"Звільнений пролетаріат встановив колишнього раба і панського кріпака Шевченка на вищий і щонайкращий п'єдестал", - тріумфували українські радянські газети з приводу відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку в Харкові.
80 років тому, весняного дня 24 березня 1935 року з восьмої ранку тисячі людей підходили до задрапірованої в червоне полотно грандіозної споруди. Давно очікувана подія мала стати винятковою у місті, яке нещодавно втратило столичний статус, а з тим і відзвичаювалося від гучних свят.
О першій годині навколо пам'ятника вишикувалася почесна варта - армійське каре з піхотинців і артилеристів, потіснивши глядачів. Гостьову трибуну зайняли обрані ударники праці, діячі науки, мистецтва, представники інших областей, родичі Тараса Шевченка.
Коли годинник показав другу двадцять п'ять, на трибуну біля підніжжя монумента піднялися почесні гості: Ілля Шелехес, Володимир Затонський, Микола Демченко, Андрій Хвиля, Матвій Манізер, Володимир Богуцький, Самуїл Саратіков, Карл Карлсон. Фанфари сповістили про початок свята.
Нарком освіти Затонський без поспіху розкрив завісу, яка повільно сповзла на постамент. Перед очевидцями вперше постала у всій своїй величі грандіозна сімнадцятифігурна споруда, увінчана постаттю поета, що виблискувала гранітом і бронзою…
Об'єднаний оркестр Харківського військового гарнізону заграв "Інтернаціонал". Потім пролунав Шевченків "Заповіт" у виконанні збірного хору на 700 осіб. Коли вщухли оплески, напружену тишу раптом порушив різкий шум мотора літака К-5, який, зробивши кілька кіл, скинув спеціальний номер "Вістей ЦВК УРСР".
Свою доповідь Затонський розпочав з історії жовтня 1917-го: розповів про блискучі перемоги на воєнних і економічних фронтах, про "Дніпро, закутий у бетон, більшовицькою волею зрощені на селах колгоспи, що принесли біднякам і середнякам радісне, заможне життя". Доповідач прирівняв Шевченка до російських демократів Добролюбова і Чернишевського.
Згадав "ворожих недобитків" з числа українських націоналістів та їх підбурювачів, німецьких імперіалістів і польських мілітаристів, які використовували художнє слово Шевченка у своїх цілях, підкріплюючи буржуазно-націоналістичну агітацію у боротьбі з пролетаріатом, силкуючись знову закувати його в кайдани, що їх так намагався розірвати Шевченко.
"Не випадково пам'ятник Шевченкові відкривається саме в Харкові. Сьогоднішнє торжество символізує українську радянську культуру національну формою, соціалістичну змістом. Цю культуру кувала харківська партійна організація на чолі з її керманичем Павлом Постишевим". Далі Затонський, звісно, згадав і "про великого Сталіна". Лунали полум'яні промови, святкові адреси, вже озвучені тези підхоплювали інші доповідачі.
Того дня відбулася творча зустріч з нагоди відкриття пам'ятника. Павло Тичина прочитав партійним і державним діячам, представникам творчої інтелігенції своє посвячення "Величний монумент". Створити монументальний образ Кобзаря в музиці зобов'язався Пилип Козицький. Артистка "Березоля" Наталя Ужвій визнала втілений у камені образ Катерини значним етапом творчої роботи, Амвросій Бучма, який 1926 року мав шевченківський досвід у фільмі режисера Петра Чардиніна, розповів, як за дорученням Павла Постишева й Андрія Хвилі виїхав до Ленінграда і по 7–8 годин, а бувало й більше, позував скульпторові в образі козака й повстанця. Наприкінці зустрічі учасники переглянули свіжу кінохроніку з місця події. Саме ця стрічка, змонтована режисером Ольгою Победаленко, додала ще кілька цікавих штрихів…
Крупний план зберіг усмішку архітектора Матвія Манізера - кадр не характерний для операторів, які зазвичай намагалися показати митця, захопленого працею. Тут він зійшов з державної трибуни й відкрито усміхнувся як людина, задоволена і виконаною роботою, і заслуженою оцінкою. А ось кадри з делегацією селян, земляків Тараса Григоровича. Зламаний козирок картуза, поношені пальта чоловіків, туго пов'язані хустки суворих на вигляд жінок. У всіх напружені погляди.
Ці люди могли б багато розповісти про колективізацію і створення колективних господарств, які потім укрупнили в колгосп імені Шевченка. У січні 1933-го, нездатні виконати надзвичайний план хлібозаготівлі, зважилися поділити його на дві артілі. За даними "Національної книги пам'яті жертв Голодомору", в райцентрі Звенигородка на Черкащині у 1932–1933 роках загинуло 1167 осіб, а в селі Моринці, де народився Тарас, - 208.
Онук його рідного брата Микити Григоровича, Харитон Прокопович, мешкав у садибі Шевченків іще в 1960-ті роки. Збереглися повоєнні фотографії: хлопчик - руках ще одного онука, Петра Івановича…
Трагічна доля спіткала більшість можновладців, учасників події. НКВС під керівництвом Карла Карлсона навіть не намагався дізнатися змісту звинувачень, щедро навісивши націоналістичний ярлик "національній формі" діяльності Богуцького, Демченка, Затонського, Саратікова, Хвилі, Шелехеса, поглинувши врешті і самого Карлсона.
Жертвою сталінщини впав і Петро Постишев, роль якого на відкритті пам'ятника Тарасові Шевченку дещо перебільшена. Виконавець настанов Сталіна з однаковим завзяттям утілював волю керманича, що вилилося не лише в грандіозне будівництво, а й у системне викриття "націонал-ухильників" і жахливий Голодомор 1932–1933 років.