Цю невисоку, чорноволосу, з розумними очима жінку не змогли до кінця "розкусити" ані слідчі ОГПУ-МДБ, ані "мастита" московська письменниця Лариса Васильєва, авторка книжки про кремлівських дружин, ані рідний онук - російський історик, політолог і політик В'ячеслав Ніконов… Історія сходження Поліни Семенівни Жемчужиної до вершин кремлівської влади залишалася "за кадром" її офіційної та кількох неофіційних біографій. Навіть три блідо-голубі папки з протоколами її допитів, складеними слідчими МДБ в лютому 1949 р., зберігають одну з версій "казки" про щасливу долю запорізької Попелюшки, яка "випадково" зустрілася з секретарем ЦК ВКП(б) В'ячеславом Молотовим і так само "випадково" стала його другом, дружиною і наркомом рибної промисловості СРСР. І про диво-карету Революцію, яка несподівано для всіх вивезла Перл (Поліну) Соломонівну Карповську (Жемчужину) з південноукраїнської глибинки до осяйних вершин радянської держави.
Народжені революцією
Коли в січні 1918 р. в повітові міста Катеринославської губерній прийшла радянська влада, до більшовиків приєдналася купка революційно налаштованих жінок, які палали нестримним бажанням "показати себе" - вийти на авансцену політичного життя краю і нарівні з чоловіками зіграти свою роль у спектаклі, написаному історією для одного з провідних південноукраїнських регіонів. Ці жінки не прагнули захищати свою сім'ю, маєтність чи усталені дідівські традиції, вони йшли в революцію, аби самореалізуватися в публічній сфері, до якої в царській Росії майже не мали доступу. І революція давала таким жінкам шанс. В очах цих жінок зініційовані більшовиками емансипаційні зрушення практично сакралізували нову владу, яка обіцяла надати їм нечувані до того можливості… Проголосивши де-юре рівність прав чоловіків і жінок у всіх сферах життя, включаючи політичну, російська Комуністична партія почала залучати "жіночу масу" до дієвої участі "во всех формах и видах революционной борьбы как на фронте, так и в тылу, как путем агитации и пропаганды, так и путем непосредственной вооруженной борьбы…". В зараженому революцією та руйнаціями повітрі виразно запахло південноукраїнськими чорноземами й активно пропагованою більшовиками рівністю статей. Починався складний і болючий для південноукраїнського соціуму процес пошуків нового жіночого ідеалу, який би відповідав чоловічому ідеалу епохи….
У ніч під Новий 1919 рік загони Червоної армії разом із махновцями, зламавши опір німців і гайдамаків, у черговий раз оволоділи повітовим містом Олександрівськом. Оволоділи й відразу ж заходилися відновлювати роботу міського комітету КП(б)У та органів радянської влади... Наприкінці лютого 1919 р. до повітового Олександрівська переїздить із Катеринослава штаб новосформованої 1-ї Задніпровської Радянської дивізії на чолі з харизматичним комдивом Павлом Дибенком. Разом зі штабом до міста прибуває ще одна, не менш харизматична, особа - начальник політвідділу цієї дивізії і громадянська дружина Дибенка Олександра Михайлівна Коллонтай. Переїхавши до Олександрівська, полум'яна революціонерка починає невтомно проводити серед військових та місцевого населення агітаційно-роз'яснювальну роботу, а ще ініціює проведення в місті велелюдних жіночих зборів.
В останній день лютого в холодній прокуреній залі Народного дому на площі Революції (так ця площа називалася в березні-травні 1919 р., нині - площа Свободи в Жовтневому районі міста Запоріжжя) зібрався збуджений різношерстий люд. Олександра Коллонтай довго й захоплено розповідала про революційну енергію мас, вільне безвідповідальне кохання, громадянський шлюб, статус позашлюбних дітей та участь жінок у боротьбі за радянську владу. Після її виступу "о новом быте и участии женщины в общественной жизни" скептицизм олександрівських чоловіків і більшості махновців-селян, за свідченням очевидців, швидко переріс у глухий протест і спротив. Ані олександрівські робітники, ані махновці не бажали "ділитися" своїми законними дружинами із заїжджою матроснею та червоногвардійцями. Виступ Валькірії революції слухала і 22-річна політпрацівниця 16-го полку 12-ї армії Південного фронту Перл Соломонівна Карповська. Слухала і захоплювалась, а в глибині душі тихо заздрила силі й рішучості цієї немолодої жінки, яка вміло торувала шлях у космосі чоловічих амбіцій і уподобань. У неї ж самої поки що все було не так. Поки що...
