...Перше вересня 2018 року. Вулицею старовинного міста пливе потік маніфестації школярів.
Пливе вулицею, яку в радянські часи марно намагалися переназвати по-російськи. Марно, бо вона здавна називається так, що її назву перекласти тою мовою неможливо: РУСЬКА! Неможливо, щоб не спотворити правду історії. Бо ж насправді то вулиця УКРАЇНСЬКА за етнічною належністю тих, хто населяв її квартали.
Отже, вулицею Руською від середмістя прямує численна дитяча маніфестація. Доходить до її краю, де стоїть велична ренесансна будівля Успенської церкви з високою вежею на взірець італійських кампаніл (бо і церкву і вежу будував Павло Римлянин). Тут маніфестація затримується, наперед виходить старший чоловік, очевидно вчитель, і розповідає дітям, що тут, при церкві, була колись школа, де вчилися їхні предки, що навіть зберігся ще з 1586 року документ, який називається "Порядок Шкільний", де йдеться про те, як мають поводитися вчителі й діти, як мають учитися. Каже, що навіть до наших днів дійшли букварі й граматики, за якими вчилися діти в тій школі, поки вона існувала...
Урочиста процесія рушає далі. Огинає ліворуч апсиду церкви і виходить на просторий майдан, у глибині якого височіє бронзова фігура людини з величезною книгою в руках. І, ніби вітаючи ту людину, діти здіймають над колоною численні плакати з зображенням обкладинок букварів - від сивої давнини до сучасності. А попереду на найбільшому плакаті - старовинна азбука і сторінка тексту з якимись малюнками внизу і словами під ними: "Видруковано во Львові". Так, це шкільна громада Львова в День знань прийшла до пам'ятника Івана Федоровича, щоб ушанувати Свято першого українського букваря, надрукованого в їхньому місті 1574 року "друкарем москвитиним, которий друкарство занедбалоє обновил".
Дихніть вільніше, шановний читачу, якщо ви затамували подих від захоплення: ніякої такої патріотично-шкільної акції у Львові, та й ніде по Україні, не було! На жаль, українці, якось ми ще не завжди достойно гордимося тими чи іншими своїми здобутками, часто, як той біблійний персонаж, не те що продаючи, а добровільно поступаючись своїм первородством, своєю першістю, своїм пріоритетом, кажучи прагматично. Мені доводилось якось встрявати в полеміку в Мережі з якимось твердженням про "перший східнослов'янський буквар, надрукований у Львові". А хіба ми не називаємо "Острозьку Біблію" - гордість Української теології і українського друку - "першою слов'янською Біблією", затираючи усвідомлення її національної належності? Або візьмімо факт першого перекладу євангельської оповіді про Різдво Христове. Чи ми чуємо хоч колись цю оповідь тими словами нашої мови, які ще з XVI століття й досі нам зрозумілі? Чи чують її студенти на лекціях, а школярі на уроках, подивовані її красою? Ідеться про "Пересопницьке Євангеліє", видане нашими науковцями і транслітерально і факсимільно, але все ще недоусвідомлене нами як достойний всенародної гордості національний клейнод.
Так само й з нашим першим букварем. Ми мали би шанувати пам'ять про нього тому, що того заслуговує всякий шляхетний первопочин в ім'я народу. Ми мали би гордитися тим, що ми, українці, вчилися з того букваря набагато раніше, ніж деякі наші сусіди (на Москві - так писали в літописах - перший буквар з'явиться аж через 60 років!). Ми мали би гордитися виходом того букваря ще й тому, що він став тою маленькою грудочкою, яка викликала могутню лавину українського книгодрукування. Таку могутню, що коли польському королю Яну II Казимиру 1651 року вдалося завдати поразки війську Богдана Хмельницького під Берестечком, то він негайно спрямував черговий наступ проти… друкарів! "Конфіскуючи... львівські українські друкарні... близькі до урядових кіл особи заявляли: "Таке велике повстання у державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, які часто-густо сіють схизму". Сіють схизму - тобто утверджують рідну церкву, рідну мову українців, гартуючи їхню опірність окатоличенню й ополяченню.
Наведену вище цитату про конфіскацію друкарень узято з передмови Ярослава Ісаєвича до збірника "Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні". Я.Ісаєвич належав до тої плеяди українських учених, які заслуговують на глибоку вдячність народу за повернення йому тої славної епохи, коли нашу Україну справді можна без перебільшення назвати країною книги. Ось надзвичайно промовистий факт з того збірника документів, де крім Я.Ісаєвича упорядниками були О.Купчинський, О.Мацюк, Е.Ружицький. Отже, 22 грудня 1639 року львівський міський суд серед іншого констатує, що "з того друковання братство має великі приватні зиски: руська друкарня є лише одна в тому краю, і з неї розсилають книги на Україну, Поділля, Литву, Москву і хто знає, куди тільки не розсилають та їх продають за готівку, прибутку ж звідти не дають ані Речі Посполитій, ані місту, під іменем котрого вони видають книги" (переклад з польської). Ось якою широкою була географія поширення українських, у даному разі львівських, друків. Таку саму популярність мали й книги Київської лаври, архімандрит якої Єлисей Плетенецький в одній з передмов серед тих народів, де поширюються книги його друкарні, з гордістю згадував ще й болгар, сербів, волохів та іллірійців.
