, так і не дуже постаті - Іван і Володимир Толлі, авантюрист-"козак" Микола Ашинов… Кілька глав книги присвячені визначним для Києва подіям, що відбувалися в 1880-х роках. Серед яких "Университетский юбилей", "Пребывание императора Александра III", "900-летие крещения Руси". Не оминув автор і бурхливого життя тогочасних київських газет, сповненого конкурентної, нерідко за межею фолу, боротьби…
Постать автора книги вельми цікава. Його життєпис і світогляд дають відповіді на багато питань, що виникають під час прочитання книги. Сергій Ярон (1850–1913) народився в Одесі, у багатодітній єврейській родині відомого ветеринарного лікаря. Вчився на юридичному факультеті Новоросійського університету, працював адвокатом у Курську і Харкові, неодноразово виступав у місцевій пресі з театральними рецензіями. Тема театру взагалі окрема: у представленій книзі є цікава глава, присвячена бурхливому життю київської Мельпомени. Сергій Ярон був заповзятим театралом, у Другій одеській гімназії серед його друзів чимало майбутніх відомих акторів. Пізніше він писав: "и я стал мечтать о театре"… Мрія не здійснилася, але на все життя адвокат і журналіст зберіг любов до театру, був справжнім естетом. 1898 р. у знаменитій київській друкарні Стефана Кульженко вийшла книга про сценічне життя Києва: "Воспоминанія о театрѣ (1867 р. –1897 р.)". Вона - важливе джерело вивчення культурного життя Міста останньої третини XIX століття.
Необхідне пояснення: ще юнаком Сергій свідомо прийняв православ'я. Він став конвертантом, таким чином повністю розірвавши зв'язки з іудейськими традиціями, постійно доводив (і на сторінках книги це добре видно) свою абсолютну відданість владі. За поглядами Сергій Ярон був непохитним і, головне, щирим російським шовіністом. Відома тріада "Православие, Самодержавие, Народность", яку в часи Олександра III, а потім і першого десятиліття правління Миколи II, настійливо і жорстко впроваджував обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев, панувала в громадському житті імперії. До речі, Побєдоносцева неодноразово з повагою і пієтетом згадує Старожил. Ця тріада - суміш консервативних імперських ідей, які тримали в "тонусі" освіту, науку та літературу. Тому, мабуть, інакше як "хохломаны" Сергій Ярон українофілів і не називав, хоча й відзначав талант таких видатних українських (в його словнику - малоросійських) артистів як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький і Микола Садовський.
Але від свого кореня важко остаточно відхреститися. У Вступі до книги Ольга Друг пише: "…водночас життя заганяло його у глухий кут, бо змушувало, зберігаючи фахову пристойність, висвітлювати становище євреїв у країні, розповідати про утиски, що їх зазнають члени єврейської громади міста й усієї Росії". Але далі читаємо важливе пояснення: "А проте, на тлі описаної ним самим ганебної ситуації, журналіст повністю виправдовує антисемітські кроки генерал-губернатора, начебто не помічаючи суперечливості, алогічності власних засад". На мою думку, це і є проблема всіх конвертантів, незалежно від національності чи віросповідання…
Сергій Ярон мав намір продовжити мемуари, вже про 1890-ті та 1900-ті роки. Але життя вирішило інакше - багатьом фігурантам першої книги не сподобалися занадто різкі висловлювання і характеристики. Колишній київський поліцмейстер Антон Живоглядов, якого Сергій Ярон звинувачував у хабарництві, навіть опублікував 1910 р. брошуру, де достатньо аргументовано захищав свою честь і називав наклепом всі твердження Старожила. У 1912 р. фінансові труднощі переслідували Сергія Ярона, його родину навіть намагалися виселити з квартири, він опинився на межі банкрутства. Трагедія розігралася 22 червня (за старим стилем) 1913 року. Ольга Друг пише: "в ресторані "Maison d'or" на розі Хрещатика і Лютеранської вулиці Ярон обідав з товаришем, під час розмови поділився своїм тяжким становищем, а в кінці обіду раптово підніс до губ флакон з карболовою кислотою. Відчувши в цей час сильну дію отрути, вийняв з кишені конверт на ім'я дочки і передав співрозмовникові зі словами: "Це моя справа - так було потрібно, передай цього листа дочці".
Так завершилося життя Старожила, про якого навряд чи б ми згадали, якби не перевидання його безсмертної книги. Він насправді залишив по собі унікальний документ епохи, що минула.
Прізвище Ярон ще довгі роки, вже у XX столітті, було на слуху всіх, хто любив оперету. Яскравою постаттю радянської оперети став рідний племінник Сергія - Григорій Ярон. Перший художній керівник Московської оперети був блискучим режисером, лібретистом, актором, вправно володів засобами буфонади, ексцентрики, гротеску… Тож на цій життєстверджуючий ноті й завершимо рецензію.
Окрема подяка головному редактору видавництва "ВАРТО" Олені Насировій за копітку роботу з організації цього насправді великого і важливого для всіх, хто по-справжньому любить наше Місто, проекту.