Чесько-німецьке протистояння, яке стало каталізатором руйнування міжвоєнної багатонаціональної Чехословаччини, чи не найдемократичнішої держави тогочасної Європи, ще у перші роки існування республіки мало конкретні прояви.
Чехословаччині відверто пощастило: її батько-засновник Томаш Гарріг Масарик та його помічники (докладніше див.: "І один у полі воїн", DT.UA, №34 - 16.09.2017 р.) знали секрет "приготування" держави на початку ХХ століття, вправно додаючи потрібні інгредієнти. З початком війни лідери вдало провели, говорячи сучасною мовою, піар-акцію: актуалізували чехословацьке питання серед провідних світових держав: США, Франції, Великої Британії. Чехословацькі легіонери брали участь на боці Антанти у воєнних діях на Східному і Західних фронтах. Щойно після початку розпаду Австро-Угорщини з'явилася загроза утворення вакууму влади, чеські політики вдало скористалися моментом і оголосили 28 жовтня 1918 р. про утворення Чехословацької Республіки. Проте після здобуття незалежності нагальних проблем не поменшало, а перші кроки на шляху державотворення вимагали від очільників новонародженої країни швидких і часом непопулярних в різних верствах населення дій.
На думку чеського історика Зденека Карніка, жовтневі події в Празі можна охарактеризувати як один з чотирьох національних державних переворотів, що відбулися на чехословацьких теренах протягом 1918–1919 рр. Він вважав, що крім "чеського" перевороту відбулися також "словацький", "німецько-австрійський" та "угорський". Кожним з них намагалися реалізувати свій сценарій державотворення на землях Чехословаччини, проте через їх взаємовиключення реалізуватися мав лише один з них.
Тому перші роки історії держави є ілюстрацією протистоянь цих різних підходів до упорядкування політичного життя в регіоні. Однією з найдраматичніших була боротьба "чеського" і "німецько-австрійського" сценаріїв.
11 листопада 1918 р. закінчується кровопролитна Велика війна, що тривала чотири роки і забрала понад десять мільйонів людських життів. Замовкають постріли гармат і кулеметів, проте ворожнеча держав цього дня не припиняється: фронти протистояння переносяться з полів Фландрії і Мазурських озер до ділових кабінетів та палацових зал. 100 років тому, в січні 1919-го, розпочинає роботу Паризька мирна конференція. У наступні місяці крім звичних рушниць і танків зброєю стає дипломатичне вміння доводити і переконувати. Антанта як переможниця диктує свої умови республіканським урядам держав, які донедавна були могутніми європейськими імперіями: Німеччині, Австрії та Угорщині. У перемовинах, суперечках і пошуку компромісів вимальовується обличчя нової Центрально-Східної Європи, на теренах якої наприкінці війни виникають зародки нових незалежних держав, накреслюються їхні державні кордони. У повітрі витають ідеї, задекларовані президентом США Вудро Вільсоном про право етносів на національне самовизначення.
У момент проголошення самостійності Чехословаччини її чіткі межі ще не були визначені, їх мали погодити провідні світові держави. Водночас було очевидно, що чеські політики обстоюватимуть єдність і неподільність кордонів Земель Чеської Корони. Ця ідея була зафіксована ще в "Трикраловій декларації" депутатів-чехів австрійського парламенту 6 січня 1918 р. Без цього життєздатність нового утворення, його господарсько-економічна єдність були би під загрозою. Погоджуючись на історичний підхід до формування державних територій, політики Чехословаччини вступали в закономірний конфлікт з німецьким населенням, яке, об'єднане етнонімом "судетські німці", впродовж багатьох століть жило вздовж західних, північно-західних та південно-західних рубежів колишнього Чеського королівства.
Ця гілка німецького народу, озброївшись гаслами національного самовизначення для народів Центральної Європи, не бажала ставати етнічною меншиною в складі держави своїх слов'янських сусідів, а відтак закономірно стартує окремий "німецько-австрійський" державотворчий сценарій.
