80 років тому, 15 червня 1934 р. на вулиці Фоксаль у Варшаві член Організації українських націоналістів (ОУН) Григорій Мацейко випустив кілька куль у міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Вільгельма Пєрацького. Міністр, за своєю багаторічною традицією, приїхав пообідати до "Товариського клубу", що на вулиці Фоксаль, 3. Спочатку Г.Мацейко спробував підірвати невеличку міну, виготовлену в підпільній лабораторії, але вона не спрацювала. Тоді атентатник, вихопивши пістолет, підбіг до міністра ззаду і вистрелив...
Убивцю кинулися переслідувати відвідувачі клубу, серед яких було чимало високопоставлених осіб. Мацейко мав певну перевагу в часі, але попереду на розі вулиць Фоксаль і Нови Свят стояв поліцейський. Він спробував перепинити втікача, але той націлив на нього пістолет і, поки поліцейський оговтувався від несподіванки, встиг утекти. Відірвавшись від погоні, Мацейко недовго переховувався від поліції, а потім йому вдалося виїхати з країни. Решту свого життя він прожив в еміграції у Південній Америці.
Замах готували довго. Рішення про акцію було ухвалено наприкінці квітня 1933 р. на зібранні проводу ОУН під головуванням Євгена Коновальця. Підготовка тривала три з половиною роки. За цей час вивчали особу міністра, його звички, обирали спосіб виконання вироку, підшукували виконавця. Знайти його взявся особисто Степан Бандера, тоді провідник крайової екзекутиви ОУН. Було оголошено своєрідний "конкурс". Серед трьох "фіналістів" Бандера обрав Григорія Мацейка.
Одночасно тривала підготовка на місці. Протягом осені
1933 р. Микола Лебідь у Варшаві вивчав графік міністра. Навесні 1934 р. до нього приєдналася Дарія Гнатківська. Саме Лебідь розповів Мацейкові про звичку міністра щодня обідати в "Товариському клубі".
Як уже згадувалося, Мацейко мав при собі "саморобну" бомбу. Її виготовили на підпільній лабораторії ОУН у Кракові, якою керував Ярослав Карпинець. Щоправда, бомба не вибухнула з технічної причини, тому Мацейко, аби виконати завдання, скористався пістолетом.
Ця історія багаторазово описана істориками та публіцистами. І не тільки тому, що міністр Пєрацький був однією з найбільш високопоставлених жертв ОУН. Адже вбивства сильних світу цього - не така вже й рідкість. А у випадку міністра внутрішніх справ ризик загинути від кулі вбивці - частина професійного ризику. Але саме цей випадок має чимало особливостей, через що в істориків досі виникає чимало запитань, на які немає однозначної відповіді.
Міністр міжвоєнної Польщі мав солідний список ворогів - насамперед через посаду. Він був незручний для польської "ендеції" та пронімецьких кіл у Польщі. Власне, версія про те, що вбивцею є хтось із кола "народової демократії", стала панівною відразу після початку слідства. Прецедент в історії міжвоєнної Польщі уже був - саме "ендеки" організували вбивство президента Габріеля Нарутовича 1922 р. У цьому разі на фальшивий слід слідство спрямувала інформація про телефонну розмову з представником "ендецької" партії Мостдорфом, під час якої міністр сказав, що може зустрітися з ним наступного дня. У відповідь Мостдорф заявив: "Це буде запізно". Запитання, чи готувала "ендемія" паралельно замах на Пєрацького, залишається відкритим.
Причетність ОУН до замаху прояснилася тільки після передачі чеською стороною польській поліції так званого архіву Сеника. Це був архів проводу українських націоналістів, де було багато інформації і про вбивство Пєрацького, і про інші справи, пов'язані з ОУН. На підставі матеріалів цього архіву слідство й встановило конкретних організаторів і виконавців замаху.