З протоколу допиту заарештованої Жемчужиної П.С. 1897 р. народження, уродженки станції Пологи Гуляйпільського району Дніпропетровської (в 1949 р. - О.К.) області, єврейки, з середньою освітою, колишнього члена ВКП(б) з листопада 1918 р.:
"ВОПРОС: (слідчого МДБ СРСР. - О.К.) Жемчужина - это ваша настоящая фамилия?
ЖЕМЧУЖИНА: Нет, моя урожденная фамилия Карповская Перл Семеновна, а Жемчужина - это моя партийная кличка".
...Невдовзі, після тих велелюдних зборів олександрівські комуністи на загальних партійних зборах дружно обрали "комісію по роботі серед жінок при парткомі…" - першу на теренах не лише Катеринославської губернії, а й усього Півдня України, комісію з питань агітації і пропаганди серед робітниць. До її складу, після відкритого поіменного голосування, ввійшли: Клавдія Даниленко (Андоньєва), Таїсія Макарова та Марія Макаріхіна.
На перше засідання комісії, відразу ж "прозваної чоловіками-комуністами "бабською", зібралися майже всі жінки-комуністки міста Олександрівська. За свідченнями очевидців, їх було близько двадцяти. Це були різні за віком, життєвим досвідом, культурним і освітнім рівнем жінки. Частина присутніх на засіданні комуністок відразу ж виступила за ініціативну поведінку жінок у розв'язанні назрілих соціальних проблем. Досвідченіші жінки-комуністки бажали проводити роботу виключно під керівництвом та в інтересах більшовицької партії. Не дійшовши згоди "с чего начать работу и с кем работать", члени комісії вирішили "пойти к Коллонтай на квартиру и поговорить более подробно о плане работы". Олександрі Михайлівні така ініціатива активісток, очевидно, сподобалася, бо вона зустріла гостей привітно і довго й гаряче "развивала свою речь на счет очень заманчивых коммунистических идей об общественных кухнях, прачечных, яслях, школах как необходимых задачах, которые мы должны разрешить в жизни… Как же приступить к делу, т. е. с чего начать, и после ухода от Коллонтай нам не было ясно...", - згадувала учасниця цієї зустрічі Таїсія Макарова.
Доки члени жіночої комісії мізкували, як і з чого розпочати роботу, Перл Карповська, згуртуваши навколо себе кількох жінок-єврейок, узялася направляти їх на виконання різноманітних суспільно значущих робіт. Актив її групи склали олександрівські робітниці-поліграфістки Голда Горєлік і Софія Афоніна.
Жінки-активістки прали й латали білизну для поранених червоноармійців по лікарнях міста, носили воду, рубали дрова, розвантажували вугілля, шили одяг - словом, "лазили везде и всюду…". В цей самий час члени "офіційної" комісії, яку очолювали Клавдія Андоньєва і Таїсія Макарова, отримавши від Олександри Коллонтай і парткому настанови, почали проводити з "несвідомими жіночими масами" міста роз'яснювальну та агітаційно-пропагандистську роботу. Вони налагодили зв'язки зі Спілкою олександрівських жінок - домашніх служниць, яку невдовзі, за їхньою настійною вимогою, було перейменовано на Спілку хатніх робітниць. Організували також спілку жінок-робітниць "Синьки-Краски", а трохи згодом - жіночі спілки "Печатницы" та "Союз Иглы". Навколо "офіційної жіночої комісії" незабаром почало формуватися середовище співчуваючих революційним перетворенням жінок. Воно складалося переважно з дружин, удів та близьких родичок олександрівських комуністів. На вимогу партійного осередку, жінок-активісток починають нарівні з чоловіками залучати до патрулювання міста, нічних чергувань у парткомітеті, розвантажування вагонів та виконання іншої, фізично важкої або нецікавої чоловікам, роботи.