29 жовтня 1918 р., коли пражани ще святкують перший день існування своєї незалежної держави, у Відні, в палаці NiederЪsterreich, відбувається зустріч німецьких посланців з Богемії, на якій було ухвалено рішення створити окрему територіальну одиницю, фактично державу на західних і північно-західних рубежах Чехословаччини - провінцію Німецька Богемія (Deutschböhmen) зі столицею в місті Ліберець. На чолі її став австрійський політик Рудольф Лонгман. 30 жовтня на теренах переважно німецьких районів північної Моравії та Чеської Сілезії утворюється ще одна німецька провінція такого самого штибу - Sudetenland. А впродовж наступних кількох тижнів - ще дві німецько-чеські провінції: шумавська (Böhmerwaldgau) і південноморавська (Deutschsüdmähren). Але й це не все: відокремити від Чехословаччини планувалося й німецькомовні анклави, якими ставали найбільші міста республіки - Брно, Оломоуц, Їглава. Усі ці території мали увійти до складу новоутвореної Австрійської Республіки - Німецької Австрії. Остання ж у свою чергу теж планувала об'єднуватися, але вже з Німеччиною, утворивши таким чином єдину німецьку національну державу.
У коловороті тих швидких і радикальних об'єднань/відокремлень від ймовірного колапсу новонароджену Чехословаччину врятували оперативні дії армії та добровольчих батальйонів, які до кінця грудня 1918 р. зайняли неспокійні регіони, інкорпорувавши їх до складу республіки. 12 грудня військові частини займають столицю Deutschböhmen, за тиждень - місто Опаву, яке було центром Sudetenland. Сум'яття в цьому краї посилювалося соціально-господарською повоєнною кризою, затримками в забезпеченні населення продовольством і вугіллям, значною інфляцією, міжпартійною боротьбою австрійських політиків. Розпочалося формування фольксверу - німецьких військових загонів самооборони. 16 лютого 1919 р. у чесько-німецьких провінціях мали провести вибори до Національних зборів Німецької Австрії, перше засідання яких планувалося на 4 березня. Того самого дня на заклик німецьких соціал-демократів мав би відбутися загальний страйк у чесько-німецьких районах. Такий розмах німецького іредентизму не могли допустити ані чехословацькі керівники, ані уряди держав Антанти. Зіткнення ставало неминучим.
4 березня 1919 р. майже у 30 містах уздовж чехословацьких західного та північного кордонів чехословацькі військові відкрили вогонь по німецькому населенню, яке вийшло на демонстрацію за дотримання чехословацькими політиками права на національне самовизначення. Було поранено близько 100 протестувальників, 55 убито. Найкривавішими виявилися сутички в містах Штернберк і Кадань. У Штернберку сутичку спровокував намір німців перейменувати чеські написи: спочатку на міському залізничному вокзалі, а потім на вулицях біля будинку місцевого суду. Чехословацькі солдати, які охороняли урядові будівлі, після пострілів з боку натовпу відкрили у відповідь вогонь на ураження. 16 протестувальників було вбито.
Проте найтрагічнішою локацією того березневого дня стало місто Кадань. Велелюдний натовп протестувальників зібрався на центральній площі міста, виголошуючи політичні гасла під спів "Вахти на Рейні" - німецької патріотичної пісні, яка стала неофіційним національним гімном німців. Запобігти заворушенням мав дислокований у місті батальйон 74-го піхотного полку чехословацької армії, який складався переважно з колишніх легіонерів. Свідчення очевидців щодо того, хто зробив фатальний перший постріл, різняться. Однак вони сходяться на тому, що чехословацькі військовики відкрили кулеметний вогонь після того, як німецькі студенти, намагаючись зірвати чехословацький прапор на ратуші, щоб вивісити німецький жовто-червоно-чорний, спробували жбурляти в них цеглу. 19 осіб загинули відразу, ще кілька померло потім у лікарнях. Переважна більшість убитих - молодь від 11 до 25 років. У німецькомовну історіографію ці події увійшли як Каданська різанина.