Інша загадка - арешти організаторів, за винятком виконавця, припали на останні дні перед самим замахом. Степана Бандеру заарештовано 14 червня 1934 р., Миколу Климишина - днем раніше. У цей же період заарештували Ярослава Карпинця. Микола Лебідь через Гданськ (Данциг) устиг виїхати до Німеччини - там його затримали й передали польській поліції.
Складається враження, що арешти було заплановано заздалегідь. Дивує також виняткова співпраця з польською стороною чеської та німецької поліції. Обидві країни мали дуже напружені відносини з Польщею через територіальні суперечки, і в такій ситуації ОУН як організація, чиї зусилля були спрямовані на ослаблення Польщі, виявилася для обох країн ситуативним союзником. Пізніше нацистська Німеччина теж спробувала використати ОУН саме як ситуативного союзника.
До того ж у Німеччині вже понад рік панував нацистський режим, коли, як показала практика найближчих років, не надто церемонилися з нормами міжнародної співпраці. А тим часом у справі Пєрацького продемонстровано напрочуд злагоджену співпрацю поліції трьох держав. І це на тлі збігу в часі гучного вбивства міністра, виявлення чехословацькою поліцією "архіву Сеника" і ланцюжка арештів, як потім виявилося, всіх головних осіб, причетних до справи Пєрацького. Чи був тут внутрішній зв'язок? Чи знала польська поліція щось про майбутній замах - інфільтрація ОУН поліційною агентурою була постійною проблемою організації? Невідомо. Документи мовчать.
Дивує і те, що виконавець замаху на Пєрацького Григорій Мацейко пізніше не брав жодної участі в українському громадському житті. Хоча більшість членів ОУН, які в різний час опинилися в еміграції, продовжували активну громадську й політичну діяльність. Чому Мацейко став винятком? Особливо, якщо зважити на твердження П.Мірчука, що таке "підпілля" було не чим іншим, як виконанням наказу проводу ОУН. Чому провід зробив такий виняток для Мацейка? Відповіді немає.
Усі ці "нестиковки" й збіги породили чимало версій. Офіційною в середовищі ОУН була версія, згідно з якою замах - це помста за репресії, спрямовані проти українців, зокрема за участь у "пацифікації" 1930 р. Версію озвучили підсудні діячі ОУН на Варшавському процесі 1935 р. Але вона не дає відповіді на всі загадки. Про можливу паралельну підготовку замаху "ендецією" уже згадувалося.
Є версія, що Пєрацький став жертвою ОУН не стільки через репресії проти українців, скільки через активну участь у програмі примирення поляків та українців. За логікою прихильників цієї версії, ОУН була зацікавлена в ескалації напруженості між Польською державою та українською меншиною в її межах і з цією метою вбивала переважно "прихильників поєднання". Але обстоювачі такої версії випускають з уваги кілька обставин. Насамперед, українсько-польський конфлікт виник зовсім не тоді, коли Польща на мапі світу з'явилася в її міжвоєнних кордонах. Реєстр взаємних кривд сягає корінням мало не часів історичної Речі Посполитої. А після того, як Західна Україна стала частиною Польщі в результаті поразки української армії в українсько-польській війні 1918-1919 рр., польська влада взагалі сприймалася як окупаційна. І багато що з повсякдення міжнаціональних відносин підтверджувало справедливість такої думки. Наприклад, нормальним було приймати на державну службу тільки поляків або писати в офіційних документах замість "український" - "руський" тощо. В такій ситуації не треба було бути великим радикалом, щоб налаштувати українське населення проти центральної влади.
Крім того, плани примирення видавалися доволі ілюзорними. Якщо коротко, то ґрунтувалися вони на досвіді мирного співжиття у межах Речі Посполитої і передбачали так звану політичну асиміляцію. Іншими словами, українцям було б надано повну волю щодо традицій, мови, віровизнання й звичаїв за умови визнання політичного верховенства варшавського уряду. Прихильники такого підходу з оточення Ю.Пілсудського не врахували епохи, в якій вони намагалися реалізувати свій план. Станом на першу половину
ХХ ст. політичний націоналізм ґрунтувався саме на етнічних особливостях та національних міфах, в основі яких лежить переконання, що кожен народ має право на власну державність. А за такої платформи перебування у складі "не своєї" держави сприймалося, у кращому разі, як непорозуміння, у гіршому - як привід до визвольної війни всіма доступними засобами.