Треба визнати, що наші вчені плідно скористалися з тої кон'юнктури, яку їм подарувала історія у вигляді двох 400-літь - російського книгодрукування 1964 року і українського - 1974-го. Люди старшого покоління знають, яку нищівну політику провадила КПРС тоді в Україні проти історії, проти старовини, протиставляючи їм радянське сьогодення, єдино гідне вихваляння й оспівування. Але в даному разі ситуацію рятував сам "Іоан Федорович друкарь москвитин". Адже яка чудова нагода ще раз продемонструвати культурну вищість "старшого брата"! Мовляв, та ми вас і читати навчили! Невипадково як "націоналістичний душок" сприймалися спроби деяких науковців знайти сліди дофедоровського книгодрукування, адже написано на надгробку, що він "друкарство занедбалоє обновил", а не розпочав.
Проте українські дослідники вповні скористалися тим зеленим світлом, яке відкрилося їм із відзначенням тих ювілеїв, для ентузіастичного вивчення й висвітлення такої славної сторінки національної історії. Особливо слід згадати дослідження видатного вченого Якима Запаска, котрий попри видання, безпосередньо присвячені Федорову-Федоровичу, зумів "протягнути" в державний план чудовий альбом-монографію про українську рукописну книгу, роздобувши для її великих кольорових репродукцій навіть слайди манускриптів з фондосховищ Москви й Ленінграда.
По-своєму скористався з тої кампанії возвеличення "великого сина братнього народу" ще один видатний український учений-культуролог - Григорій Логвин, видавши якраз 1974 року у видавництві "Дніпро" зворушливо маленький томик кишенькового формату "З глибин" - альбом-монографію давньої книжкової мініатюри XI–XVIII століть. Дуже популярним серед шанувальників старовини була мініатюра зі сценою "Освячення прапора", яку дослідник репродукував зі "Служебника Лазаря Барановича", хоча й скадрована вона там фрагментарно, як і інші репродукції. У зв'язку із тим доречно було б перевидати книжку Логвина великим альбомом з повноформатним відтворенням репродукцій.
Так, багато що можна б сказати про історію книги в Україні у світлі першого її букваря. Але повернімося тепер до нього самого. Отже з двохтисячного, як вважають дослідники, накладу його до нас дійшов лише один примірник! Та й той виявили аж 1954 року в США, в бібліотеці Гарвардського університету, який і опублікував повну фоторепродукцію знахідки у своєму бюлетені. Через десять років видавництво "Дніпро" випустило пам'ятку фотомеханічним способом під назвою "Граматика Івана Федорова". А ще через десять років це ж видавництво надрукувало її факсимільним способом як "Буквар Івана Федорова".
Граматика чи буквар? Та звичайно ж буквар! Назви немає. Але на першій сторінці те, з чого починається наука, - азбука, абетка, алфавіт. На другій сторінці - таке знайоме й сучасній дітворі БА ВА ГА ЖА ЗА КА ЛА МА НА ПА РА СА ТА ФА ХА ЦА ЧА ША ЩА... Тобто склади утворені з усіх приголосних з голосною А. І можна собі уявити, як десь у підсінні Успенської церкви дітвора львівських ремісників за помахом руки дидаскала (вчителя) скандує ті склади. А потім переходить до БЕ ВЕ ГЕ, до БИ ВИ ГИ… І так усю азбуку. Цей метод складування-скандування доживе аж до Франкового Гриця і переможно вмоститься на улюбленому нашою дітворою бренді "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА"!
Не будемо переказувати всього змісту тої веселої в застосуванні книги. Її, як уже зазначено вище, видано двічі. Другого разу - накладом аж 15 тисяч примірників, тож охочі не тільки потримати її в руках, а й спробувати почитати, легко можуть це зробити. Та ще й простудіювавши глибокозмістовну післямову відомого вченого-історика В.Німчука.
Зрозуміло, що в ті часи В.Німчук не міг навіть порушити питання про той буквар як національну гордість українців. Тим більше що для багатьох з нас це й досі ще не аксіома. Адже це так очевидно! Хто надрукував буквар? Іван Федоров з Москви - які тут питання? Добре, скажемо ми, а чому він не надрукував його в Москві? Або в Заблудові (сучасне Підляське воєводство в Польщі), куди втік, як писав англієць Флетчер, із "невежественной" Москви, яка не зуміла оцінити велику місію друкування? Чому з Заблудова від графа Ходкевича, збайдужілого до книгодрукування, він, Іван Москвитин, подався до такого далекого Львова? А може, й не зовсім далекого й невідомого? Може, він навіть бував колись у ньому, навчаючись, як вважають навіть російські дослідники, в Краківському університеті?
Федорович - так він іменуватиме себе в українських друках - подався до Львова, бо там був попит на книгу. Там діяло перше церковне братство, від якого той рух поширився по всій Україні аж до Києва, де до братства впишеться вся Запорозька Січ на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, котрий як уродженець Львівщини, можливо, й учився азбуки з того букваря. Отже, у Львові руський люд хотів бачити своїх дітей грамотними, хотів мати своє слово друкованим, ученим. Це він, той люд, як напише згодом сам Друкар, прийшов йому на допомогу, скинувшись хто скільки міг для його праці. Тому так зворушливо звучить його слово з останніх сторінок Букваря: "Возлюблений честний християньскій рускій народе греческаго закона!.. Аще сії труди моя благоугодни будуть ваши любви, пріймійте сія с любовію. А я і о іних писаніїх благоугодних с вождєлєнієм потрудитися хощу аще благоволит Бог вашими святими молитвами. Аминь". І нижче - герб Львова, міста, яке стало рідним для нього і його сім'ї, і поруч - його фамільний герб.
Незабаром, як і було обіцяно, з'явилася монументальна книга "Апостол". Та, з якою в руці він постає перед народом, що приходить вклонитися йому за його воістину апостольські діяння.