Фотографії тіл убитих, які лежать на вівтарі міського собору Кадані, і хрестів на місці їх захоронення часто тиражувалися на німецьких листівках міжвоєнної Чехословаччини для демонстрації жертовності символічних мучеників, що загинули за "єдину німецьку державу". Каданська різанина стала одним з трагічних сюжетів у творах німецьких митців. За словами судетського історика Еміля Францеля, судетонімецький націоналізм отримав "хрещення на крові". У середовищі судетських німців 4 березня було днем ушанування загиблих за батьківщину, місто Кадань часто фігурувало як символічне осердя контрдержавних комеморативних практик. Не дивно, що після мюнхенських подій 4 березня 1939 р. нацистська влада саме в Кадані провела масштабний пропагандистський захід за нюрнберзькими ритуалами: із нічними факельними церемоніями і маршами есесівців.
У дні, коли на північному заході Чехословаччини лунають смертельні постріли, у столиці Франції на повоєнній мирній конференції киплять пристрасті в дискусіях про те, як має виглядати європейська політична карта. Чехословацька делегація на чолі з прем'єр-міністром Карелом Крамаржем і міністром закордонних справ Едвардом Бенешем мала обстояти для своїх співгромадян місце під сонцем. Її першочергові вимоги - включити до складу Чехословаччини коронні землі Богемії, Моравії, Сілезії (у межах уже існуючих історичних кордонів) і Словаччини, південний кордон якої ще треба було визначити. Крім того, не бажаючи бути сухопутною державою, чехословаки боронили ідею долучення сухопутного коридора через Австрію та Угорщину до кордонів Югославії, а відтак до стратегічно важливих портів на Адріатичному морі.
Ще 5 лютого 1919 р. Е.Бенеш, виступаючи на конференції, зазначив, що непорушність кордонів коронних земель святого Вацлава обґрунтовується географічно, історично та економічно. Адже західний кордон чітко зафіксований самою природою - уздовж низки гірських хребтів: Шумави, Рудних гір та Судетів. Цей кордон вважався одним з найстаріших у Європі. Заглиблюючись в історичний екскурс, чехословацька делегація акцентувала увагу на сторічній боротьбі чехів проти німецької навали на схід, яка неодмінно мала б убезпечити європейців від експансіоністських дій Німеччини в найближчі століття. Німецько-чеські провінції не мали економічних можливостей для самостійного існування, а відтак місцеве німецьке населення мало би в обмін на включення до складу республіки отримати широкі автономні права, німецька мова ставала б другою офіційною, нарівні з державною чеською. Дійшло до того, що в меморандумі, поданому Бенешем 20 травня до комісії у справах нових держав, було записано, що "Чехословацький уряд має намір побудувати державну організацію Чехословаччини на основі тих самих принципів природного права, що знайшли своє відображення в Конституції Швейцарської Республіки; Чехословацьку Республіку буде створено на кшталт Швейцарії, зважаючи на особливі умови в Богемії". Навряд чи провідні чехословацькі державні діячі, які у переважній більшості були професорами європейських вишів, не знали про історично зумовлений конфедеративний устрій Гельвеції. Переконливішою видається їхня спроба будь-якими, навіть популістськими, аргументами утримати чесько-німецькі терени, не дати державам Антанти розчленувати Богемію.
Німецькою контрпропозицією був австрійський меморандум від 15 червня 1919 р., в якому спірні західночеські терени порівнювалися з яблуком розбрату останніх франко-німецьких конфліктів - Ельзасом і Лотарингією, а відтак Центральна Європа мала перебрати в Балкан геть непочесний титул "порохової бочки Європи". З Відня Чехословаччина уявлялася як реінкарнація багатонаціональної Австро-Угорщини, з тією відмінністю, що слов'янська республіка не мала династично-монархічних важелів контролю та управління різними етносами.
