За покликанням і за фахом - адвокат. Громадський діяч і політик в один із найскладніших періодів української історії. І все це поєдналося в долі непересічної особистості, керівника уряду Західноукраїнської Народної республіки Сидора Голубовича. Днями виповнюється 140 років з дня його народження.
Cидір Голубович прийшов у цей світ 6 березня 1873 року в селі Товстеньке Гусятинського повіту (нині - Чортківського району) на Тернопільщині. Його батько був хліборобом, проте як міг допомагав синові здобути освіту. Хлопець закінчив народну школу в містечку Копичинці, а продовжив навчання в Тернопільській гімназії. І одразу виявив небайдужість до громадського життя, очоливши учнівську "Громаду".
В умовах Австро-Угорської імперії в тодішній Галичині, де ключові посади обіймали поляки, юнака вабила наука "панів" – юриспруденція. Він прагнув підтримувати земляків-українців у захисті їхніх прав і тому вступив на правничий факультет Львівського університету. С.Голубович входив до правління товариства "Академічна громада", згодом керував ним.
У березні 1897 року на багатолюдному вечорі пам'яті Тараса Шевченка у Львові він виголосив "крамольну" думку: для української молоді найголовнішим ідеалом є політична незалежність України. Ця ідея була співзвучна програмним засадам Братства тарасівців, яке в той час діяло на Великій Україні.
Закінчивши університет і здобувши ступінь доктора права, Сидір Голубович спочатку працював у Тернополі в адвокатській конторі. Та, опанувавши професію, 1905 року заснував власну адвокатську канцелярію. Про нього дізналися далеко за межами Галичини. Сучасники твердили, що в судовому процесі проти студента Мирослава Січинського, який 1908 року вбив намісника краю, польського шовініста Андрія Потоцького, Сидір Голубович виявився чи не найбільш кваліфікованим адвокатом Січинського. Запам'яталися сучасникам і його переконливі аргументи в суді на користь українських студентів Львова, яких польська влада 1911 року намагалася покарати за акції з вимогою відкрити український університет.
С.Голубович був ініціатором створення в Тернополі спортивного товариства "Сокіл" і першим його головою. Упродовж десяти років (1904-1914) цей невтомний чоловік очолював тернопільську філію "Просвіти". Щороку в селах Тернопільського повітувідкривалося по декілька читалень, для них закуповувалися книжки. С.Голубович виголошував полум'яні промови на шевченківських роковинах, святах "Просвіти" та інших заходах. Чималою заслугою доктора Голубовича було придбання своїм коштом для "Просвіти" трьох будинків у Тернополі. Недаремно тернопільська філія товариства стала однією з найкращих у Східній Галичині.
"Просвіта" вела не тільки гуманітарну роботу, але й опікувалася організацією господарської діяльності та кредитування українського населення. Не дивина, що Сидір Голубович разом з отцем Володимиром Громницьким, адвокатами Станіславом Чикалюком та Остапом Підстригачем заснували перше в Тернополі українське "Повітове кредитове товариство". Селяни змогли отримувати позики під нижчі відсотки, ніж у лихварів, і придбати додаткові морги поля. У 1920-х роках це товариство трансформувалося в "Український банк".
Адвокат Голубович був одним із організаторів торгово-кооперативних товариств "Народний дім" і "Подільський союз кооперативів", які поліпшували економічне становище українського населення. Він очолив наглядову раду товариства для промислу і продажу паперових виробів "Будучність", власністю якого згодом стала відома в Галичині тернопільська фабрика паперу "Калина".
Цей небайдужий до долі краю правник проводив й активну політичну діяльність. Він був політичним учнем Михайла Грушевського, входив до Української національно-демократичної партії та її керівного органу – Народного комітету, вів справи товариства "Подільська рада", яке стало фактичним осередком цієї партії в Тернопільському повіті. С.Голубович заснував та редагував газету "Подільський голос" – партійний орган УНДП, пізніше заснував часопис "Подільське слово". Ці видання відіграли важливу роль у пробудженні національної свідомості галицьких українців.
Політик організовував чимало зустрічей, віч на підтримку реформи виборчого права, яке мало спиратися на загальне, рівне, таємне та пряме голосування. Цей закон австрійський парламент прийняв на початку 1907 року. Як наслідок демократизації виборчого закону, українське представництво від Східної Галичини та Буковини в Державній раді у Відні зросло вчетверо. 1911 року адвоката Голубовича обирають послом (депутатом) до парламенту. Галичани надовго запам'ятали підтримку з його боку, зокрема промови на захист селян, потерпілих від стихії в липні 1911 року, критику адміністрації краю та суддівства, які захищали лише польські інтереси, виступи на захист української мови, відкриття українського університету у Львові тощо. 1913 року С.Голубовичу довірили представляти народні інтереси ще й у Галицькому сеймі. Знову ж таки, він домагається проведення реформи виборчого закону, який би обмежив монополію польської влади в краї. Але реалізацію цієї ініціативи перервала Перша світова війна.