Взаємне сприйняття прихильників націоналізму та прибічників "політичної асиміляції" було далеке від порозуміння. Якщо націоналісти підозрювали "асиміляторів" у підступності, то "асимілятори" вважали націоналістів радикалами. Доказом цього є те, що до противників Пєрацького належали також польські націоналісти радикального штибу.
Є й версії, згідно з якими насправді за замахом стояли німецькі або радянські спецслужби, чиї агенти могли бути інфільтровані в ОУН. Припущення про інфільтрованого агента не здається неймовірним - вбивцею Євгена Коновальця був саме такий агент, який довго "вживався" в роль члена ОУН, перш ніж виконати завдання. Проте повірити в цю версію заважає той факт, що рішення про атентат ухвалювалося на найвищому рівні керівництва ОУН за участі Коновальця.
Та хоч би хто і що стояло за вбивством Пєрацького, епілог злочину був теж незвичний. Великий публічний процес над групою високопоставлених оунівців у Варшаві хоч і закінчився низкою смертних вироків та довічних ув'язнень, фіналізував кілька важливих процесів.
Насамперед, після Варшавського процесу ОУН однозначно перетворилася на впливовий чинник політичного життя Польщі. Якщо доти навіть у самій Польщі діяльність українських націоналістів сприймали радше як регіональну проблему, то після вбивства Пєрацького стало зрозуміло - з ОУН і її вимогами слід рахуватися, а занадто дратувати українців може бути небезпечно не тільки для місцевої поліції.
Прийшло усвідомлення, що неприпустимо ігнорувати українську меншину і, якщо йдеться про бодай мінімальну стабільність у країні, потрібно демонструвати неабияку гнучкість. Польська верхівка це зрозуміла - тому, крім створення Берези Картузької (концтабору для політичних в'язнів), 1935 року було досягнуто парламентарної угоди з УНДО, найвпливовішою легальною українською партією. Хоча націоналістів і надалі заарештовували і ув'язнювали на тривалі строки, було зроблено спробу хоч трохи пом'якшити політику щодо української спільноти. Наступний виток виразно репресивної політики розпочався тільки перед самою війною, 1938 року.
Те, що ОУН - це досить потужний масовий рух із чіткою метою, стало зрозуміло й сусідам Польщі. Як результат - згодом Німеччина відгукнеться на пошуки ОУН країни-союзника і навчатиме військової справи членів ОУН. Щоправда, самі оунівці не довірятимуть німецьким партнерам, пам'ятаючи видачу Миколи Лебедя.
Убивство Пєрацького неминуче мусило закцентувати увагу не тільки на його виконавцях, а й на цілях акції. А це означало актуалізацію "українського питання" у Західній Європі. ОУН вдалося виграти психологічну війну, засвідчивши не тільки безстрашність, а й почуття гідності. Оунівці перетворили залу суду на справжній пропагандистський майданчик у доброму розумінні слова. Відмови відповідати на запитання судді польською мовою, вигуки в залі суду "Слава Україні!", гідна й спокійна поведінка, зрозумілі й логічні пояснення мотивів своїх дій - усе впливало на глядачів і слухачів краще, ніж будь-яка пропаганда.
Як результат - ОУН остаточно почала перетворюватися на суб'єкт міжнародної політики і репрезентанта України в світі. А репутація безкомпромісних борців-ідеалістів, яка закріпилася за членами ОУН під час процесу, не дозволила - як показали подальші події - перетворити організацію на іграшку в інтересах великих держав.