Дискусії закінчилися підписанням 28 червня 1919 р. Версальського мирного договору з Німеччиною і 10 вересня - Сен-Жерменського договору з Австрією, які юридично підтверджували чехословацьке бачення кордонів з німецькими сусідами. Того ж таки 10 вересня у Сен-Жермені підписали ще одну, так звану малу угоду між державами-переможницями і молодою Чехословаччиною. Цей документ, а також Конституція Чехословацької Республіки від
29 лютого 1920 р. і ухвалений того самого дня мовний закон ставали юридичною основою життя етнічних меншин у складі Чехословаччини. Та хоч скільки перечитуй тексти цих документів, у них жодного слова немає про швейцарську державну модель. Чехословацька Республіка ставала де-факто унітарною державою, в якій німці отримували право на культурну автономію, а в районах, де німецькомовне населення перевищувало 20%, можна було використовувати німецьку як мову діловодства. Право ж територіальної автономії дісталося найсхіднішим теренам країни - сучасному Закарпаттю (Підкарпатській Русі). Але й воно залишилося на папері.
Новий спалах драматичної чесько-німецької суперечки стався в листопаді 1920 р. Її епіцентр - столична Прага. Предмет суперечки - будівля Станового театру. Від початку незалежності Чехословаччини німці володіли двома празькими театрами. Новий німецький театр (сучасна Державна опера), споруджений 1888-го на кошти меценатів-німців. Другий німецький храм Мельпомени - Становий театр, який хоч і перебував у земській власності, проте був зданий в оренду на 10 років німецькій трупі у вересні 1918 р., буквально за місяць до революційних жовтневих подій. Будівля, споруджена наприкінці XVIII століття, не відповідала технічним вимогам століття ХХ. Глядацька зала, розділена десятками лож, не могла бути театром нової європейської демократії з її прагненнями до свободи, рівності та братерства. Та й самі чехи вже мали в Празі три театри. Попри це, Становий мав важливе символічне значення. Тут особисто диригував Моцарт на прем'єрах опер "Дон Жуан" і "Милосердя Тіта", стіни цього театру чули віртуозний спів самого Карузо. Але для чехів будівля мала ще кілька важливих смислів. У Становому театрі 2 лютого 1826 р. відбулася прем'єра першої чеської опери - "Дротар" Франтішка Шкроупа, і, найголовніше, 1834-го тут уперше прозвучав чеський національний гімн "Де моя батьківщина?".
Перші спроби вирішити німецьке театральне питання сталися ще в квітні 1919 р., коли воно обговорювалося у стінах чехословацького парламенту. У вересні того ж року під час театрального фестивалю чеські актори пройшли вулицями Праги з транспарантами "Хочемо Становий театр!". Ситуація остаточно вирішилася
16 листопада 1920 р., коли в Празі відбулася чергова антинімецька демонстрація. Цього дня чеський натовп захопив спірну будівлю і низку німецькомовних газет, а вже увечері на сцені Станового театру давали оперу Берджиха Сметани "Продана наречена" чеською мовою. Тогочасний чехословацький прем'єр Ян Черний, характеризуючи події довкола театру, зазначив: "Зупинити захоплення Станового театру було неможливо. Потекла би кров". Разом із тим чеська перемога почасти була пірровою, адже після судової тяганини держава мала виплатити директорові німецької театральної трупи компенсацію в кілька мільйонів крон. Ціна сатисфакції національних кривд виявилася доволі великою.