Коли російські війська восени 1914 року окупували Східну Галичину, С.Голубович бере участь в роботі Головної Української ради, яка мала на меті поширення в державах Європи інформації про Україну. Але вже в серпні 1915 року, за два місяці після того як кайзерівські та австро-угорські війська зайняли Львів, він повертається в місто і заглиблюється в громадську роботу. Очолює Центробанк – установу, яка кредитує відбудову зруйнованого війною краю. Видає та редагує газету "Українське слово", перетворивши її на одну з провідних галицьких газет, пише для неї чимало статей та оглядів.
Сидір Голубович був серед уповноважених представників, які 18 жовтня 1918 року скликали у Львові Українську Національну Раду, а наступного дня проголосили Українську державу на території Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. Але фактично ЗУНР виникла в результаті збройного успіху українського війська у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада (так званий Листопадовий чин). Цей політик став одним з провідних діячів держави на західноукраїнських землях.
Коли 9 листопада було сформовано Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким, Сидора Голубовича призначено державним секретарем судівництва. Він долучився до розробки важливих юридичних документів ЗУНР - "Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", "Закону про доповнення УНРади підпоручниками українських повітових і міських організацій" та інших.
Зусиллями держсекретаря на території ЗУНР було створено систему судів – 12 окружних і 130 повітових, Найвищий державний суд. Суддів обирало населення за квотним принципом: 102 українці, 25 поляків і 17 євреїв. Дещо пізніше він видав розпорядження про державних прокураторів...
Варто погодитися з істориком Петром Гуцалом, який високо оцінив діяльність С.Голубовича на цій посаді: "За короткий строк, в умовах війни в молодій Українській державі була створена діюча система правових відносин, не допущено правового вакууму".
Наприкінці грудня 1918 року уряд ЗУНР, який ще перебував у Тернополі, спіткала криза. До партійних чвар між його членами додалися звинувачення голови Костя Левицького і державного секретаря торгівлі та промислу Ярослава Литвиновича в причетності до нелегальної торгівлі нафтою і нафтопродуктами. Кость Левицький подав у відставку.
Сформувати кабінет було доручено С.Голубовичу. Але офіційно він очолив Раду державних секретарів лише
4 січня 1919 року, коли уряд ЗУНР переїхав до Станіслава (сучасного Івано-Франківська), об'єднавши цю посаду з посадою державного секретаря фінансів, торгівлі та промислу. "…Західноукраїнському уряду вдалося налагодити адміністрацію краю, уникнути загрози поширення голоду й епідемій, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу", - пише професор Ярослав Грицак у "Нарисі історії України".
Сидір Голубович був одним із тих політиків і юристів, хто виробляв правову основу об'єднання ЗУНР і УНР, у складі делегації ЗУНР сам був присутній на Софійській площі в Києві під час проголошення Акта Злуки. Незважаючи на всі складнощі переговорів та непорозуміння з представниками Симона Петлюри, керівник уряду ЗУНР все-таки вмів домовлятися з урядом УНР. Промовистий факт – у першому кварталі 1919 року в Галичину з УНР надійшло понад двісті вагонів збіжжя, 700 – цукру, 100 – інших продуктів харчування.
Але становище уряду погіршувалося. Польщу підтримувала Антанта. Це звужувало можливості Західноукраїнської області УНР захищати власну державність. Сюди додалися господарська розруха, голод, хвороби та інші наслідки війни.
Коли 9 червня 1919 року президент Української Національної Ради Євген Петрушевич дістав диктаторські повноваження, С.Голубович був призначений його уповноваженим з внутрішніх справ. Невдовзі, 18 липня 1919 року, ЗОУНР була остаточно окупована польськими військами. Частину ЗОУНР окупували чехословацькі та румунські війська. Петрушевич організував у Відні роботу еміграційного уряду ЗУНР. Тут короткий час працював Сидір Голубович, згодом поступився посадою уповноваженого Йосифу Ганінчаку, проте співпрацював із цим урядом аж до 1923 року.
Із еміграції екс-голова уряду ЗУНР повернувся до Львова. Він не зміг сидіти склавши руки. Включився у політичну діяльність, став одним з керівників Української трудової партії, а після розколу очолив її державницьку фракцію.
Саме від Народно-трудової партії С.Голубович брав участь у виробленні платформи Українського національно-демократичного об'єднання, партії, яка ґрунтувалася на ідеях соборності, державності, демократії і вимагала від Ліги Націй і Польщі виконання ними міжнародних та конституційних зобов'язань щодо відновлення незалежності краю. Але до керівних органів УНДО С.Голубович не увійшов.
Певний час він мав адвокатську практику у Львові, а останні роки працював адвокатом у містечку Залізці, що на Тернопільщині. Помер Сидір Голубович 12 січня 1938 року у Львові, де й похований.
У долі С.Голубовича відбилися тріумф і трагедія галицьких українців, які здобували і втрачали власну державність. Водночас ця постать демонструє велич духу українського інтелігента, який у складні періоди історії створював для свого народу господарські і культурні установи, державні інституції. Сидір Голубович гідно проніс через власне життя цей важкий хрест.