На початку травня 1919 р. загони отамана Григор'єва, одного з командирів Задніпровської Радянської дивізії, зневірившись у політиці радянської влади, підняли антибільшовицьке повстання і пішли в наступ на Олександрівськ… У переддень відступу більшовицьких військ із міста 26-річна комуністка Євгенія Міллер-Колокольцева перебирає на себе обов'язки секретаря Олександрівського міського комітету КП(б)У. Вона докладає багато зусиль для організації в умовах прифронтового (з півдня наступали війська білогвардійського генерала Денікіна. - О.К.) хаосу оборони міста, створення підпілля й залучення до цієї роботи найбільш активних і відданих справі революції жінок. Для роботи в більшовицькому підпіллі було залишено Клавдію Даниленко (Андоньєву), Марію Макаріхіну та ще кількох жінок-активісток. Допомагали їм Ліза Сазонова, Феня Коган і Галина Семенова.
18 липня 1919 р. Політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши питання про роботу серед жінок, ухвалює рішення про організацію при ЦК КП(б)У комісії з пропаганди та агітації серед робітниць. В Україні де-факто розпочинається формування осередків більшовицького жіночого руху всіх рівнів.
Організація й діяльність цих комісій утруднювалася складними умовами громадянської війни, відсутністю підготовлених кадрів. Однак бажання зміцнити радянську республіку вимагало від більшовиків рішучіших дій та ширшого залучення жінок до господарського й державного будівництва. Саме тому Комуністична партія визнала за необхідне підняти рівень керівництва роботою серед жінок. У вересні 1919 р. Центральний комітет Робітничо-селянської партії (більшовиків) ухвалює постанову про реорганізацію комісій з питань агітації і пропаганди у відділи з питань роботи серед жінок - жінвідділи. Більшовики вважали, що жінвідділи повинні вести роботу під керівництвом партійного комітету, ставлячи завдання партії на чільне місце. Таке чітке визначення завдань і функцій жінвідділів та їх безпосереднє підпорядкування партійним комітетам стало свідченням того, що вони були не стільки осередками жіночого руху, скільки провідниками ініціатив партії.
Створений у січні 1920 р. жінвідділ при ЦК КП(б)У надіслав до всіх партійних комітетів України циркулярного листа, яким пропонував негайно розпочати організацію на місцях відділів з питань роботи серед робітниць і селянок.
Проте в умовах громадянської війни в Україні, коли міста по кілька десятків разів переходили "із рук у руки", а радянська влада "гостювала в губернії, починаючи с 23 грудня 1919 року по 14 червня", жінвідділ при Олександрівському губкомі КП(б)У почав налагоджувати свою роботу лише влітку 1920 р. 15 серпня 1920 р. Олександрівська міська газета "Известия" поінформувала своїх читачів про те, що днями має розпочати свою роботу відділ з питань роботи серед жінок, створений при Олександрівському губернському комітеті КП(б)У. Проте 16 вересня місто знову перейшло під владу білогвардійців. На цей раз його захопили війська барона Врангеля, і губпартком та інші радянські установи було спішно евакуйовано. Лише наприкінці жовтня більшовики, в черговий раз витіснивши з Олександрівська врангелівців, узялися налагоджувати роботу губкому, а заразом - і відділу з питань роботи серед жінок….
Наприкінці листопада на посаду завідувача жінвідділу при губернському комітеті КП(б)У прибуває колишня підпільниця, політпрацівниця 9-ї армії (у складі РСЧА), активістка жіночого руху в місті, а від серпня 1919 р. - інструктор ЦК КП(б)У з питань роботи серед жінок Поліна Семенівна Жемчужина - ще недавно Перл Соломонівна Карповська.