У листопаді 1920 р. ще одним локусом підвищеного градуса напруги стає містечко Тепліце. Тут усьому виною став пам'ятник авсрійському імператорові, представнику освіченого абсолютизму Йосифу ІІ перед місцевою ратушею. Автором монумента був відомий австрійський скульптор Франц Мецнер. Він же - творець монументального пам'ятника "Битва народів" у Лейпцигу. Проте час вимагав мистецького погляду під іншим кутом. Імператор, який уособлював німецький історичний наратив, не вписувався в чехословацьку історичну політику.
Чеське населення цього переважно німецькомовного міста з весни 1920 р. виступало за демонтаж пам'ятника. Відома газета Lidové novinyяскраво описувала ці події, не гребуючи приправляти їх місцевими чутками - мовляв, у Тепліце відбуваються акти нечуваного ідолопоклонства: школярі цілують ноги металевого цісаря на знак поваги до нього. Але ні місцева, ні центральна влада не поспішала прибирати монумент, а тому за справу історичної пам'яті взялися колишні легіонери. Опосередковану підтримку їхнім діям висловив сам татусь Масарик: "Хлопців мають дратувати Габсбурги. Ми знаємо, що Йосифа ІІ і Марію-Терезу обожнювали, але ж вони були Габсбургами". Такий реальний карт-бланш від морального авторитета Чехословаччини розв'язував легіонерам руки. Відомий чеський політик і поет Віктор Дик писав: "Цей пам'ятник - тільки символ, тому його захищають німці і тому він обурює нас. І ми, у зв'язку із державною необхідністю, однозначно потребуємо, щоб наші співвітчизники впевнено вірили у майбутнє республіки". Символ сьогодення мав побороти символ минулого.
Чехословаччина вже знала сценарій, як можна вчинити із пам'ятниками попередньої ідеології: 3 листопада 1918 р., через тиждень після проголошення Чехословаччини, на празькій Староміській площі натовп повалив Маріанський стовп - колону зі статуєю Діви Марії. І хоча монумент було споруджено 1650 року на знак подяки Богородиці за зняття шведської облоги з Праги у Тридцятилітній війні (1618–1648), місцеві чехи затято пов'язували її появу в місті виключно з поразкою чеського війська у битві на Білій Горі в листопаді
1620-го. Чехословацькі урядовці тоді відхрестилися від участі в подіях, переклавши відповідальність на розбурхану юрбу пражан, проте подальші аналогічні знищення пам'ятників Яну Непомуцькому (символу католицизму на Землях Чеської Корони) свідчили, що центральна влада не готова швидко реагувати на подібні прояви народної "любові" до сторінок минулого.
5 листопада 1920 р. до Тепліце було відправлено армійські частини, а вже 11 числа Йосифа зняли з п'єдесталу. Дегабсбургізація ширилася республікою. І в цій війні з пам'ятниками не обійшлося без смертей. 14 листопада в місті Хеб під час демонтажу пам'ятника Йосифу ІІ було вбито шістьох цивільних. Через чотири дні цей самий імператор покинув постамент у місті Аш. На хвилі антинімецьких настроїв протестувальники, недовго розбираючись, пошкодили пам'ятник Шиллеру у місті Дечин, а в Брно - драматургу Грільпарцеру.
Перші роки чесько-німецького проживання у складі спільної республіки виявилися бурхливими і неспокійними. Проте поступово градус напруги у відносинах двох етносів згасає. Не маючи можливості змінити правила, німецька сторона вирішує грати за ними, активно використовуючи для отримання довгоочікуваної влади демократичні інструменти. Цим шляхом спочатку йшла НСДАП Гітлера, потім її чехословацька "сестра" Судетонімецька партія Генлейна, отримавши більшість голосів на парламентських виборах 1935 р. (проте партії "пєтки", дітища Граду і самого Томаша Гарріга Масарика, все ще тримали владу). Ще кілька років - і Судетська область після сумнозвісного Мюнхена-38 стане частиною Третього Рейху. А невдовзі, 15 березня 1939-го (80 років тому) вулицями Праги пройдуть маршем військовики вермахту. Світ завмре в очікуванні нової світової війни.