Хоча В'ячеслав Ніконов і стверджує, що В'ячеслав Молотов, працюючи в 1920-1921 рр. членом Політбюро і секретарем ЦК КП(б) України із симпатичною інструкторкою жінвідділу ЦК "так і не зустрівся", проте ланцюг подій, які в подальшому відбувались і в його, і її житті, промовисто свідчить про протилежне….
В'ячеслав Молотов невдовзі переїде до Москви - на роботу секретарем ЦК ВКП(б). Поліна Жемчужина переїде до Олександрівська на посаду завідувача відділу губернського комітету партії. Тобто повернеться в рідні пенати, аби в короткий термін налагодити роботу губернського жінвідділу, стати депутаткою міської ради першого складу і… з української глибинки гордо злетіти до вершин владного олімпу радянської держави. А поки що товариш Жемчужина завзято береться за довірену їй справу, залучаючи до роботи жінок переважно з числа колишніх подруг та дружин і сестер олександрівських комуністів, які пішли на фронт або вже на той час загинули.
До складу першого губернського жінвідділу ввійшли: Ліза (Хая-Лєя) Теверовська, донька заможної олександрівської міщанки Хави Манусівни Теверовської, Гіта (Ребека-Бєр) Міхєлович - донька олександрівського купця Мойсея Міхєловича і сестра розстріляного махновцями голови Бердянського ревкому Товія Міхєловича, перевірена підпільниця й родичка Карповської Поліна (Рівва) Шнеєр та ще кілька жінок-активісток.
Працівниці новоствореного жінвідділу відразу ж активно взялися до агітаційної роботи, залучаючи робітниць і селянок міста й губернії до співпраці з радянською владою. Ось як описує повсякдення тогочасного олександрівського жінвідділу його тодішня працівниця Люся (Людмила) Скрипченко: "…Положение как в городе, так и во всей губернии, было еще очень напряженным, и вся партийная организация находилась под ружьем. Меня направили в качестве инструктора на работу в губженотдел, которым заведовала П.С.Жемчужина. Приходилось работать среди женщин не только в городе, но часто выезжать и в уезд. На женских собраниях мы выбирали делегаток и создавали постоянно действующие организации - делегатские собрания. Активистки, возглавлявшие делегатские собрания, подчас выполняли функции органов Советской власти на местах, проводили большую организационную работу среди женского населения…"
В лютому 1921 р. жінки Запорізького краю вперше взяли участь у виборах до місцевих рад. Гіта Міхєлович стає членом виборчкому від жіночого відділу Олександрівського губкому КП(б)У. До складу Олександрівської міської ради 1-го скликання обрано 21 жінку, Мелітопольської міської ради - 20, Бердянської - 10, Токмацької - 10 жінок-депутаток. Завідувачку губернського жінвідділу Поліну Жемчужину, разом з Єлизаветою Теверовською, Гітою Міхєлович, Софією Афоніною та ще з 17 жінками, обирають членом Олександрівської (Запорізької) міської ради першого скликання від дружин робітників і червоноармійців.
Серед обраних до міської ради 1-го складу жінок шестеро були членами КП(б)У, одна жінка - кандидатом у члени КП(б)У, всі інші - позапартійними. 13 лютого 1921 р., у залі Народного дому на площі Революції, де за два роки перед тим відбулися перші в Запорізькому краї жіночі збори, новообрані депутатки вперше взяли участь в урочистому пленумі міської ради….
Зустріч тривалістю в життя
…Наприкінці квітня 1921 р. в містечку Оріхів, тепер уже Запорізької губернії, проходила районна конференція жінок-делегаток. Вона радо вітала радянську владу "як визволительку пролетаріату обох статей і, зокрема, жіночої…". Це був чи не останній виїзний офіційний захід, у якому брала участь завідувачка губернського жінвідділу Поліна Жемчужина. Вона піднесено виступала перед учасниками конференції, жваво спілкувалася з жінками-активістками, посміхалась і фотографувалася з ними на згадку. А 25 квітня на засіданні Запорізького губкому КП(б)У вперше було заслухано питання "об откомандировании тов. Жемчужиной в ЦеКа…". Всі зусилля місцевих партійців повернути члена Запорізького губкому КП(б)У "товарища Жемчужину" в розпорядження губкому виявилися марними. Протегована кимось дуже "високим", вона залишається в розпорядженні Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України. А незабаром партійна організація республіки "делегує" її на Міжнародний жіночий конгрес до Москви.
Після ознайомлення з протоколами "боїв" Запорізького губкому КП(б)У і голови Запорізької міської ради М.Гоппе з ЦК КП(б)У за повернення відповідального працівника губкому Жемчужиної в розпорядження Запорізького губкому офіційна версія "казки" про "несподівану" зустріч на Першому жіночому конгресі на той час уже секретаря ЦК ВКП(б) В'ячеслава Молотова і чорноволосої попелюшки із Запоріжжя на прізвище Жемчужина, яку він "випадково" розгледів у морі "красных косынок", схоже, розсипається на порох… Винуватцями знайомства двох більшовицьких сердець стали не червнева Москва і Міжнародний конгрес жінок, а кумачева Україна й тісні коридори приміщень ЦК КП(б)У (з листопада 1920 р. до березня 1921-го Молотов був секретарем Компартії України)…
В Україну Поліна Жемчужина більше не повернулася.... Депутатка із Запоріжжя невдовзі стала дружиною впливового секретаря ЦК ВКП(б) В'ячеслава Молотова і головною кремлівською подругою сім'ї Йосипа Сталіна й Надії Аллілуєвої (вони були сусідами). І саме вона була останньою людиною, яка розмовляла з Аллілуєвою перед її самогубством….
Для неї, дружини секретаря ЦК, члена Політбюро ЦК ВКП(б) й міністра закордонних справ СРСР, директорки фабрики "Новая заря", управляючої трестом миловарно-парфюмерної промисловості, заступника наркома харчової промисловості СРСР, наркома рибної промисловості СРСР, кандидата в члени ЦК (1939-1941) і п'ятиразового орденоносця, за стінами кремлівсько-молотовської квартири почалося зовсім інше, більшовицько-партноменклатурне, життя в категорії "люкс".
А радощі й печалі маленького провінційного Олександрівська-Запоріжжя тепер ледь бовваніли на горизонті її бідацької молодості. Попереду була стрімка кар'єра і таке ж стрімке падіння. У січні 1949 р. Поліну Жемчужину заарештували за те, що "на протяжении ряда лет находилась в преступной связи с еврейскими националистами". Колишній нарком була в дружніх стосунках із першим послом Ізраїлю Голдою Меїр, у майбутньому прем'єр-міністром цієї країни. На одному з кремлівських прийомів Жемчужина при свідках сказала їй, що вона також "дочка єврейського народу".
Поліну Жемчужину вислали в Кустанайську область на поселення, а в січні 1953 р. перевели на Луб'янку. 10 березня, відразу після смерті Сталіна, Поліну Жемчужину за наказом Л.Берії звільняють (до речі, саме він і провів 1949 р. "блискучу" операцію, внаслідок якої дружина Молотова опинилася за ґратами), реабілітують і відновлюють у партії.
Її чоловік, знятий у березні 1949 р. з посади міністра закордонних справ, після смерті Сталіна повертається на владний олімп, знову стає міністром закордонних справ і одночасно першим заступником голови РМ СРСР. Але 1956 р., після невдалої спроби скинути Хрущова, поступово, крок за кроком, опиняється на дедалі менш значних посадах - зокрема посла в Монголії і голови представництва в МАГАТЕ (Відень)...
Він так і не зумів захистити свою дружину, хоча нібито й намагався. Така вже була доля багатьох дружин кремлівських сидільців, які патологічно боялися Хазяїна - Йосипа Сталіна. Згадаймо хоча б долю дружини всесоюзного старости Катерини Калініної… В'ячеслав Молотов пережив свою дружину на цілих 16 років і помер у 1986-му, коли йому було 96!
Молотову приписують вельми красномовний вислів: "Немає такого кохання між чоловіком і жінкою, заради якого можна було б зрадити Батьківщину!".